Вілла Джулія
Вілла Джулія або Національний музей вілла Джулія (італ. Villa Giulia) — відома в Римі і в західноєвропейській історії пам'ятка архітектури доби маньєризму. Нині використовується як Національний музей етруського мистецтва. ІсторіяВ середині 16 ст![]() Замовником вілли був папа римський Юлій III. Він обіймав папський престол лише п'ять років. Традиція створення заміських вілл була ним підтримана. Він і розпорядився створити літню резиденцію (Villa Suburbana) для себе поблизу виноградника в тодішньому передмісті Риму. Проект створив архітектор Джакомо да Віньола. Будував споруду архітектор і скульптор Бартоломео Амманаті. До створення заміського палацу доклали зусиль сам Мікеланджело Буонарротті та Джорджо Вазарі, що теж займався архітектурою. Упорались з побудовою за три роки (1551–1553). Опис спорудиФасад з боку вулиці мав два поверхи і уступчасту конфігурацію. Центр фасаду висунутий уперед і прикрашений рустом і аркадою у три вікна по другому поверху. Неширокий фасад добре приховував справжні розміри видовжених корпусів споруди. Вілла побудована на схилі і наче розгорталась і збільшувалась у глибину, залишаючись вузькою спорудою. ![]() Невелика за розмірами, вілла вже справжній садово-парковий ансамбль нового типу. Побудова на єдиній о́сі, строга симетрія всіх частин, підкорення терас будівлям, цій симетрії відповідає і партер (сад). Знайшли своє місце в ансамблі також напівкруглі сходинки, німфей, грот, фонтан, притаманні майбутнім садам бароко. Бартоломео Амманаті створює не стільки житлові приміщення, скільки низку напівпрозорих лоджий і галерей, призначених для бесід і прогулянок небагатьох впливових осіб. Невелика за площею вілла насичена дещо штучною архітектурою, котра наче перенесена сюди з фантазійної театральної декорації, призначеної не стільки для життя, скільки для пишних церемоній папського двору. Особливо вражали фантазійна лоджія першого двору і підковоподібні сходинки, запропоновані і вибудувані Амманаті. Схожі еліпсоїдні сходинки планував вибудувати на віллі Мадама ще Рафаель Санті. В зменшеному масштабі сходинки і відтворив Амманаті. Від попередньої доби відродження ансамбль і сад узяли не дуже великі розміри, надзвичайну насиченість різною архітектурою і відокремленість від навколишнього середовища (сад приховують кам'яні стіни-огорожа). Парадних приміщень було небагато. Зате створено три внутрішні двори і затишний німфей, де можна ховались від римської спеки. За віллою насадили три виноградники. Воду для вілли постачав той же акведук в ім'я Богородиці, що і для відомого римського фонтану ді Треві. Неподалік розташована і вілла Боргезе. Ансамбль перекидав місток традиції від проекту Донато Браманте у дворі Бельведер (нині знищений) до парадних і більших за розмірами комплексів 17 — 18 століть і далі, не оминаючи і 19-го. В 17-18 стСтавлення до вілли було різним. Зміна пап на престолі обумовила і зміни у ставленні до вілли. ЇЇ розділили на ділянки. Приміщення відвели для племінника чергового папи з роду Борромео. Виноградники відокремили від вілли і ті мали другого володаря. В 19 — 20ст![]() У 19 ст. вілла занепапа. У 1869 році з ініціативи папи Пія IX проведена реставрація споруд вілли. А вже у 1870 році частка майна пап відійшла до новоствореного Італійського королівства. Серед цього майна була і вілла Джулія. Споруда перестала бути заміським палацом, де хазяйнували військові і була складом, військовим шпиталем, ветеринарною школою. У 1870-ті роки в Італії розпочалися археологічні розкопки і дослідження пагорбів провінції Вітербо (Монті Циміні). Накопичені археологічні знахідки згодом виставили на віллі Джулія. У 1889 році був створений музей доримських старожитностей, який і розмістили на віллі Джулія. Його сучасна назва — Національний музей етрусків вілла Джулія. Зали вілли перебудовані під музейні вимоги. В експозиції переважають археологічні знахідки, що відносяться до етрусків, народу, підкореного і «розчиненого» у римлянах. Серед експонатів як державні, так і приватні колекції. Примітки
Джерела
ПосиланняВікісховище має мультимедійні дані за темою: Національний музей вілла Джулія
Див. також |
Portal di Ensiklopedia Dunia