Іллічевський Сергій Олімпійович

Іллічевський Сергій Олімпієвич 5 вересня 1895(18950905) — 1961 (?)^[1]

С. О. Іллічевський народився в м. Усмань Тамбовської губернії (Росія) 5 вересня 1895 р. в сім'ї геолога Олімпія Олександровича Іллічевського. Сім'я незабаром переїхала до Полтави, де О. А. Іллічевський став секретарем Полтавського товариства сільського господарства, відомим громадським діячем. Від батька передався Сергію інтерес до ботаніки. З 1914 по 1917 рр. він навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Київського університету. Навчання закінчити не встиг. Вищу освіту здобув пізніше, закінчивши в 1923 р. природниче відділення Полтавського інституту народної освіти.

У 1918 р. працює в Полтавському краєзнавчому музеї, разом з батьком бере активну участь в організованому в 1918 р. В. І. Вернадським і В. Ф. Ніколаєвим Полтавському товаристві любителів природи. Одним зі своїх головних завдань Товариство ставить охорону природи, і Сергій Олімпієвич переймається цією ідеєю на все життя.

Від 1919 до 1925 року С. О. Іллічевський працює агрономом на Полтавській сільськогосподарській станції. У 1931 р. він удостоєний звання професора ботаніки.

У 1937 р. С. О. Іллічевський став кандидатом біологічних наук.

Помер С. О. Іллічевський за неточними даними в 1961 р.

У 1927 року, за дорученням Харківської крайової інспектури Українського комітету охорони пам'яток природи, вивчав цілинні степи на Полтавщині. За наслідками обстеження С. О. опублікував протягом 1927—1929 років шість ґрунтовних статей з описом цілин, що потребують заповідання^{[2][3][4][5][6][7]}.

У 1932—1933 роках працював ботаніком в заповіднику Асканія-Нова, потім, з 1934 і по 1936 рік — у Чорноморському заповіднику. Саме С. О. опублікував низку перших ботанічних розвідок з території заповідника^{[8][9][10][11][12]}. У післявоєнний період Іллічевського знову пропонували на посаду ботаніка у заповіднику, проте директор М. А. Бузов відмовив у такому призначенні, оскільки під час війни С. О. був вивезений німцями до Львіщини^[13]. Тим не менше, Іллічевський однаково продовжував публікувати матеріали про рослинність Чорноморського заповідника.

У цей же час у Полтаві органи НКВС заарештовали активного природоохоронця, зав. відділом природи Полтавського краєзнавчого музею зоолога М. І. Гавриленка^[14]. С. О. Іллічевський зайняв його місце і відразу включається, як член Українського комітету охорони пам'яток природи, в боротьбу за полтавські заповідні об'єкти. Вчений активно протистояв потугам господарників, які бажали розорати на Полтавщині останні шматки цілинного степу^[15]. 1928 року він писав: «Я підкреслюю, що без енергійних заходів, через два роки, при такому темпі знищення, про наші цілинні степи залишаться тільки спогади, за що майбутні покоління нам, звичайно, не подякують»^[16].

С. Іллічевський, подібно на ідей Г.Конвенца, пропонував останні цілини Полтавщини передати під охорону науковим установами і зовсім не говорить про потребу їхнього заповідання^[16].

1935 року С. О. Іллічевський підбив підсумок проведеним дослідженням, подав висновки в роботі «Про заснування групи заповідників в Харківській області УРСР». Вчений запропонував організувати комплекс з дев'яти природоохоронних територій, які, на його думку, найбільш повно відбивали різноманіття природи лісостепу^[17]. Окрім 9 вже існуючих заповідників місцевого значення, що на той час були розпорошені між різними державними органами, Іллічевський запропонував заповідати ще низку цінних природних територій. Управління всіма ними він запропонував зосередити у Полтаві. Значимість описаних Іллічівським степових заповідників підтверджена відомим ботаніком Ю. Д. Клеоповим^[18]. У складні часи репресій 1937 С. О. Іллічевський обстежував заповідні ділянки Полтавській області (Парасоцький ліс, Перещепинське болото) і відстоюєвав доцільність їх існування^[19]. У результаті, серед ряду об'єктів природи статус заповідників обласного значення отримали Карлівська цілина, Малоперещепинська болото і Парасоцький ліс.

Цікавим моментом є те, що 1936 року він посилається у публікаціях на праці УКОПП, що на той час^[20].

Збереглись відомості про ситуацію, коли він приїхав до голови одного з райвиконкомів з проханням не віддавати під оранку цілину колишнього Карлівського заповідного степу, той грубо відповів: «Що захочемо, то й зробимо, захочемо — розоремо цілину»^[21]. Як раз в цей час відбувалася адміністративна організація Полтавської області, і С. О. Іллічевському вдається домогтися в грудні 1938 р. рішення Полтавського облвиконкому про підтвердження заповідного статусу трьох природних об'єктів області^[22].

Перед війною вчений деякий час працює в Нікітському ботсаду, потім у Полтавському педінституті. Під час війни був вивезений німцями у Львівську область. Після війни — працював у Київському ботсаду АН УРСР, з 1949 року — знову в Асканії-Нова. З 1955 по 1959 рік — у дендропарку Софіївка.^[23].

У перші повоєнні роки Сергій Олімпієвич обстежує цілину в Чорноморському заповіднику, публікує статті про заповідники у центральній та республіканській пресі, по цій же темі робить доповіді серед науковців.

• Іллічевський С. Цілинні степи південної Полтавщини // Тр. сільськогосп. ботаніки. 1927. — Т. 1, вип. 3.
• Іллічевський С. Обслідування цілинних степів в Полтавщині // Охорона пам'яток природи на Україні. — 1928. — Т. 2.
• Іллічевський С. Цілинні степи Полтавщини та їх охорона // Вісник природознавства. — 1929. — № 1-2. — С. 58-60.
• Илличевский С. О. Целинные степи Полтавского края // Природа. — 1930. — № 5. — С. 552—558.
• Илличевский С. О. Об учреждении группы заповедников в Харьковской области УССР // Сов. ботаника. — 1936. — № 1. — С. 168—171.
• Илличевский С. О. Растительный мир Черноморских заповедников // Природа и соц. х-во. — 1941. — № 8. — С. 89-95.
• Илличевский С. О. Реликты островов и побережья северо-западной части Черного моря // Сов. ботаника. — 1941. — № 4. — С. 89-95.
• Илличевский С. Черноморский заповедник // Соц. земледелие. — 1945. — № 181, 27 декабря.
• Іллічевський С. Чорноморський заповідник // Рад. Україна. — 1946, 29 березня.

• Листування С. Іллічевського з В. І. Вернадським [2] [Архівовано 26 лютого 2019 у Wayback Machine.]
• Архів Президіуму АН України. Особиста справа Іллічевського С. О., лл. 1-28.
• Архів Полтавського областного краєзнавчого музею, д. П-2, № 5, лл. 1-8.
• Документи з історії Центрального пролетарського музею Полтавщини, 1992, Полтава, 138 стор.
• Дрогобыч Н. Е. Ботаник Сергей Илличевский: вехи биографии в документах и

комментариях / Н. Е. Дрогобыч, В. Н. Самородов // Мат. 6-ї Всеукр. наук. конф. «Актуальні питання історії науки і техніки»: 11-12 жовт. 2007 р. — Полтава, 2008. — С. 58-65;

• Русские ботаники, Биографо-библиограф. словарь. — М.: МОИП, 1950. — Т. 3. — С. 444—446.
• ЦДАВО України, ф. 166, оп. 12, спр. 2936, лл. 1-7.