Вузькоколійна залізниця Єрки — Вільшана

Вузькоколійна залізниця Єрки (станція Звенигородка) Ольховець — Водяники — Орли — Почапинці — Моринці — Вільшана (Звенигородська вузькоколійна залізниця або Звенигородські під'їзні колії) — колишня мережа вузькоколійної залізниці шириною колії 750 мм у Черкаській області. Також від Водяників йшло відгалуження на Бужанку.

Розташування та історія

Будівництво вузькоколійної залізниці від станції Звенигородка у селищі Єрки відбулося в 1930-х роках для здійснення підвозу сировини та готової продукції між залізничною станцією Звенигородка та цукровими заводами. Кінцева станція — Вільшанський цукровий завод у Вільшаній.^[1]

Будівництво

Для збільшення обсягів цукру на початку 1933 р. РНК УСРР та ЦК КП (б) України прийняли спільну постанову про будівництво залізниць до цукроварень. Термін їх закінчення визначався 1 серпня 1933 р..^[2]

До Бужанського та Почапинського цукрозаводів Лисянського району було вирішено прокласти залізницю вузької колії від станції «Звенигородка», розташованої в с. Єрки. Саме сюди по залізниці широкої колії надходили всі вантажі для обох цукрових заводів.

Проектом передбачалось, що на цій станції вантажі будуть перевантажуватися в вагони вузької колії та доставлятися за призначенням. Крім того, залізниця зв’яже Шестеринську буровугільну шахту з цукровими заводами. Довжина вузькоколійки від Почапинського цукрового заводу складала 58 км. Були заплановані станції в селах Орли і Водяники та у Вільховецькому цукровому заводі.

Для будівництва вузькоколійки було створене підприємство «Звенигородські залізничні під’їзні колії». Керував роботами на будівництві вузькоколійки представник цієї організації Мельников. Його заступниками були Аляб’єв та Степнов – директори Почапинської та Бужанської цукроварень.

Найбільш об’ємними в цьому проекті були земельні роботи: необхідно було засипати численні виярки та провалля, зрізати десятки тисяч кубометрів землі, збудувати мости, у тому числі два через річку Гнилий Тікич. А якщо додати те, що ніякої землерийної техніки на той час не було і всі роботи виконувались вручну, то можна уявити, яким важким було будівництво вузькоколійки.

Люди копали землю лопатами, вантажили її в грабарки, запряжені волами. При цьому вони були вкрай виснажені голодом, який пережили зимою 1932 – 1933 рр. Старожили пригадують: хочеш їсти, йди копай у тачку чи грабарку землю і вези її в насип залізниці. За цю роботу давали тарілку баланди – зварених на воді висівок.

Плановий термін закінчення всіх робіт вищими органами влади, встановлений 1 серпня 1933 р., був нереальним. Фактично роботи по прокладці вузькоколійки до Бужанського цукрового заводу були закінчені восени 1933 р., а до Почапинського – пізніше, вкінці літа наступного року.

Репресії

В третій декаді вересня 1933 року партійна комісія заслухала директора Бужанського цукрового заводу. Газета подала звіт про це: «Бужанська цукроварня роботу повинна розпочати 1 жовтня і планується переробити 42 635,9 тонн буряка. Проте завод не готовий розпочати виробництво в строк.^[2]

На питання голови комісії Мотузок: «Як готується цукроварня до пуску, чи є достатньо палива?»

Степнов відповів: «Думаємо возити тоді, як закінчимо вузькоколійку, бо інших засобів немає».

Мотузок: «А коли ж її закінчать?».

Степнов: «Якщо погода не помішає, думаємо кінчати 2 жовтня».

Мотузок: «А якщо несприятлива погода?».

Степнов: «Не кінчимо».

Мотузок: «А чим же будете тоді возити вугілля, вапняк?».

Степнов: «Не знаю».

Далі газета констатує: «Темпи будування вузькоколійки незадовільні – не вистачає будматеріалів і через це 5 кілометрів лінії не збудовано» .

