Борис Коломанович
Борис Коломанович[2][3] (угор. Borisz Kalamanosz; 1114–1153/1154) — претендент на престол Угорщини в середині XII століття. Син київської княжни Євфимії, дочки Володимира Мономаха та другої дружини угорського короля Коломана I Книжника. Після того як Євфимію звинуватили у подружній зраді, Коломан вигнав її з Угорщини і ніколи не визнав, що Борис, який народився вже в Русі, був його сином. Борис вважав себе законним сином короля. Він висунув свої претензії на угорський трон, коли в 1131 році помер старший син Коломана I — король Стефан II. Борис здійснив кілька спроб захопити угорський трон від королів Бели II та Гези II, користуючись підтримкою Польщі, Священної Римської імперії та Візантії, проте в одній з битв він загинув. Ранні роки Борис був сином Євфимії Володимирівни — дочки Володимира Мономаха, великого князя Київського[4][5]. 1112 року її видали заміж за угорського короля Коломана I[5][6]. Проте, як повідомляє «Chronicon Pictum», її «викрили в гріху перелюбу»[7][8]. Після цього король Коломан вигнав Євфимію з Угорщини[6]. Вона втекла на свою батьківщину, Київську Русь, де народила сина в 1114 році[4][9]. Його назвали на честь святого князя Бориса — одного з перших канонізованих Рюриковичів[9]. Коломан ніколи не визнавав Бориса своїм сином[4]. Борис виріс при дворі свого діда, Володимира Мономаха, у Києві[4][9]. Група скривджених угорських панів, як повідомляє «Chronicon Pictum», обрала «ішпанів Борса та Івана»[10] королями, коли син Коломана і його наступник, король Стефан II, важко захворів у 1128 році[11]. Проте згодом король одужав і наказав стратити Івана, а Борса — вигнати з Угорщини. Він утік до Візантійської імперії[11]. Згідно з науковою теорією, ішпана Борса ідентифікують як Бориса Коломановича, проте ця гіпотеза не має значних підтверджень[12]. Стефан II помер 1 березня 1131 року, і його двоюрідний брат Бела змінив його на престолі[6]. На зібранні в Араді дружина нового короля Ілона Сербська наказала стратити всіх угорських панів, яких вона підозрювала в непідтримці сходження її чоловіка на престол[6]. Спроби захоплення угорського тронуПерша спробаПісля смерті Стефана II Борис висунув претензії на королівство свого батька[13] і, як повідомляє Оттон Фрайзінзький, вирушив до Візантійської імперії[14]. Візантійський історик Іоанн Кіннам повідомляє, що імператор Іоанн II Комнін «віддав [Борису] достатню честь і поєднав його в шлюбі з нареченою свого роду»[14][15]. Проте Борис покинув Візантію та поїхав до Польщі, оскільки, як повідомляє Оттон Фрайзінзький, імператор не надав йому військової допомоги[16]. Болеслав III Кривоустий, король Польщі, хотів надати Борисові допомогу, оскільки прагнув створити коаліцію проти Священної Римської імперії[4]. Угорські втікачі та військові в Київській Русі також приєдналися до Бориса[6][16]. Їхня об'єднана армія вторглася в Угорщину влітку 1132 року[16]. Щоб протистояти їм, Бела II об'єднався з маркграфом Австрії Леопольдом III[17]. Угорські пани, лояльні до сліпого короля Бели, страчували всіх інших панів, які відкрито не заперечили претензії Бориса на престол[16]. 22 липня на берегах річки Сайо відбулася битва, в якій об'єднані угорсько-австрійські сили завдали поразки силам Бориса Коломановича[4][6]. Ця поразка Бориса мала вагомі наслідки: надалі за правління Бели II він більше не пробував захопити престол Угорщини, оскільки його союзник, король Польщі Болеслав III, уклав із Белою мир у серпні 1135 року[18]. Друга спробаБорис разом із Владиславом II, герцогом Богемії, відвідав Конрада III, короля Німеччини, наприкінці 1145 року[18]. Як повідомляє Оттон Фрайзінзький, у «слізних і скорботних тонах»[19] від скаржився Конрадові, що його позбавили спадщини, благаючи короля допомогти йому захопити Угорщину[20]. Владислав II та його дружина Гертруда фон Бабенберг, які визнавали претензії Бориса, вмовляли Конрада III допомогти йому зібрати найманців в