Автомонов Павло Федорович

Автомонов Павло Федорович
Автомонов Павло Федорович
Народився	10 червня 1922 ; Олександрівка, Богодухівський повіт, Харківська губернія, Українська СРР
Помер	7 травня 1988 (65 років) або 8 травня 1988 (65 років) ; Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР
Діяльність	прозаїк, сценарист, письменник, журналіст
Галузь	творче та професійне письмоd, журналістика і фільм
Alma mater	Київський інститут політології та соціального управління
Науковий ступінь	кандидат історичних наук
Знання мов	українська
Заклад	КНУ імені Тараса Шевченка
Учасник	німецько-радянська війна
Членство	Національна спілка письменників України
Жанр	проза
Партія	ВКП(б)
Нагороди	;
	; ; ;

Павло́ Фе́дорович Автомо́нов (нар. 10 червня 1922, Олександрівка — пом. 7 травня 1988, Київ) — український радянський письменник, журналіст і сценарист; член Спілки радянських письменників України з 1950 року^[4], кандидат історичних наук з 1967 року.

Біографія

Народився 10 червня 1922 року в селі Олександрівці (тепер Богодухівського району Харківської області) в сім'ї робітника. Член ВЛКСМ з 1938 року^[4]. 1940 року закінчив середню школу в рідному селі і з осені того ж року служив у Робітничо-селянському червоному флоті СРСР^[5]. Учасник німецько-радянської війни з 1941 року. В боях за Ленінград був важко поранений. Після повернення зі шпиталю неодноразово виконував бойові завдання за лінією фронту в тилу групи армій «Північ», як радист розвідувальної групи.

Після демобілізації — кореспондент львівської газети «Вільна Україна», а з січня по березень 1946 року працював кореспондентом в обласній газеті «Соціалістична Харківщина». З квітня 1946 року по вересень цього ж року навчався на курсах газетних працівників при ЦК КП(б) України в Харкові. Після закінчення курсів з жовтня 1946 року по березень 1948 роки працював у Львові в відділенні РАТАУ-ТАРС, потім в обласній газеті «Вільна Україна» в якості кореспондента. З квітня 1948 року по серпень 1950 року знову працював кореспондентом харківської газети «Соціалістична Харьківщіна». Член ВКП(б) з 1947 року^[4].

З 1950 по 1953 рік — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП України. У травні 1967 року в Інституті історії АН УРСР захистив кандидатську дисертацію на тему «Бойова взаємодія партизан України з радянськими військами у битві за Дніпро (вересень—грудень 1943 року)» (науковий керівник — Кузьма Дубина)^[4].

Протягом 1973—1976 років — старший викладач Київського університету; у 1976—1983 роках — доцент кафедри теорії та практики партійно-радянянської преси; в останні роки життя обіймав посаду декана факультету журналістики^[6]. Помер в Києві 7 травня 1988 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Творчість

Почав друкуватися з 1942 року. Твори:

«У Курляндському котлі» (1947, нотатки партизана);
«Без межі» (1951, повість про боротьбу за нове життя у галицькому селі);
«Віктор Кошик» (1954; 2-е доповнене і перероблене видання — 1957; низка повістей, об'єднаних присутністю головного персонажа);
«Ліс шумить» (1955, повість-хроніка);
«На зорі раненько» (1957, оповідання);
«Щастя дається нелегко» (1958, повість);
«Його прізвище невідоме» (1959, повість);
«Коли розлучаються двоє» (1959, трилогія);
«Мій танк — 317» (1960);
«Так народжувались зорі» (1963, роман);
«Наш позивний — „Свобода“» (1964, літературний запис документальної книжки Тимофія Строкача);
«Автограф сержанта Цибулі» (1967, повість);
«Недописана анкета» (1967, повість);
«Вітчизни виконуючи наказ» (1975);
«Каштани на спомин» (1975, роман);
«Жанр переднього краю» (1976, збірка літературно-критичних нарисів)
«Другий фронт» (1980, роман);
«Генерал Шаблій» (1984, роман)^[7]
«Каштани на пам'ять» (1985, роман)
«На Західному напрямку» (1985, роман);
«Мій позивний — „Галка“» (1986);
«Червоний рядок біографії» (1987);
«Фронт не позначено» (1987, повість присвячена Тимофію Строкачу);
«П'ята застава» (1988);

1982 року вийшли з друку його «Вибрані твори» у 2-х томах.

Співавтор сценарію до фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979, Кіностудія імені Олександра Довженка).

Окремі твори перекладені російською, латиською, болгарською, китайською та англійською мовами.

Нагороди

Нагороджений:

орденом Червоної Зірки (15 травня 1944), двома Вітчизняної війни І ступеня (9 червня 1945; 6 квітня 1985) і орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (30 вересня 1944)^[5], орденами Слави трьох ступенів^[8], Дружби народів, «Знак Пошани»^[4];
медаллю «За перемогу над Німеччиною»;
Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР^[4].

Примітки

↑ ^а ^б ^в Бібліотека Конгресу — Library of Congress.
d:Track:Q13219454 d:Track:Q131454
↑ ^а ^б ^в Чеська національна авторитетна база даних
d:Track:Q13550863
↑ Письменники Радянської України — В-во «Український письменник», 1976. — С. 3. — 416 с.
d:Track:Q132225343 d:Track:Q12164188
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е Цвинтар забутих письменників (Павло Автомонов). «Літературна газета». Архів оригіналу за 30 жовтня 2020. Процитовано 13 вересня 2020.
↑ ^а ^б Автомонов Павел Федорович / Память народа.(рос.)
↑ І. М. Забіяка. Автомонов Павло Федорович / Віртуальний музей інституту жврналістики.
↑ Автомонов П. Ф. Генерал Шаблій Серія: Звитяга. Худ. Е. Котляр. Київ. Веселка. 1984 р. 368с.
↑ Павел Автомонов — о писателе [Архівовано 3 жовтня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)

Література

Буряк Б. Моральне обличчя сучасника // Вітчизна. 1956. № 6;
Зуб І. Шляхами випробувань // Вітчизна. 1958. № 8;
Павло Автомонов // Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / упоряд. Олег Килимник. — Київ : Радянський письменник, 1960. — С. 580 с. ., С. 5—6;
Дзюба І. Як у нас пишуть. // Літературна газета. 15 грудня. 1961;
Голубєва З. Нові грані жанру. Київ, 1978;
Мусієнко О. Передчуиття лету. В книзі «Пересвіти». Київ, 1985;
Н. І. Заверталюк. Автомонов Павло Федорович // Українська літературна енциклопедія : В 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1 : А—Г. , С. 22;
В. В. Коптілов. Автомонов Павло Федорович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.