В 1937 р. його разом з головним інженером заводу Жмуром було засуджено як «шкідників-контреволюціонерів» до розстрілу.^[2]

Експлуатація

В 1935–1936 рр. у селах Водяники та в Будищах були влаштовані бурякоприймальні пункти, куди навколишні колгоспи звозили буряки. У Будище була прокладена додаткова гілка вузькоколійки. На цих пунктах зважували, визначали забрудненість та цукристість буряків, завантажували їх у вагони і вузькоколійкою підвозили до заводу.^[2]

В 1937 році для обслуговування та ремонту рухомого складу було засновано «Звенигородські паровозоремонтні майстерні».^[3]

У період Другої Світової Війни функціонувала, обслуговувалася трьома паротягами, чотирма платформами та 25 вагонами.

Після Другої Світової Війни дільниця була укорочена до цукрового заводу в селі Почапинці. Тоді її загальна довжина складала 110 км.

За роки існування вузькоколійки на території Почапинської цукроварні була влаштована розгалужена сітка залізниці – понад 2,5 км колії, збудована вагова для зважування вагонів, а для їх перестановки під розвантаження та завантаження придбано три мотовози (перший в 1954 р. на двигуні від автомобіля «ГАЗ-ММ» [ймовірно мотовоз ИК], два наступних – більш потужніші), для яких зроблено бокс-гараж.^[2]

У 1955 році будують депо для обслуговування рухомого складу вузькоколійної залізниці.^[4]

В кінці 1950-х років бурякоприймальний пункт в с. Будище закрили через низьку рентабельність (мала бурякова зона, бо поруч був Вільшанський цукровий завод). Ефективно працював аналогічний пункт у Водяниках. Щороку звідси цукроварня отримувала 15–20 тис. тонн буряків вагонами0вертушками по 9–10 штук в одним ешелоні та по 1–2 рази на добу. Цей пункт пропрацював понад 40 років і в 1978 р. припинив своє існування, бо навколишні колгоспи буряки почали возити на Вільхівецький цукровий завод.

Проектом будівництва вузькоколійки передбачалася станція в с. Орли. Із вводом її в експлуатацію тут відкрилася складська база матеріалів. Із вводом її в експлуатацію тут відкрилася складська база матеріалів. Сюди вагонами доставлялись мінеральні добрива для колгоспів, паливо0мастильні матеріали для Виноградської та Лисянської машино0тракторних станцій, будівельні матеріали організаціям Лисянського району, паливо для населення, тощо.

З 1972 р. в Орлах почав функціонувати міжколгоспний комбікормовий завод, який залізницею одержував інгредієнтиі в залежності від виду вирощуваних тварин чи птиці, готував корми – добавки.

У весь цей час вузькоколійна залізниця підпорядковувалася Черкаському обласному буряко-цукровому промисловому управлінню. У 1990 році реорганізовано у державне підприємство.

У 1990 році вона перевезла 112.5 тисяч то продукції (4 млн. т.-км).

Занепад та закриття

Вартість матеріалів, отриманих цукровими заводами по вузькоколійній залізниці була високою, бо включала в себе відпускну ціну продавця, залізничний тариф, вартість перевантаження матеріалів в вагони вузької колії та транспортування їх в цукроварні.^[2]

В 1970-х роках через Лисянку до станції «Дашуківка» Дашуківського комбінату бентонітових глин проклали залізницю широкої колії. З часом, все частіше цукрові заводи почали отримувати вантажі на залізничній станції «Лисянка», бо це було дешевше і з роками збільшувався власний автопарк, появились багатотоннажні автомобілі, тим самим, вони почали відмовлятись від послуг підприємства «Звенигородські залізничні під’їзні колії». ^[2]

Почапинська цукроварня згодом на залізничній станції «Лисянка» будує пакгауз (склад для короткострокового зберігання вантажів), вирішується питання організації своєчасного розвантаження вагонів та доставки матеріалів на завод. Поступово в ДП «Звенигородські залізничні під’їзні колії» накопилися збитки.

Щоб їх погасити, підприємство у 1991–1993 рр. почало розбирати та продавати рейки.

У 1995 державне підприємство закрили. Вузькоколійна залізниця існувала до 2003 року на дільниці до Звенигородського цукрового заводу та була розібрана у 2003 році.