Австрії та Баварії[20][21]. Борисові найманці вторгнулися до Угорщини і в квітні 1146 року захопили фортецю Пожонь (нині Братислава, Словаччина)[20]. Король Геза II, син та наступник Бели II, скоро рушив до фортеці та взяв її в облогу[20]. Він розпочав переговори із найманцями Бориса і підкупив їх, щоб вони здали Пожонь без бою[20]. У відплату за підтримку Бориса Геза II почав вторгнення до Австрії, де в битві на річці Фіша 11 вересня 1146 року розбив армію маркграфа Генріха II[6][22]. Третя спроба На Різдво 1146 року король Конрад III оголосив про намір здійснити хрестовий похід до Святої Землі[22][23]. Борис вирішив приєднатися до німецьких хрестоносців, щоб дістатися до Угорщини. Однак, як повідомляє Одон Дейльський, Геза II дізнався про план Бориса і «вилив багато грошей серед німців»[24], вмовляючи їх відмовити у допомозі Борисові[25]. Борис не відмовився від свого плану, оскільки, згідно з «Chronicon Pictum», він знав, що багато угорських дворян «прийняли б його за свого пана і, покинувши короля, пристали б до нього»[26], якби йому вдалося повернутися до Угорщини[25]. Борис також звернувся до короля Франції Людовика VII, який також мав пройти через Центральну Європу на шляху до Святої Землі, доводячи йому своє спадкове право на угорський престол[25]. Оскільки Людовик VII не відповів йому, Борис звернувся до двох французьких панів, щоб ті допомогли йому таємно приєднатися до хрестоносців із Франції, які увійшли до Угорщини влітку 1147 року[25]. Після того як Геза II дізнався, що його суперник серед французів, він вимагав у короля Франції видати його[27][28], проте Людовик VII відмовив, найімовірніше, як вважає історик Ференц Макк, тому, що дружина Бориса була родичкою візантійського імператора Мануїла I Комніна[25]. Незважаючи на все, Борис покинув Угорщину і поїхав до Візантії, перебуваючи серед французьких хрестоносців[25][28]. Останні рокиПісля трьох невдалих спроб захопити владу в Угорщині Борис Коломанович поселився у Візантії[29]. Під час війни між Угорщиною та Візантією у 1150 році Борис воював у візантійській армії[30]. За наказом імператора Мануїла він на чолі візантійської армії пограбував терени в районі річки Тіміш, змусивши невеликий загін угорців відступати[31]. Борисові довелося покинути захоплені території, коли король Геза II приїхав на місце бойових дій на чолі з королівською армією[31]. Борис Коломанович помер у 1153 або 1154 році[32]. Оттон Фрайзінзький писав, що Борис «був поранений і вбитий стрілою [з лука] якогось половця»[33] у битві проти Угорщини не пізніше 1156 року[34]. З іншого боку, візантійський історик Никита Хоніат писав про «якогось Калманоса[a]», який «отримав смертельне поранення і закінчив своє життя»[38] у битві проти «скіфів» — печенігів або половців, — які вторгнулися у Візантію по Нижньому Дунаю за якийсь час після кампанії імператора Мануїла проти Угорщини у 1150 році[34]. РодинаДружиною Бориса, як повідомляє Одон Дейльський, була племінниця візантійського імператора Мануїла I, проте її ім'я достеменно не відоме[25]. Історик Раймунд Кербль вважає, що її варто ідентифіковувати як Анну Дукену, оскільки вони називала себе kralaina (королева) у грамоті від вересня 1157 року[39]. Вона взяла монастирське ім'я Арете після смерті чоловіка[40]. Борис одружився зі своєю дружиною напередодні поїздки до Польщі наприкінці 1131 або на початку 1132 року, оскільки Оттон Фрайзінзький згадує про цей шлюб напередодні цієї поїздки[40]. Перший син Бориса, себастос Константин Коломан, був візантійським правителем Кілікії у 1163—1175 роках[4]. Історик Ференц Макк ідентифікував ймовірного молодшого сина Бориса — Стефана, який, як повідомляє візантійський історик Іоанн Кіннам, який був племінником позбавленого престолу короля Стефана IV[41]. Ні Константин, ні Стефан не робили спроб захопити престол Угорщини[42]. КоментаріПримітки
Джерела
|
||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
