Іванов Валерій Феліксович
Вале́рій Фе́ліксович Івано́в (народився 19 липня 1961 року) — доктор філологічних наук (1996), професор (2000). Президент Академії української преси з квітня 2001.[1] Автор першого в Україні підручника «Журналістська етика» (2006, у співавторстві з Володимиром Сердюком).[2] Автор посібника «Практикум із журналістської етики» (2012, у співавторстві з Сергієм Штурхецьким).[3] Член НСЖУ і Комісії з журналістської етики (до 2013 року). Завідувач кафедри реклами та зв'язків з громадськістю Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 1999 року). БіографіяВалерій Іванов народився у Луганську 19 липня 1961 року. У 17 років влаштувався на роботу до шахти «Ворошиловградська 1-2» у Шахтопрохідницьке управління № 5 тресту «Ворошиловградшахтопроходка». Освіту здобув у місцевому педагогічному інституті (нині — університет), де вчився на історичному факультеті. У 1988 році став аспірантом, асистентом, доцентом факультету журналістики КНУ ім. Шевченка. З 1995 року — заступник директора з наукової роботи. У 1996 році захистив докторську дисертацію на тему «Методологія та методика дослідження змісту масової комунікації». З 1997 року — професор кафедри періодичної преси, згодом — завідувач кафедри організації масово-інформаційної діяльності Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Крім того, Валерій Іванов є сумісником на кафедрі соціальних комунікацій філологічного факультету Маріупольського державного університету. ДосягненняВалерій Іванов є професором, доктором філологічних наук, завідувачем кафедри організації масово-інформаційної діяльності (згодом — реклами та зв'язків з громадськістю) Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 1999); президентом Центру вільної преси; членом Комісії з журналістської етики; першим віцепрезидентом Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива», членом Європейської асоціації комунікаційних досліджень та освіти (ECREA), президентом Академії української преси і заступником голови навчально-методичної комісії з журналістики Міністерства освіти і науки України. Член Громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова (з 2024)[4]. У 1992 році Іванов виборов золоту медаль НАН України за перемогу в конкурсі молодих науковців[джерело?]. ДоробокПрофесор Іванов — автор і співавтор понад 300 наукових робіт, зокрема 28 монографій, 6 підручників і 15 посібників, 45 брошур[джерело?]. Основні серед його власних робіт такі:
Він виступив співавтором у створенні таких робіт:
СкандалиВалерій Іванов, на думку, Комісії з журналістської етики (КЖУ) та Національної спілки журналістів України протягом 2019 року піддавався тиску з боку правоохоронних органів. Сам Іванов висловлював занепокоєність безпекою своєї сім'ї через проведений обшук, арешт банківських рахунків сім'ї та регулярної публікації статей на сайтах та негативних коментарів у Фейсбуці[5][6]. Особисте життяБатько — гірничий інженер, мати — інженер-хімік. Дружина — доктор педагогічних наук, професор, працює в системі Академії педагогічних наук України. Син — Денис Валерійович Іванов — журналіст, учасник проєкту журналістських розслідувань, який 2018 року публікував інформацію про одного з високопоставлених чиновників Нацполіції[6][5]. Валерій Іванов захоплюється класичною літературою. Товаришує з Петром Тимофійовичем Мірошниченком і Георгієм Георгійовичем Почепцовим. Примітки
Посилання Вікіцитати містять висловлювання від або про: Іванов Валерій Феліксович
|
||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
