Вольгаре

Вольга́ре^[1]^[2] (іноді вольґаре^[3]; італ. lingua volgare italiana букв. «італійська простонародна мова») — загальне позначення старовинних італійських діалектів Апеннінського півострова та Сицилії, поширених у народній та професійній мові Середньовіччя та (частково) Відродження. Флорентійський вольгаре (тосканський діалект) ліг в основу сучасної італійської мови (італ. italiano standard), яка остаточно оформилася лише в середині XX століття^[4]. Як і в інших романських мовах, найважливішим джерелом середньовічних вольгаре була народна латина.

Коротка характеристика

Слово volgare не містить негативних конотацій (пор. укр. прикметник «вульгарний»), а лише вказує на народну мову, яка була повсякденною для жителів Апеннінського півострова — на відміну від латини, яка водночас була мовою науки та високої літератури.

Найвизначніші пам'ятки поезії та прози на вольгаре відносять до XIII—XIV століть. Знамениті автори: Франциск Ассізький («Гімн брату Сонцю»), поети Сицилійської школи, Данте («Божественна комедія»; сформулював ідею volgare illustre — спільної для всієї Італії літературної мови^[5]), Петрарка («Канцоньєре») і Бокаччо («Декамерон»). Вірші на вольгаре лягли в основу музичних творів італійського Ars nova (2-а половина XIV — початок XV століть), першої в історії традиції специфічно італійської світської музики. Серед авторів, що писали на вольгаре в XV-XVI століттях: С. де Проденцані^[ru], Я. Саннадзаро, Л. Аріосто та ін.

Примітки

↑ Агостіно Маскарді «Прози вольгаре». Національна історична бібліотека України (ua) . Процитовано 17 квітня 2023.
↑ Мусієнко Н. Б. Епоха ренесансу: тенденції елітарності та масовості в мистецтві // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. — Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2009. — Вип. 22. — С. 41-49.
↑ Синдроми молодих націй: Італія і Україна - Український тиждень (укр.). 18 червня 2011. Процитовано 29 березня 2023.
↑ Челышева И. И. Итальянский язык // Большая Российская энциклопедия. Том 12. М., 2008, с. 222.
↑ Таку ж думку (приблизно тоді ж) висловив падуанець Антоніо да Темпо у своїй «Сумі про мистецтво віршування на вольгаре» (1332): Lingua tusca magis apta est ad literam sive literaturam quam aliae linguae, et ideo magis est communis et intelligibilis.

Література

Шишмарев В. Д. Избранные статьи. История итальянской литературы и итальянского языка. Л., 1972.
Klein H.-W. Latein und Volgare in Italien: ein Beitrag zur Geschichte der italienischen Nationalsprache. München: Hueber, 1957 (= Münchner romanistische Arbeiten 12).
Rohlfs G. Grammatica storica della lingua italiana e dei suoi dialetti. vol. I, II, III. Torino, 1966, 1969.
Patota G. Nuovi lineamenti di grammatica storica dell'italiano. Bologna, 2002.
Алисова Т. Б., Челышева И. И. История итальянского языка. От первых памятников до XVI в. М., 2009.
Salvi G., Renzi L. Grammatica dell'italiano antico. Bologna, 2010.
Жолудева Л. И. Староитальянский язык: Фонетика. Морфология. Хрестоматия текстов XIII—XIV вв. М.: ЛЕНАНД, 2014. — 144 с. ISBN 978–5–9710–1315–0.