Баламандська декларація
Баламандська декларація[1][2] (Баламандська угода[3][4], Баламандський документ[5][6], офіційна назва «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування», фр. l'uniatisme, méthode d'union du passé, et la recherche actuelle de la pleine communion[7]) — заява, зроблена Змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу між Римо-католицькою і православною церквами в ході її VII пленарного засідання, яке відбулося з 17 по 24 червня 1993 року у Баламандському богословському інституті, Ліван. Як зазначається в «Журналі Московської Патріархії», «цей текст є проміжним робочим документом Змішаної комісії з богословського діалогу, тому він не підписувався представниками Церков» (ЖМП, № 12, 1997)[8]. Декларація містить у собі величезні поступки обох сторін православного-католицького діалогу. Католицька сторона проголошує відмову від прозелітизму серед православних і «експансії за рахунок православної церкви». З боку православної поступкою було прийняття існування Східних католицьких церков, сама активність яких для православної церкви була каменем спотикання. Нарешті, поступкою обох сторін була взаємна відмова від винятковости — визнання, що і католицька церква, і православна церква є носіями порятунку, а досягнення єдности «не може бути ні поглинанням, ні змішанням, але зустріччю в істині і любові»[3]. Тим не менш, на думку православних, прозелитична діяльність католицької церкви у традиційно православних регіонах не припинилася[9]. Як зазначив у травні 2006 року Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II, цей документ «так і не став для католиків перешкодою для насадження унії та продовження експансії на схід»[10]. Вироблену 1993 року угоду не можна назвати загальноправославною, позаяк у ній не брали участи Єрусалимська православна церква, Сербська православна церква, Болгарська православна церква, Грузинська православна церква, Елладська православна церква, Православна церква Чеських земель і Словаччини[11], а також Православна церква в Америці, яку традиційно не запрошують на подібні перемовини, оскільки Константинопольський Патріархат не визнає її автокефалії[12]. Російською мовою Баламандський документ був уперше опублікований 1995 року в другому томі збірника «Єдність», виданого Богородице-Різдвяним Бобреневим монастирем Московської єпархії, поряд з іншими документами православно-католицького богословського діалогу. У лютому 1997 року Архієрейським собором РПЦ було ухвалене рішення про публікацію тексту Баламандської угоди 1993 року, а також коментаря до нього в офіційній церковній пресі[8]. ПередісторіяНа рубежі 1980-1990-х років міжконфесійні стосунки Православної та Католицької церков значно ускладнилися. Спричинилася до того в першу чергу активізація унійних церков, які вийшли з підпілля й почали відновлювати свої парафії і структури на місцях, подекуди силовими методами. Найбільш болісно для православних цей процес протікав на Заході України — у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях та Закарпатті), де УГКЦ мала домінуюче становище до радянської анексії 1939 та 1940-х років, а православних було дуже мало. Там доходило до масових заворушень, сутичок, силового повернення відібраних більшовиками у вірних УГКЦ храмів, які після так званого Собору 1946 року стали православними (РПЦ). Православні громади виганяли на вулицю; проти вірян, які зберегли єдність із Православною церквою, була розгорнута кампанія з дискредитації у пресі[8]. Прямий діалог з уніатами виявився неможливим, позаяк греко-католики вийшли з «чотиристоронньої комісії», створеної в січні 1990 року з представників Московського патріархату, Римо-католицької церкви, Української православної церкви МП та католиків східного обряду із Західної України[8]. Під сильним натиском представників української партії Рух, які заявили, що в разі приходу до влади всі храми будуть відібрані у православних і передані українським уніатам, останні вирішили, що немає ніякої необхідности вести діалог із православною церквою[13][8]. Масовий перехід в уніатство почався 1989 року і в сусідній Словаччині за сприяння нової влади. 29 травня 1990 року Президія Національної ради Словаччини видала закон «Про врегулювання майнових відносин між греко-католицькою і православною церквами» (закон № 211/1990), згідно з яким греко-католицької церкви поверталося все нерухоме майно, що належало їй до 28 квітня 1950 року. Однак у Словаччині дані процеси відбувалися зглядно мирно, держава зобов'язалася надати православній Церкві фінансову допомогу для будівництва (або облаштування) нових храмів[14]. Як зазначалося в «Журналі Московської Патріархії», «світова громадськість із недовірою ставилася до протестів Московського Патріархату, вважаючи, що на Західній Україні відбувається відновлення історичної справедливости»[8]. За словами митрополита Волоколамського Іларіона (Алфєєва): «Усе це призвело до дуже великої напруги в наших двосторонніх відносинах, а також позначилося і на православно-католицькому діалозі, тому що ми відмовилися обговорювати нехай і важливі, але теоретичні богословські теми. Ми наполягли на тому, щоб обговорювалася тема унії»[15]. У 1990 році з ініціативи РПЦ, підтриманої всіма помісними православними церквами, був припинений православно-католицький богословський діалог. В ухваленій постанові говорилося, що його відновлення можливе після того, як буде спільно вивчена проблема унії та знайдений її розв'язок[8][16]. На підставі спільно вироблених матеріалів Міжнародна змішана комісія з богословського діалогу, що зібралася на Шостій пленарній сесії у Фрайзінгу (Німеччина) 6 — 16 червня 1990 року, виступила із заявою[8], в якій констатується, що «унія яко метод там, де вона застосовувалася, не служила цілям зближення церков. Навпаки, вона викликала нові поділи. Таким чином, становище, яке було створено, стало приводом для сутичок і нещасть, які закарбувалися в історичній пам'яті обох церков. Окрім того, й еклезіологічні мотиви спонукають шукати инших шляхів»[16]. Наступним етапом роботи комісії стало засідання Координаційного комітету в Ариччі (біля Риму), що пройшов з 10 по 15 червня 1991 року, на якому був вироблений перший варіант спільного документа «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування»[8], який і став основою для баламандського документа[16]. VII пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з православно-католицького діалогу Сьоме пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між католицькою церквою і православною церквою проходило з 17 по 24 червня 1993 року в Баламанді, недалеко від однойменного монастиря і в будівлі Богословського інституту святого Івана Дамаскіна і нового Баламандського університету. На цьому пленарному засіданні Спільної міжнародної комісії з діалогу були присутні 14 представників восьми автокефальних православних церков і двадцять чотири члени Комісії з католицької сторони. Учасників тепло зустрів Патріарх Антіохійський Ігнатій IV[17]. Католицька делегація здійснила богослужіння в суботу вдень, а православна делегація — в неділю вранці, кожна церемонія проходила в історичній церкві монастиря в присутності великого числа віруючих. В понеділок, 21 червня православні і католики, були гостями на обіді у Патріарха Ігнатія IV. Офіційна делегація, що представляла комісію нанесла візит ввічливости до президента Республіки Ільясу Храуі і Голова Парламенту Набіху Беррі у вівторок, 22 червня. Вся комісія потім здійснила поїздку по історичному центру Бейруту[17]. Сьоме пленарне засідання було повністю зосереджено на богословських і практичних питаннях, пов'язаних з існуванням і пастирською діяльністю східних католицьких (уніатських) церков. Змішана міжнародна комісія з православно-католицького діалогу в Баламанді мала у своєму розпорядженні робочий документ, розроблений координаційним комітетом Комісії в ході зустрічі в Аричче (Рим) у червні 1991 року. Цей текст був вивчений і перероблений «у відвертому і братському дусі»[17]. Текст декларації був спочатку розроблений французькою мовою і перекладений на англійську мову під час зустрічі[17]. Документ, вироблений у Баламанді Спільною міжнародною комісією з богословського діалогу, був направлений главам католицької і помісних православних церков для затвердження та застосування[17]. Зміст деклараціїДокумент складається з трьох частин: «Вступ», «Еклезіологічні принципи» і «Практичні правила»[16]. Складений документ:
УчасникиЯк зазначив голова Синодальної богословської комісії митрополит РПЦ Філарет (Вахромєєв), текст був завізований представниками дев'яти помісних православних церков; щодо представника Російської православної церкви ігумена Нестора (Жиляєва), він зазначив: «Текст був лише завізований у робочому порядку, причому особою, яка не мала повноважень для ухвалення відповідальних рішень у цій галузі»[19]. від православних церковВ обговоренні документа брали участь наступні представники помісних Православних церков:[11] 
від Католицької церкви.jpg) Від Католицької церкви брали участь[20]:
РеакціяБаламандський документ, із його рішучими та революційними формулюваннями, одразу ж всебічно розкритикували як православноі, так і з католики[21]. Без заперечень прийняли її дві головних дійових особи православно-католицького діалогу — Папа Римський і Патріарх Константинопольський[3]. Консервативні й традиціоналістські кола і в православ'ї, і в католицизмі убачали у Баламандському документі еклезіологічне зрівняння православної і католицької Церков. Особливо неприйнятними для них були твердження Баламандського документа про «ті самі таїнства», у тому числі про «єдине таїнство Священства, що приносить єдину Жертву Христову», які можуть привести до висновку, що таїнства «Церков-сестер Сходу і Заходу», «спільно зберігають