Венеційська штукатурка Венеційська штукатурка (Marmorino stucco, Марморіно) — різновид штукатурки. Основою складу є оксид кальцію. Штукатурка використовується для внутрішнього і зовнішнього оздоблення стін, а може бути нанесена різноманітними методами для створення матового, сатинового, і глянцевого ефектів поверхні[1]. Штукатурка виготовлена з подрібненого мармуру і вапна, до складу розчину можливо додавати фарбу, щоби забезпечити широкий діапазон кольорів. Це може потім бути застосована, щоб зробити багато текстур, з полірованого мармуру до природного каменю ефектів. Широко використовується в Італії, має певну популярність у Північній Америці. Витрати часу на виготовлення та нанесення, робить дану штукатурку одним з самих коштовних видів оздоблення. Тим не менш, багато прикладів можна побачити в громадських будівлях, барах, ресторанах і т. д. Водонепроникність і бактерицидні властивості матеріалу, а також візуальні ефекти обумовили використання Марморіно у розкішних ванних кімнатах та інших приміщеннях з підвищеною вологістю. Не обмежуючись інтер'єрами, Мармаріно може застосовуватися і на зовнішніх поверхнях стін будинків. Історія Тривалий час вважалось, що дана штукатурка була винайдена у Венеції і відноситься до класичний венеційських штукатурок. Однак археологічні розкопки доказують, що вона застосовувалась ще у стародавньому Римі. Приклади її застосування можна побачити у оздобленні вілл у Помпеях та у різноманітних будівлях давньоримської архітектури. Також венеційська штукатурка згадується у Десяти книгах про архітектуру Вітрувія, що були написана у І столітті до Р. Х. З часом технологія виготовлення штукатурки була позабута, як і трактат Вітрувія, однак у XV ст. трактат був знову знайдений. Виявлений у ньому опис розчину штукатурки дуже відповідав ідеалам античності, що набули популярності у тогочасній Венеції. Перша згадка про практичне застосування венеційської штукатурки у добу Відродження зустрічається у будівельному договорі з монахами св. Клари Муранської, де вказано, що до того, як Марморіно може бути застосовано, стіна мала бути оброблена вапняковим розчином з додаванням «coccio pesto» (теракотового ґрунту). «Coccio песто» виготовлялося з битої цегли або відходів теракотової кераміки. Популярність штукатурки Марморіно у Венеції також обґрунтована тим, що транспортування піску для виготовлення звичайної штукатурки та усунення пошкоджень фасадів у місті, що розташовано на воді уявляє собою велику проблему. Також використовування Марморіно було успішним не тільки завдяки тому, що субстрат розчину виготовлявся на основі решток теракоти, але й завдяки тому, що до складу оздоблювального розчину входили відбитків каменю та мармуру, які у той час у Венеції зберігалися у великій кількості. Для виготовлення розчину відбитки змішувались з вапном. У додаток венеційська штукатурка та субстрати, що виготовлялися з «coccio pesto» з всіх видів штукатурок найстійкішими до вогкої навколишньої середи венеційської лагуни. Состав був «дихаючим» завдяки високої якості використовуваного вапна (вапно обов'язково провітрювалось після витрачання надлишків води) і завдяки додавання теракоти до вапна, що робило суміш гідравлічною. Все це робило штукатурку дуже стійкою навіть у дуже вогких умовах (оскільки вона містить діоксид кремнію і алюмінію — основу сучасного цементу і препаратів гідравлічного вапна). З естетичної точці зору використання Марморіно робило фундаменти менш масивними у порівнянні з використанням кам'яних плит, що більш відповідало ідеалам античної доби.
Венеційська штукатурка зберегла свій престиж протягом багатьох століть і до кінця 1800-х років, коли інтерес до неї був втрачений, і така штукатурка вважалася тільки економічною альтернативою використання мармуру. Тільки в кінці 1970-х років, у тому числі завдяки застосування архітектором Карло Скарпа Маомаріно у власних проектах, ця техніка оздоблення стала вживатися кращими сучасними архітекторами. Протягом приблизно 10 років галузі промисловості зацікавились венеційською штукатуркою, яка виробляється тільки майстрами. У наші часи, однак, можна зустріти готові для використання суміші, що упаковані спільно з клеєм, щоб дозволити застосовувати штукатурку на нетрадиційних поверхнях, таких як гіпсокартон або дерев'яні панелі.[2] В УкраїніНаприкінці ХІХ — початку ХХ ст. венеційська штукатурка мала широке розповсюдження у Одесі у оздобленні стін парадних сходових кліток. Також оздоблення Мармаріно використовувалось у вхідному порталі тютюнової крамниці Асвадурова на Екатеринінській вул., 14, а також у оздоблені колон сходових кліток Одеського оперного театру. Див. такожПосилання
Джерела
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
