Алесь Адамович
Але́сь Адамо́вич[5] (повне ім'я та прізвище: Алякса́ндар Міха́йлавич Адамо́вич; 3 вересня 1927, Мінська область, Білорусь — 26 січня 1994 року, Москва, Росія) — білоруський радянський письменник і критик, професор і член-кореспондент академії наук Білорусі, доктор філософії в галузі філології; член Верховної Ради СРСР (1989-92). Друкувався як критик (з 1953), прозаїк (з 1960) і публіцист. Твори Адамовича перекладені 21 мовою. Неодноразово друкувався в «Літературній газеті» газеті «Московские новости» журналах «Питання літератури», «Знамя», «Новий світ», «Дружба народів», «Грані». БіографіяНародився 3 вересня 1927 в сім'ї службовців. Мати під час Другої світової війни, рятуючи сина від вигнання до Німеччини, в шкільному свідоцтві виправила дату його народження на більш пізню.[6] Під час окупації воював у партизанському загоні. Починаючи з 1944 року відновив свою освіту. Після війни навчався в Леніногорського гірничо-металургійному технікумі. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (1950) аспірантуру (1953), московські Вищі дворічні курси сценаристів і режисерів (1964). Починаючи з 1950-х років, у Мінську, Адамович працював в області філології та літературної критики; а пізніше і в кінематографі. У 1954—1962 працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР. Доктор філологічних наук (1962). У 1962—1966 викладав в МДУ курс білоруської літератури, був усунений від викладання за відмову підписати лист із засудженням Ю. Даніеля і А. Синявського.[7] З 1967 по 1987 рік знову працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР (з 1976 — завідувач сектора). Був членом Спілки письменників СРСР з 1957 року У 1976 році був відзначений Державною премією Білорусі в галузі літератури за Хатинь. З 1986 року жив і працював у Москві. У 1987—1994 — директор Всесоюзного НДІ кінематографії. Помер від другого інфаркту. Похований у міському селищі Глуша Бобруйського району Могильовської області. Громадська діяльністьПісля Чорнобильської аварії в 1986 році, коли Білорусь постраждала чи не найбільше, Адамович почав активно поширювати факти про катастрофу серед радянської керівної еліти. У 1989—1991 — народний депутат СРСР від Спілки кінематографістів СРСР, входив до Міжрегіональної депутатської групи. Активно підтримував створення Білоруського Народного Фронту і його ініціативи. Був співголовою громадської ради історико-просвітницького товариства «Меморіал» (з 1989) членом бюро клубу «Московська трибуна» (з 1989), членом Координаційної ради руху «Апрель» (з 1990). У 1989—1992 — Співголова Міжнародного фонду «Допомога жертвам Чорнобиля». Підписав «Лист 42-х». Помер 26 січня 1994 одразу після виступу у Верховному Суді РФ з промовою на захист майнових прав Спілки письменників і Літфонду. Творчі спілки: Член Спілки письменників СРСР з 1957 року, в 1986—1991 роках — член правління, в серпні 1991 року — секретар правління, у вересні 1991—1992 роки — співголова правління. Член Спілки журналістів СРСР з 1967 року. Член Спілки кінематографістів СРСР з 1977 року. Заступник голови Комісії СРСР у справах ЮНЕСКО (1987). Входив до редколегії журналів «Неман», «Фенікс — ХХ» громадський редакційної ради альманаху «Детектив і політика». Нагороди та премії
Праці
Художня проза
Вже в воєнній повісті Адамовича «Карателі» (1980) з'являються епізоди символіко-фантастичного плану. Під час роботи на сесії Генеральної Асамблеї ООН в складі білоруської делегації (у 1982 році) письменник почав роман «Остання пастораль» (1987—1989), що залишився єдиним суто фантастичним твором письменника, філософську притчу про світ після катастрофи (ядерної війни); троє героїв вижили — російський офіцер, американець і дівчина з неназваної європейської країни — виявляються в «локальному раю» (на острові, що не піддається радіації) заново розігруючи біблійний сюжет про гріхопадіння. КритикаА. Адамович — автор літературознавчих і критичних праць:
Сценарії
Переклади українською мовою
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
