Іриней Вігоринський
Іриней Вігоринський (порт. Irineu Vihorenskei; справжнє прізвище Крутій, хресне ім'я Йосиф, також Осип; 4 квітня 1893, Боляновичі — 4 березня 1969, Прудентополіс, Бразилія) — український церковний діяч у Галичині й Бразилії, ієромонах-василіянин, педагог, редактор; перед вступом до монастиря — поручник австро-угорської армії і сотник Української галицької армії.[1] ЖиттєписНародився 4 квітня 1893 року в селі Боляновичі Мостиського повіту Королівства Галчини та Володимирії Австро-Угорщини (нині Яворівського району Львівської області). Закінчив шість класів Перемишльської української державної чоловічої гімназії.[2] З вибухом війни у 1914 році був мобілізований до австро-угорської армії: воював на італійському, французькому і російському фронтах, отримав звання оберлейтенанта (поручника). Після розпаду Австро-Угорщини перейшов до Української галицької армії, де у званні сотника[3] воював проти поляків на заході України і проти більшовиків на Наддніпрянщині, після т. зв. «чотирикутника смерті» потрапив у польський полон (1920–1921).[4] Звільнившись із полону, 19 травня 1921 року вступив до Василіянського Чину на новіціят у Крехівський монастир. На облечинах отримав ім'я Іван. Перші обіти склав 14 січня 1923 року. Вивчав філософію у Лаврівському та Кристинопільському монастирях, а богослов'я у Львівській духовній семінарії (1924–1927). 17 січня 1926 року склав вічні обіти, під час яких змінив монаше ім'я на Іриней. Священничі свячення отримав 25 липня 1926 року з рук митрополита Андрея Шептицького.[5] Після висвячення отримав призначення на професора василіянських студентів гуманістичних курсів у Лаврівському монастирі, де упродовж 1927–1930 років викладав німецьку мову і літературу, загальну історію та історію України. Працював у читальнях «Просвіти» в Лаврові та околицях. Змінив тоді прізвище на Вігоринський[6], щоб уникнути постійних переслідувань польської влади, яка знала його як сотника української армії. У 1930–1933 роках був сотрудником та катехитом у Жовкві, потім коротко у Гошівському монастирі, а навесні 1934 року переїхав до Улашківського монастиря, де був сотрудником до 1937 року. В 1937 році самовільно перейшов до монахів Студійського Уставу в Унівську лавру, але у 1939 році знову повернувся до василіян. Із початком німецько-радянської війни у 1942 році їздив на схід і північ України: у Харків, Київ, Житомир, Рівне, Хмельницький з метою започаткувати душпастирські станиці між розсіяними по цих містах греко-католиками. Зазнав переслідування від гестапо, встиг виїхати на Захід і до Відня, а 1947 року до Рима і там від Головної управи ЧСВВ отримав призначення до Бразилії. У Бразилії працював редактором тижневика «Праця» і календарів «Праці» та місячника «Український Місіонар в Бразилії».[5] Помер 4 березня 1969 року в м. Прудентополіс[7] і був похований на Прудентопільському василіянському цвинтарі.[5] ПублікаціїОкрім «Праці» і «Місіонаря», дописував до українських часописів США, Канади, Німеччини та Великої Британії: «Логос», «Шлях», «Християнський Голос», «Українські вісті», «Світло», «Українська думка».
Примітки
Джерела
|
||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
