Імплозія (психотерапія)

Термін імплозі́я (англ. implosion — «внутрішній вибух») був використаний шотландським психіатром Рональдом Девідом Лейнгом (1960) для опису страху бути знищеним дійсністю, який відчувають люди, що не мають первинної онтологічної безпеки^[1]. Метод імплозивної терапії був створений американським психологом Томасом Стемпфлом (Tomas Stampfl) (1961)^[2].

Практичне застосування

Метод імплозії (метод занурення в уяві). При її проведенні пацієнту пропонується уявити ситуацію, що викликає страх, протягом максимально тривалого періоду.

Ціль імплозивної терапії — викликати відчуття інтенсивного страху в уяві, яке приведе до зменшення останнього в реальній ситуації.

Угасання страху відбувається в результаті тривалого зіштовхування із ситуацією, що раніше супроводжувалась страхом, оскільки тепер не відбуваються наслідки, що викликають страх. При цьому психотерапевт активізує в уяві хворого стимул чи його символічну заміну, на якій фіксувався страх, змушує хворого довго зіштовхуватись з ним, однак без супроводження іншими стимулами (наслідками), що зміцнюють страх^[3]. Інакше кажучи, протягом тривалого часу з пацієнтом нічого не відбувається, і таким чином умовний зв'язок страху і певної ситуації чи предмету руйнується.

Етапи імплозії

Техніка імплозії включає декілька етапів. На першому етапі хворому пояснюють механізм лікувальної дії метода, підкреслюючи важливість його активної участі в лікуванні, повідомляють, що він має уявляти ряд сцен, в які він має максимально зануритись, якомога точніше зорово уявити ситуацію чи предмет, відчути його тактильно, згадати звукові та інші характеристики ситуації чи предмета, що раніше викликали страх.

Другий етап — уявлення ситуації (власне імплозія). Хворий уявляє ситуації, що викликали раніше найбільший страх. Про рівень зануреності хворого і внаслідок інтенсивності страху, що відчувається, лікар робить висновок на основі спостереження за поведінкою пацієнта. Сильний страх викликає моторну активність: загальне напруження м'язів всього тіла і їх окремих груп, наприклад жувального м'язового апарату, обмеження руху чи скорочення будь-яких м'язів, мімічні реакції. Крім того, можуть спостерігатися вегетативні реакції (судинні реакції обличчя, пітливість, серцебиття).

Задача психотерапевта підтримувати досить інтенсивний рівень страху у пацієнта.

Це втручання психотерапевта протягом заняття декілька разів, доки рівень тривоги істотно не буде знижуватися. Страх і тривога мають підтримуватися протягом 40-45 хв. Після закінчення процедури обговорюються завади, що заважали значній емоційній зануреності. Пацієнт отримує самостійне домашнє завдання: проводити подібні тренування 1 раз у день. На наступних заняттях можуть використовуватись в уяві інші ситуації, що викликають страх, оскільки згасання ситуацій, що вже уявлялись відбувається швидкими темпами. Зазвичай лікування складається з кількох занять^[3].

Примітки

↑ Райкрофт Ч. «Критический словарь психоанализа». Пер. с англ. Л. В. Топоровой, С. В. Воронина и И. Н. Гвоздева под редакцией канд. философ. наук С. М. Черкасова.— СПб.; Восточно-Европейский Институт Психоанализа, 1995.
↑ Stampfl, T.G., Implisive therapy: a learning theory derived psychodynamic technic. Uneversity of Cleveland, 1961)
↑ ^а ^б Психотерапія. Архів оригіналу за 8 липня 2012. Процитовано 11 червня 2012. [Архівовано 2012-07-08 у Wayback Machine.]