Барсуківський Володимир Федорович
Володи́мир Фе́дорович Барсукі́вський (13 березня 1938, Одеса — 19 листопада 2022[2]) — український дисидент, учасник руху за демократизацію та незалежність України, політв'язень радянських таборів, журналіст та поет. У 1958 році разом з Олексою Різниковим створив проєкт підпільної антикомуністичної організації «Союз боротьби за звільнення народу» (СОБОЗОН) та розповсюдив у Одесі та Кіровограді листівки із закликами до повалення диктатури комуністичної партії. Заарештований у 1959 році та засуджений до 1,5 року таборів суворого режиму. Після звільнення — активний учасник руху шістдесятників, розповсюджувач самвидаву[3][1]. БіографіяРанні роки та освітаНародився 13 березня 1938 року в Одесі[3]. Його батько, Федір Григорович, загинув на фронті у 1944 році. Через хворобу матері, Ганни Сильвестрівни, яка не могла самостійно виховувати трьох дітей, Володимир до 7 класу жив у тітки в селі Рожнятівка Томашпільського району на Вінниччині[1]. У 1957 році закінчив Одеський технікум Міністерства промисловості продовольчих товарів УРСР за фахом «технік-технолог». Протягом двох років працював майстром кондитерського цеху харчокомбінату в місті Первомайську Миколаївської області[2][1]. З 5-го класу писав вірші. Це привело його до літературної студії при газеті «Прибузький комунар», де він познайомився з Олексою Різниковим, Іваном Галиняком, Станіславом Швецем та іншими молодими людьми, які під впливом спогадів про голод 1933 року, репресії, війни та розвінчання культу особи Сталіна в період «хрущовської відлиги» сформували критичні погляди на радянську дійсність[2][1]. Дисидентська діяльністьСОБОЗОН та арештУ травні 1958 року Володимир Барсуківський та Олекса Різників дійшли висновку про необхідність боротьби проти диктатури комуністичної партії. Вони розробили текст листівки російською мовою «Обращение к народу», в якій засуджували «диктаторську політику партії комуністів», що призвела до зубожіння та безправ'я народу, критикували брехню, гонку озброєнь та поділ світу на два ворожі табори[3][1]. Листівка завершувалася закликами:
Листівки були підписані абревіатурою «СОБОЗОН», що означало «Союз борьбы за освобождение народа» (укр. Союз боротьби за звільнення народу) — організацію, яку вони планували створити[3]. Близько 40 примірників листівки було розмножено на друкарських машинках, і на «жовтневі свята» 7–10 листопада 1958 року Барсуківський розповсюдив їх в Одесі, а Різників — у Кіровограді (нині Кропивницький)[1]. 1 жовтня 1959 року КДБ провів одночасні обшуки у Барсуківського та Різникова, після чого обох заарештували. Під час слідства вони утримувалися в СІЗО КДБ. Саме в цей період, за свідченнями обох, вони остаточно усвідомили себе українцями і вирішили присвятити життя визволенню України з колоніальної залежності. Перебуваючи в одній камері після завершення слідства, вони свідомо перейшли на українську мову спілкування[1][2]. 15–19 лютого 1960 року військовий трибунал Одеського військового округу засудив Володимира Барсуківського та Олексу Різникова до 1,5 року ув'язнення в таборах суворого режиму. Термін відбував у мордовському таборі №11 (станція Явас), де його національна самосвідомість остаточно зміцнилася під впливом інших політв'язнів, зокрема колишніх учасників національно-визвольних рухів України та країн Балтії[1]. Діяльність після звільненняЗвільнився 1 квітня 1961 року. Повернувшись до Одеси, влаштувався на Одеський завод холодильного машинобудування, де працював до 1968 року. Паралельно навчався на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського університету, який закінчив у 1968 році[3][1]. Став активним учасником культурницького руху шістдесятників. Разом з Олексою Різниковим, Олегом Олійниковим, Галиною Могильницькою та іншими збирав книги для українців Кубані в рамках акції, організованої Святославом Караванським. Брав участь у новорічних колядуваннях, співав в Українській самодіяльній хоровій капелі[2]. Був активним розповсюджувачем самвидаву. Разом з Олексою Різниковим виготовляв фотокопії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поширював «Український вісник», статті Валентина Мороза, В'ячеслава Чорновола, твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко та інших[2][1]. Після закінчення університету працював учителем української мови, згодом — відповідальним секретарем обласної організації Товариства охорони природи, звідки був звільнений через судимість. Після майже року безробіття, у 1975 році влаштувався літературним працівником у багатотиражну газету «Радянська швея», де працював до 1992 року. Пізніше був кореспондентом газети «Одеський дачник»[3][1]. У роки перебудови та відновлення незалежності України брав активну участь у роботі Товариства української мови, «Просвіти», Народного руху України та Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих[2]. Реабілітація23 листопада 1992 року був реабілітований військовою прокуратурою Одеського військового округу[1]. Особисте життяБув одружений з Осипою Комарницькою[1]. Друзі згадували його як надзвичайно працьовиту, скромну і добру людину з чудовим голосом[2]. Примітки
Джерела
|
|||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
