Виборчий ценз

Ви́борчий ценз (лат. census від лат. censeo — «роблю перепис», «опис») — встановлені в конституції або законах умови, що обмежують коло осіб, які мають право брати участь у виборах. Існують такі види виборчих цензів: громадянства, віковий, дієздатности, осілости, мовний, судимости, освітній, гендерний, службовий, здоров'я, національности, майновий, моральний, расовий, революційний, релігійний, родинний^[1].

Сутність

Виборчі цензи — сукупність умов, відповідність яким становить підставу для допуску громадян до участі у виборах.

Види виборчих цензів: необхідність володіти встановленим мінімумом власності (майновий ценз), вимога певного мінімального рівня писемності або освіченості (ценз писемності та освітній ценз), вимога певний час проживати у цій країні чи навіть у цій місцевості (ценз осілості), певний визначений строк мати громадянство цієї країни (ценз громадянства).

Розрізняють виборчі цензи права обирати і права бути обраним. Так, особа, яка бажає бути обраною, зазвичай повинна відповідати більш жорстким умовам, ніж та, що голосує^[2].

Практичні застосування

Бельгія

У Бельгії податок на майно застосовувався з моменту проголошення незалежності (1830) до 1893 року. Спочатку податок на майно змінювався залежно від регіону: у містах він був вищим, ніж у сільській місцевості. У 1848 він був знижений для всієї країни до 42,20 франка (мінімум, передбачений Конституцією). У 1893 її замінила плюральна система голосування^[en]^[3], яка давала, серед іншого, один (до законодавчих) або два (до муніципальних) додаткових голосів, залежно від рівня сплати податку. Загальне виборче право було введено в 1919-му для чоловіків і в 1948 році для жінок.

Бразилія

Франція

У Франції виборних посадових осіб третього стану обирали глави сімей, які були старшими за 25 років і сплачували податки; Конституція 1791 зберігає це цензове виборче право (на два ступені, отже, непряме виборче право). Конституція I року, яку ніколи не застосовували, є першою, яка передбачає право голосу без цензу. Членів Ради п'ятисот обирали шляхом голосування, вони повинні були бути старшими 30 років і проживати на території країни не менше 10-ти років. Реставрація та Липнева монархія зберегли цю систему голосування на основі майна між 1815 і 1848 роками: з 1814 по 1830 рік податок на майно встановлювали на рівні 300 франків для виборців і 1000 франків для того, щоб бути обраним. 19 квітня 1831 року він знижений до 200 франків для виборців і 500 франків для того, щоб бути обраним: у 1847 було 246 000 виборців^[4].

У 1848 року, під час Другої республіки, майновий виборчий ценз був замінений загальним виборчим правом для чоловіків^[fr]^[5]. Під час виборів Конституційної асамблеї 1848^[fr], які були першими, проведеними за загальним виборчим правом для чоловіків^[en], жодне визнання віри^[fr] не закликало до відновлення майнового виборчого цензу^[6]. Тим не менш, це загальне виборче право обмежується законом від 31 травня 1850 (який встановлює мінімальний трирічний термін проживання, що виключає бідних) до його скасування Луї-Наполеоном Бонапартом^[7].

Італія

Виборче право в Королівстві Італія в 1870 поступово стало загальним близько 1913 з еволюцією Альбертинського Статуту.

Пруссія

У прусському ландтазі складна виборча система поділяла населення за рівнем оподаткування зі зважуванням голосів. Прийнята в 1849 вона отримала назву «трикласової системи^[en]». За цією системою кілька найзаможніших виборців обирають стільки ж депутатів, скільки маса найбідніших виборців.