Церкву Божу», рівноспасительні і повному євхаристійному спілкуванню заважають тільки «забобони й використання історії у політичних цілях». Ці твердження важко узгодити з позиціями сторін, кожна з яких розглядає свою Церкву яко універсальну і єдино істинну[16]. Критикували також вживання терміна «церкви-сестри» щодо Православної і Католицької Церков[5]. Уніати були незадоволені тим, що документ відкидає унію як метод, тим самим ставлячи під питання саме існування уніатських церков[16], опріч того, вони відчули, що «Церквою-сестрою» можуть розглядати не їх, а місцеву православну Церкву[22]. Апостольський адміністратор для греко-католиків Румунії єпископ Георгій Гуциу, направив 1994 року листа Папі Івану Павлу II, в якому різко критикував саме ті положення Баламандського документа, які відкидають «уніатство» яко метод, який суперечить традиції обох Церков, звинувачуючи Румунську православну церкву у тому, що вона не відмовляється від приєднання шляхом насильства і терору в 1948 році Румунської уніатської церкви до Румунської православної (Chretiens en marche. 1994. № 43). Закінчується цей лист однозначним і жорстким запереченням не тільки Баламандського документа, а й узагалі всіх виплодів православно-католицького діалогу щодо проблеми унії: «Румунська церква, яка перебуває у євхаристійному спілкуванні з Римом, нічого не сприймає з текстів, підписаних на Родосі, у Фрайзінгу, Аричче й Баламанді, і оголошує недійсними підписи, поставлені під цими текстами» (там само)[8]. Низку критичних зауваг до Баламандського документу (втім, у м'якішій формі, не заперечуючи його корисности в цілому) висловив голава українських греко-католиків кардинал Мирослав Любачівський[8]. У грудні 1993 року ченці гори Афон направили листа до Патріарха Варфоломія з виразом невдоволення Баламандскою декларацією[23]. 18 березня 1994 року він був опублікований у грецькій пресі і потім перекладений російською, сербською та англійською мовами[11]. У 1995 році Архієрейський Синод Елладської православної церкви засудив Баламандську угоду, відзначивши, що «Баламандський текст щодо унії — неприйнятний з православного погляду» і «абсолютно чужий віковому православному Переданню»[24]. Рішення Архієрейського Собору РПЦ в лютому 1997 року щодо публікації Баламандського документа викликали сплеск інтересу до нього. У газеті «Русь Православная» № 48 від 6 березня 1997 року, що виходила яко додаток до «Радянської Росії», з'явилася публікація під заголовком «Баламандська унія?», де був надрукований текст Баламандського документа з купюрами, що спотворюють зміст документу, та коментар до нього. У публікації давалася вкрай негативна оцінка Баламандському документу[8]. 16 березня 1997 року в лютому конференція Союзу православних братств прийняла резолюцію, в якій висловлено стурбованість «Баламандською угодою, яка різко суперечить традиційному святоотцівському відношенню до католицизму»[25]. Надалі серед деяких противників екуменізму і контактів з Католицькою церквою закріпилося найменування цього документа «Баламандскою унією»[19][26]. Проте в дійсності ніякого злиття православ'я і католицтва не сталося. Як зазначав католицький богослов і член спільної православно-католицької комісії з богословського діалогу священник Вацлав Хриневич, «виражений у переломному документі новий образ думок не став ні в одній з Церков загальнопоширеним і загальноприйнятим»[3]. На думку православного історика Владислава Петрушко: «Висновки, зроблені в Баламанді, визнавали по суті, що ніякої перешкоди на шляху до спілкування між католиками і православними немає. В той же час реально існуючий комплекс протиріч між Православ'ям і католицизмом переконував у протилежному. Стрімке відродження уніатства на Західній Україні та його подальше просування на Схід також змушували Ватикан не поспішати з висновками про історичну неспроможність унії, в якій знову починали бачити досить дієвий засіб прозелітизму серед православних»[27]. 17 липня 1997 року Священний Синод РПЦ ухвалив: «Вважати за необхідне проведення спеціального всеправославного обговорення Баламандського документу» і «Рекомендувати до публікації в церковній пресі представлений Синодальною богословською комісією коментар до тексту Баламандського документа»[28]. Проблема уніатства розглядалася і на Восьмому пленарному засіданні Змішаної комісії в Балтіморі (США). Передбачалося прийняття документа, де розглядалася б уже конкретний практичний складник цієї проблеми, враховуючи той факт, що Східні Католицькі (уніатські) Церкви несуть своє служіння в основному на споконвічній канонічної території відповідних Православних Церков. Документ не був прийнятий, а відтак розгляд даного питання було зовсім припинено[29]. За словами Патріарха Алексія II, Баламандській угоді «ніколи не надавалося догматичне значення»[10]. Література
Примітки
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
