Гальчевський Яків Васильович

Гальчевський Яків Васильович
Штабскапітан  Сотник майор
Яків Гальчевський
Загальна інформація
Народження	22 жовтня (3 листопада) 1894(1894-11-03) с. Гута-Літинська, Літинський повіт, Подільська губернія, Російська імперія
Смерть	21 березня 1943(1943-03-21) (48 років) с. Пересоловичі, Крайсгауптманшафт Грубешів, Дистрикт Люблін, Генерал-губернаторство, Третій Рейх
Псевдо	Якуб Войнаровський
Військова служба
Приналежність	УНР
Війни / битви	Перша світова війна Українсько-радянська війна Друга світова війна
Командування
командувач повстанських загонів і організацій Правобережної України (1922–1923)
Нагороди та відзнаки
Гальчевський Яків Васильович у Вікісховищі

Я́ків Васи́льович Гальче́вський (отаман Орел, Jakub Wojnarowski) (* 22 жовтня (3 листопада) 1894(18941103), с. Гута-Літинська, Літинського повіту Подільської губернії, нині Малинівка Літинського району Вінницької області — † 21 березня 1943, с. Пересоловичі, Дистрикт Люблін, Генерал-губернаторство, Третій Рейх) — український військовий діяч, активний учасник повстанського руху в Україні, громадський діяч, вчитель, письменник. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Штабс-капітан російської армії (літо 1917), сотник Армії УНР, майор Війська Польського.

Народився у селянській сім'ї. Батько Гальчевський Василь (Войцех) Лукович (друга пол. ХІХ — 1901) селянин, уроджений римо-католик, у 1892 р. перейшов у православ'я. Мати Гальчевська (до шлюбу Русавська) Мотрона Іванівна (1876—1944).

Закінчив двокласну вчительську школу у с. Майдан-Треповський та 2-гу Житомирську школу прапорщиків (червень 1915).

Рядовий 2-ї запасної гарматної бригади (м. Казань, 1914), командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад'ютант командира 29-го Туркестанського полку (кінець 1916–1917 рр.), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917 р.), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917 р.), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917).

За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Анни 4-го ступеня. Був поранений, контужений, отруєний газами.

11 лютого 1915 року призваний по мобілізації ратників 2-го розряду Літинським повітовим військовим начальником і призначений у 22-й піхотний запасний батальйон. По прибутті зарахований у списки 22-го запасного батальйону. 22 червня 1916-го переведений на службу в 15-й піхотний запасний батальйон. А за два дні прибув та був зарахований у списки 8-ї роти.

За місяць, 22 липня, відряджений у 2-гу школу прапорщиків у м. Житомир. Тут був зарахований у списки юнкерів 4-ї роти й у другий розряд із поведінки.

12 грудня 1916-го підвищений у молодші унтерофіцери, а за чотири дні переведений у перший розряд з поведінки, підвищений у прапорщики в 15-й піхотний запасний полк і виключений зі списку^[1].

Послужний список прапорщика 15 запасного піхотного полку Гольчевського Я. В. станом на 22.12.1916. Джерело: РДВІА (РГВИА) Ф. 409 Оп. 1 Спр. 57031 послужний список 4-020.

1		2		3		4		5		6

1917 — взяв активну участь в українізації частин російської армії.

Завідувач школи с. Брусленів (1918), член повітової шкільної ради (1918).

Член Українського національного союзу (1918). Коли в м. Кам'янець-Подільський було засновано Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті).

За дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у 4 повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам'янець-Подільському.

Організатор і командир Окремого Літинського куреня 2-го Українського корпусу (кін. 1918 — поч. січня 1919 рр.), сотник Окремого Гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919 р.), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919 р.), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23 квітня — травень 1919 р.), повстанський отаман (травень 1919–1925 рр.), командувач Подільської повстанської групи (1922), командувач повстанських загонів і організацій Правобережної України (1922–1923).

У червні 1919 р. в одному з боїв проти більшовиків Я. Гальчевського було поранено в лице і ногу.

