Білки (Корнинська селищна громада)
Білки́ (Білка) — село в Україні, у Корнинській селищній територіальній громаді Житомирського району Житомирської області. Кількість населення становить 373 особи (2001). У 1923—2017 років — адміністративний центр однойменної сільської ради. РозташуванняРозташоване за 21 км від колишнього районного центру — смт Попільні, за 5 км від залізничної станції Корнин, на правому березі річки Ірпінь[1]. НаселенняСтаном на 1885 рік в селі мешкало 938 осіб, налічувалось 137 дворових господарств[2], у 1900 році — 1 416 осіб, з них: 714 чоловіків та 702 жінки, дворів — 265[3], або 1 295 мешканців та 260 дворів[4]. Станом на 1972 рік, кількість населення становила 735 осіб, дворів — 301[1]. Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення, станом на 12 січня 1989 року, становила 556 осіб. Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців села становила 373 особи[5]. МоваРозподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[6]:
ІсторіяВідоме з XIV століття[1]. Історична дата утворення — 1546 рік[7]. Давнє село, про котре згадується в грамоті від 1454 року київського князя Олександра (Олелька) Володимировича, що підтвердив надану батьком власність, разом з іншими селами, Михайлові Половцю. Великий вал із дзвіницею та величезна могила за селом, котру називають Розкопана, очевидно, споруджені в сиву давнину. Отримало назву від білих пісків, що знаходилися в центрі села, розміщувалося напроти Корнина, через річку Ірпінь, на струмках Білка та Мохначка, при впадінні їх до Ірпеня. Західна околиця села називалася Раківкою[8][9]. У 1445 році Олелько Володимирович надав Білки у власність бояринові Олехні Сохновичу. Згодом належало Проскурам-Сущинським. В 1628 році Теодор Проскура-Сущинський заплатив податку з шести димів[4]. 1704 року корнинські володіння, до котрих належали й Білки, повернулися до Проскур, що втратили панування над ним під час Хмельниччини — з 1686 до 1704 років маєтком володів знаменитий Палій. Після Проскури, селом, до 1836 року, володів Березовський, а після нього — кілька поміщиків одночасно. У 1784 році в селі побудовано дерев'яну церкву Успіння Божої Матері, 5-го класу, на місці колишньої, що була збудована перед 1746 роком. При ній була школа. У 1834 році дах церкви було повністю перероблено, а в 1845 році збудовано нову дзвіницю. Церква була знаменитою в навколишніх селах через чудотворний образ Божої Матері. До церковної парафії належало сільце Личі, що лежало на відстані 2 верст за Ірпенем, яке можна вважати за передмістя Корнина. В середині 19 століття — село Корнинської волості Сквирського повіту, поліційне управління — у Паволочі, залізнична станція — Кожанка; разом з Раківкою, налічувало 902 православних та 22 католики. Селом володіли поміщики Комарницький, Березовський, Складовський, ще 36 десятин землі належало церкві[8][9]. Станом на 1885 рік — колишнє власницьке село Корнинської волості Сквирського повіту Київської губернії. В селі — православна парафія, школа, 2 гостиних двори, 3 водяних млини[2]. В кінці 19 століття — власницьке село Корнинської волості Сквирського повіту Київської губернії. Відстань до центру повіту, м. Сквира — 50 верст, до волосного центру, містечка Корнин, де була найближча поштова земська станція — 3 версти, до найближчої залізничної станції (Попільня) — 16 верст, до найближчої поштово-телеграфної станції, в Ходоркові — 16 верст, до поштової земської станції, в Ходоркові — 3 версти. Основним заняттям мешканців було рільництво, крім цього, селяни підробляли в Києві. Землі — 2 125 десятин: селянам належало 1 714 дес., 37 дес. — церкві та 374 дес. — поміщикам. Перебувало у власности М. Я. Сетгофера, господарював поміщик особисто, використовував трипільну сівозміну. В селі були православна церква, школа грамоти, 2 водяні млини, 2 кузні, державна винна лавка[3]. За іншими даними, селянам належало 794 десятини, Шарнельовим — 602 дес., Сетгоферові — 556 дес. та Тимофійовичові — 81 десятина[4]. У 1923 році увійшло до складу новоствореної Білківської сільської ради, котра, від 7 березня 1923 року, стала частиною новоутвореного Корнинського району Білоцерківської округи; адміністративний центр сільської ради. 5 лютого 1931 року, в складі сільської ради, увійшло до Попільнянського району, 17 лютого 1935 року — до складу відновленого Корнинського району Київської області[10]. У 1926 році засновані два ТСОЗи «Нива» і «Серп», які згодом об'єднано в колгосп «Плугатар». 238 селян воювали на фронтах Німецько-радянської війни, з них 124 особи загинуло, 36 відзначено орденами і медалями. У 1968 році на їх честь встановлено пам'ятники, в тому числі Герою Радянського Союзу А. М. Птіцину, який тут загинув. В радянські часи на території села знаходилась центральна садиба колгоспу «40-річчя Жовтня», за яким було закріплено 1618,1 га угідь, в тому числі 1 352,9 га ріллі та 28,6 га саду. Напрям господарства — зерново-тваринницький, серед технічних культур переважав цукровий буряк. В селі були восьмирічна школа, будинок культури, бібліотека, медпункт, сезонні дитячі ясла, магазин, будинок побуту. Уродженцями села є доктор сільськогосподарських наук Д. Я. Василенко, лауреат Державної премії К. О. Литвинчук, кандидат військових наук, полковник В. І. Бойко, Герой Соціалістичної Праці М. І. Сарана[1]. 27 листопада 1957 року, внаслідок ліквідації Корнинського району, село, в складі сільської ради, включене до Попільнянського району Житомирської області[10]. 2 червня 2017 року увійшло до складу Корнинської селищної територіальної громади Попільнянського району Житомирської області[11]. Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, в складі новоствореного Житомирського району Житомирської області[12]. Відомі люди
Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
