Бек Тетяна Олександрівна
Тетяна Олександрівна Бек (21 квітня 1949, Москва — 7 лютого 2005, там же) — радянська російська поетеса, літературний критик та літературознавець. Член Союзу письменників СРСР (1978), Російського ПЕН-центру, секретарка Спілки письменників Москви (1991—1995). ЖиттєписНародилася в сім'ї письменників і співавторів Олександра Альфредовича Бека і Наталії Всеволодівни Лойко в будинку ЖБК «Московський письменник» за адресою 2-а Аеропортівська, будинок 7/15 (пізніше вул. Черняховського, будинок 4), у п'ятому під'їзді, де прожила до середини 1980-х років. Вперше опублікувала віріші в 1965 році, в шістнадцятирічному віці[3]. У 1972 році закінчила факультет журналістики Московського державного університету. У 1971—1973 роках працювала бібліотекаркою у Всесоюзній державній бібліотеці іноземної літератури. У 1976—1981 і 1993—2005 роках була членкинею редколегії і оглядачкою журналу «Питання літератури». Вела літературну колонку в «Загальній газеті» і «Независимой газете». До сфери її літературознавчих інтересів відносилася сучасна література і літературасрібного століття. Бек протягом багатьох років вела поетичний семінар в Літературному інституті імені Горького. У 1978 році вступила до Спілки письменників СРСР, у 1991—1995 роках була членкинею секретаріату Спілки письменників Москви. У 1991 році вступила до Російського ПЕН-центру. У 1993 році підписала «Лист 42-х» на підтримку силового розгону з'їзду народних депутатів і Верховної Ради Росії. У 2000—2005 роках разом з Олегом Чухонцевим була співголовою програми «Нові імена в поезії» фонду Нові імена[4]. Померла 2005 року, за офіційною версією, від обширного інфаркту, проте багато обговорювали ймовірність самогубства[5] через цькування, «яке розв'язали проти Т. Бек за її висловлювання про авторів апологетичного листи Туркменбаші з пропозицією перевести його поетичні „опуси“. Антиподією року вона назвала „лист трьох відомих російських поетів до Великого Поета Туркменбаші з панегіриком його творчості, не стільки божевільним, скільки непристойно прагматичним“. А вже у нинішньому нагадала: „Негоже ні поетам, ні мудрецям перед царями підлабузнюватися, вигоду вимагаючи: такий добрим молодцям урок“». Авторами листа були поети Євген Рейн, Михайло Синельников та Ігор Шкляревський. У просуванні проекту брав участь головний редактор журналу «Знамя», відомий літературний критик Сергій Чупринін[6]. За словами Вікторії Шохіної, відігравало роль і чітке уявлення про те, що російські літератори зробили неправильно, і те, що у Бек було багато знайомих літераторів у Туркменії: знаючи про те, що там відбувається (культ особи Туркменбаші тощо), вона не могла промовчати. Після нового року, розповідає Вікторія Шохіна, троє з чотирьох — Рейн, Чупринін і Синельников — дзвонили Бек і в різній формі (від лайки Рейну до «дружніх» докорів Чуприніна) здійснювали на неї психологічний тиск. Неможливість примирити традиційне уявлення про цих людей (з Євгеном Рейном і Сергієм Чуприніним вона була давно і добре знайома, працювала з ними разом в Літінституті) та їх нинішні вчинки посилила ситуацію[7]. Похована на Гливинським кладовищі[8]. ТворчістьПерша публікація віршів була в журналі «Юність» в 1965 році. Це були два вірші: «Ранок вечора мудріший» і «Я з цього галасливого будинку, / Де весь день не змовкають голоси, /… / Втечу по лижні незнайомій…». Друга публікація — віршована добірка в журналі «Новий світ» у 1966 році. У 1974 році вийшов перший збірник віршів «Шпаківні». У 1995 році Бек як відповідальна редакторка вела книжкову серію «Самі мої вірші» у видавництві «Слово». Її вірші перекладалися болгарською, грузинською, італійською, німецькою, польською мовами. У числі власних перекладів Тетяни Бек — вірші данських поетів Поля Лакура і Бенні Андерсена (надруковані у збірці «Із сучасної данської поезії» (М.: Веселка, 1983)). Після 1987 року у Бек, як у багатьох інших поетів, виникли проблеми з публікаціями: радянські видавництва перестали видавати поетичні збірки, нових видавництв ще не з'явилося. Три книги, що вийшли в цей період, були видані невеликими накладами, але отримали живий відгук у любителів поезії і критиків. Критик Алла Марченко писала: "Єдина літературна подія, хоча читала запоєм все підряд, — книга Тетяни Бек. А. Шаталов (видав у власному «Дієслово» «Хмари крізь дерева») вже начебто сказав все, що треба, але так обережно і мляво — мовляв «відображає стан усього народу, кинутого в безодню соціальної революції і життєвого руйнування», — що як би і не сказав нічого: ну у кого з нинішніх поетів не знайдеш цих відображень. І Ахматову видавець згодом не раз і не два згадав, і не всує, але знову ж таки по дотичній — недосол на столі, пересіл на спині? Тим часом, на мій погляд, Тетяні Бек єдиною з усіх нас, як Ахматовій у «Реквіємі», вдалося майже неможливе — від себе за всіх заспівати те, що не лягає на голос: простий жах простого життя цієї нібито революції, приниженою і ображеною. І при цьому зберегти і мову, і голос, і слово, і ходу вірша". // Літературна газета 12 серпня 1998, № 32-33. «Віршування було і залишається для мене доморощеним знахарськими способом самолікування: я виговарилась… і лише таким чином душевно виживала», — писала Тетяна Бек. Визнання
БібліографіяЗбірки віршів
Критичні збірки
Редактура
Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