1920—1922 — воював проти частин дивізій Г. Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї кінної дивізії. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської дивізії, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам'янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.

Створена Гальчевським Подільська повстанська група складалась із 4 кінних бригад:

1-а кінна бригада, командир Яків Байда-Голюк;

2-а кінна бригада, командир Василь Лісовий;

3-я кінна бригада, командир Мирон Лихо;

4-а кінна бригада, командир Семен Хмара-Харченко;

Вінницька сотня ім. Богуна, командир підхорунжий Онисько Рубака-Грабарчук.

Наказом Головного отамана Директорії УНР Симона Петлюри призначений останнім командувачем повстанських сил Правобережної України (1922).

Повстанські псевдо — Орел, Орлик, Войнаровський.

	«Це був час, — писав він, — коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у "розход" особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася "там" із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов'язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам». «До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, — стверджував Гальчевський. — не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень». «Наша засада така: кинджал дає в руки револьвер, — револьвер здобуває кріс, — крісом здобувається кулемет, а кулеметом опановується гармата, а все разом дає повстанцям міста, знаряддя і владу». «В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерти ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв собі, як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, що не один ворог поляг від кожного із нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя...»
— «Ми є месники за кривди народу» (Яків Гальчевський)[2].

Фото Подільської повстанської групи, вересень 1922 року, після переходу 2 вересня за р. Збруч на польську територію (джерело архів УСБУ у Вінницькій області справа 12197, арк. 49 (у конверті)

1925 — з боями покинув терен УСРР^[3], перейшов до Польщі, де змінив прізвище на Войнаровський. У 1925—1930 працював польським службовцем з підготовки агентів, що засилались до Радянської України.

Автор публікацій в українському журналі «Діло» та «Віснику» Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).

Від 1 вересня 1930 р. — на службі у Війську Польському (перше звання капітан).

Командир сотні польського 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з вересня 1930 р., м. Бродниця, Польща), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939), начальник 108-ї поборової комісії (з 24 серпня 1939 р.), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27 серпня 1939 р.), 4-го батальйону 14-го полку (з 29 серпня 1939 р.), батальйону «Бродниця» полку Національної Оборони 4-ї польської дивізії (з 11 вересня 1939 р.), командир батальйону «Бродниця» 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939 р.).

Радник організатора УПА, командира Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця. Організатор і командир Грубешівської української самооборони (Холмщина, 1942–1943).

Автор книги «Проти червоних окупантів» (Т. 1. — Краків, 1941; Т. 2. — Краків-Львів, 1942), автор рукописів «З воєнного нотатника» та історіософічної праці в 25 розділах без назви, досі не опублікованих (Грубешівщина, січень 1942).

• штабс-капітан російської армії (літо 1917 р.)
• сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським),
• майор Війська Польського.

Перша дружина: Жуматій Марія Оксентіївна (1897, містечко Лиса Гора Херсонскої губернії — ?), за фахом учитель. Одружились у 1919. Заарештована ГПУ у 1922 р. Пізніше звільнена, працювала у 9-й трудовій школі ім. Д. Бєдного (м. Вінниця).

Друга дружина: донька православного священника в Гостинне, Люблінське воєводство, Грубешівський повіт, ґміна Вербковичі Которович (у 2-му шлюбі Дидинська) Надія Іванівна (1911, Холмщина — 2003, штат Пенсільванія США).

Син: Роман (1938—2009 США).

Загинув 21 березня 1943 в селі Пересоловичі, Грубешівського повіту^[4] у бою з грубешівським відділом Армії Крайової під командуванням поручника Казимира Врублевського, псевдо «Мариська» (02.08.1914, Козодави — 01.07.2007, Грабовець), який стаціонував у Стрілецьких лісах.

Останній бій Яків Гальчевський провів в приміщенні старої школи в с. Пересоловичі (Peresolowice). На жаль, ця школа наразі являє собою зарослу руїну. Локалізацію школи див. тут.

