АнтропопатизмАнтропопати́зм (від грец. ανθροπος — «людина», грец. πάθος — «пристрасть, потяг») — природна схильність людини «олюднювати» природу, тобто вбачати в ній людські властивості й здібності. Термін в такому значені запропонований німецьким вченим-зоологом Францом Шульце[de]. Антропопатизм вважають характерною рисою релігійного світогляду. Проте, антропопатизм існував і до виникнення релігії, не містить уявлення про надприродне, його разом з аніматизмом розглядають як початковий та найпростіший спосіб цілісного сприйняття й тлумачення явищ та зв'язків довкілля.[1] Антропопатизм передбачає, що емоції, почуття, афекти притаманні й іншим живим істотам (у гілозоїзмі — навіть неорганічній матерії); наділення природи, світу речей і явищ властивостями людської психіки[2]. Антропопатизм притаманний всім персонажам старих і нових релігій, сучасні богослови докладають зусиль, щоб звільнити образ бога від антропопатичних рис. Антропопатизм закладено в основному теологічному твердженні про бога як особисту істоту.[3] ІсторіяВперше термін «антропопатизм» вжив у своїх творах пуританський теолог Дж. Овен, в значенні «наділення бога людськими почуттями». Л. Фейєрбах використовував цей термін для позначення перенесення притаманних людині афектів на те, що перебуває поза її свідомістю (у праці «Сутність християнства», 1841 року). Філософ і соціолог П. Лавров використовував це поняття для «наділення тварин, рослин, світил, стихій тощо людськими здатностями відчувати, страждати, гніватись та насолоджуватись» (у праці «Антропоморфізм і антропопатизм», 1862 року). Антропопатизм визнають етапом у розвитку архаїчної свідомості, який передує анімізму. По суті, він є варіантом персоніфікації. Від антропопатизму слід відрізняти антропоморфізм.[2] Примітки
Джерела та Література
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