Наказ на вбивство Войнаровського віддав комендант Грубешівського району АК поручник Антоній Рихель (Ангел) (Antoni Rychel “Aniol”).  В польській літературі Войнаровський згадується як «кривавий війт» — причина загибелі місцевої польської інтелігенції.^[5]

Похований у м. Грубешів на Холмщині (нині Польща), могила не збереглася.

• 1994 року засновано премію імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні».
• 12 січня 2013 року в с. Малинівка Літинського району на Вінниччині з ініціативи національно-патріотичних сил краю освячено хрест на місці майбутнього пам'ятного знаку полковнику Армії УНР, керівнику повстанських сил Правобережної України отаманові Якову Гальчевському на псевдо «Орел».^[6]
• 30 листопада 2013 року, у суботу, в селі Малинівка на батьківщині Якова відбулось відкриття пам'ятного знаку видатному борцю за українську державність, герою національно-визвольних змагань 1917-20-х років XX століття, полковнику армії УНР, легендарному отаману Орлу Якову Гальчевському.^[7]
• 19 лютого 2016 року у місті Хмельницький з'явились вулиця, провулок та проїзд Якова Гальчевського.
• 28 грудня 2015 року у місті Вінниця з'явилась Вулиця Якова Гальчевського.
• Також вулиця Якова Гальчевського існує в Шепетівці, Летичеві, Хмільнику.
• У листопаді 2017 року у селі Уладівка було встановлено меморіальну дошку на честь повстанських отаманів, одним з них є Яків Гальчевський.^[8]
• 23 травня 2019 року у селі Бруслинів на фасаді місцевої школи було відкрито меморіальну дошку Якову Гальчевському.^[9]

• Гальчевський — Войнаровський, Яків (1941). Проти червоних окупантів . Т. 1. Краків: Українське видавництво.
• Яків Гальчевський — Войнаровський. Проти червоних окупантів ч. 2 [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.]
• Твори Я. Гальчевського у «Чтиві» [Архівовано 19 січня 2013 у Wayback Machine.]
• Яків Гальчевський. З воєнного нотатника [Архівовано 18 січня 2017 у Wayback Machine.]

• Подільський отаман Яків Орел-Гальчевський. З книги Р. Коваля «Повернення отаманів Гайдамацького краю», 2001
• Яків Гальчевський-Орел, отаман Подільської повстанської групи. Газета «Незборима Нація» [Архівовано 26 червня 2013 у Wayback Machine.]
• І нарекли його отаманом Орлом. Біографія полковника армії УНР Якова Гальчевського, 2004 [Архівовано 26 червня 2013 у Wayback Machine.]
• ФОТО. Де загинув Яків Гальчевський (Отаман Орел) [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Завальнюк К. В., Стецюк Т. В. Яків Гальчевський у документах епохи. — К.-П.: 2012: ПП «Медобори-2006». — 224 с.
• Стаття к.і.н., доцента кафедри історії слов'ян КНУ ім. Т.Шевченка Андрія Руккаса в альманасі «Молода Нація» (К.) 2000, № 4 — Яків Гальчевський — український офіцер у Війську Польському міжвоєнного періоду.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
• Послужний список прапорщика 15 — го піхотного запасного полку Я. В. Гольчевського на Воєнно-історичному форумі [Архівовано 22 грудня 2014 у Wayback Machine.]

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Гальчевський Яків Васильович

У Вікіджерелах є

Гальчевський Яків Васильович

• Українці у світі
• ФОТО. Де загинув Яків Гальчевський (Отаман Орел) [Архівовано 21 вересня 2013 у Wayback Machine.]
• Подвижник української ідеї: до 120-річчя від дня народження Я. В. Гальчевського: довід.-бібліогр. вид. / Упр. культури, національностей та релігій Хмельниц. облдержадмін.; Культурол. т-во ім. Я. Гальчевського; ХОУНБ ім. М. Островського. — Кам'янець-Поділ.: Вид-во ПП «Медобори 2006», 2014. — 32 с. [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]

• Вшанування пам'яті отамана Якова Гальчевського 26.03.2016