Гвоздинський Володимир Миколайович

Володимир Гвоздинський
Володимир Миколайович Гвоздинський
Володимир Гвоздинський; Володимир Миколайович Гвоздинський
Молодший сержант
Загальна інформація
Народження	3 жовтня 1998; с. Пашена Балка, Дніпропетровська область, Україна
Смерть	29 липня 2022 (23 роки); смт Оленівка, Донецька область, Україна; (Масове вбивство військовополонених російськими окупантами)
Поховання	Тіло кремовано, проте не поховане
Національність	українець
Alma Mater	Бердянський державний педагогічний університет (навчався заочно)
Псевдо	«Мінфін»
Військова служба
Роки служби	2017—2022
Приналежність	Україна
Вид ЗС	МВС
Рід військ	Національна гвардія
Формування	«Азов»
Війни / битви	Російсько-українська війна (з 2014) Війна на сході України; Російське вторгнення в Україну (з 2022) Битва за Маріуполь (2022); ;
Нагороди та відзнаки

Володи́мир Микола́йович Гвозди́нський ((нар. 3 жовтня 1998(19981003)^[1], с. Пашена Балка, Дніпропетровська область — пом. 29 липня 2022, смт Оленівка, Донецької області) — український військовослужбовець, молодший сержант Окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, учасник російсько-української війни, який відзначився під час відбиття російського вторгнення в Україну і загинув у полоні внаслідок терористичного акту, вчиненого в ніч проти 29 липня 2022 року російськими окупаційними військами на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120. Кавалер ордена «За мужність» ІІ та ІІІ ступеня (2023, посмертно, та 2022).

Життєпис

Народився 3 жовтня 1998 року в селі Пашена Балка на Дніпропетровщині. Згодом з родиною переїхав до м. Кам'янського. Батько був ветераном війни у Афганістані, помер, коли Володимиру було 9 років.

До дев'ятого класу навчався у ліцеї № 3, пізніше здобув середню спеціальну освіту в професійно-технічному училищі № 15. Ще в підлітковому віці брав участь у різних національно-патріотичних заходах. З 14 років мріяв стати військовим, а саме — служити в «Азові». Щойно йому виповнилось 18, одразу сголосився добровольцем у омріяний підрозділ^[2].

2021 року виконував обов'язки заступника командира мінометної батареї з технічної частини 2-го батальйону, слідкував за станом автомобільної техніки. Був хорошим водієм, неодноразово вже під час повномасштабної війни у Маріуполі вивозив побратимів з-під обстрілів, рятуючи їхні життя.

	«Він завжди міг знайти до людини підхід. Знав як розговорити, підтримати, але й привести до тями теж умів. Все залежало від його настрою. Попри свій вік, Вова завжди здавався мені дорослим не по роках. Я постійно дивувалась його ідеям, його поглядам на життя, його баченню різних ситуацій. Це й підкорило мене в ньому. Його серйозність, його розуміння чого він хоче від життя. Він не теліпався по життю, не плив за течією, а чітко знав, чого хоче. Це моментами приголомшувало... Коли гуляли нашим містом, завжди підгодовували вуличних котів. Але Вова не тільки до тварин був добрим і дбайливим, а й до людей. Часто, особливо взимку, купував їжу та теплий чай безпритульним і жебракам. Якщо бачив людину біля магазину, яка просила допомоги, завжди купував їжу, але ніколи не давав грошей...».
— Ганна, дружина

Володимир вступив на заочну форму навчання до Бердянського державного педагогічного університету, мріяв подорожувати Україною з дружиною і сином, ходити в гори. Хотів піклувався про безпритульних котів.

Також «Мінфін» створив спільноту ATF (Anti Terror Force), де об’єдналися однодумці Володимира, що поділяли такі цінності, як патріотизм, чесність, бажання змінювати країну на краще. У Telegram та Instagram Володимир ділився своїми думками, розповідав молоді про війну, говорив, що бути воїном — це честь, висвітлював новини, доносив людям важливі та цікаві йому речі, підіймав бойовий дух, презентував власний мерч (футболки, піни, патчі), допомагав у зборі коштів на потреби військових. Саме завдяки його каналу чимало хлопців пов'язали своє життя з військовою справою (після загибелі Володимира цю групу почала вести його дружина).

Початок повномасштабної війни «Мінфін» зустрів із побратимами на базі в Урзуфі, обіймаючи посаду командира міномета 1-ї обслуги міномета 1-го мінометного взводу мінометної батареї 2-го батальйону оперативного призначення ОЗСП «Азов». 17 квітня 2022 року Володимир був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, пізніше в умовах бойових дій йому було присвоєно чергове військове звання «молодший сержант».

Після боїв за Маріуполь і героїчної оборони «Азовсталі» 20 травня 2022 року за наказом вищого військового керівництва заради збереження життя людей Володимир вийшов з побратимами з «Азовсталі» та потрапив у так званий «полон за домовленістю» ^[3]. Утримувався на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120 в окупованому селищі Молодіжному, що неподалік колишнього адміністративного центру селищної ради смт Оленівки колишнього Волноваського (нині – Кальміуського) району Донецької області, де окупанти утворили фільтраційну в’язницю^[4].

Докладніше: Масове вбивство полонених в Оленівці

У ніч на 29 липня 2022 року прийняв мученицьку смерть у полоні внаслідок масового вбивства військовополонених, влаштованого окупантами у колонії в Оленівці^[1].

23 липня 2023 року тіло Володимира Гвоздинського було кремовано на Байковому кладовищі у Києві. Рідні планують поховати його прах на Національному військовому меморіальному кладовищі, будівництво якого поки відкладається.

Родина

У Володимира залишилися дружина Ганна, син Тимофій, мама Олена Володимирівна, бабуся Надія Петрівна, дві старші сестри.

Нагороди

Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»;
Орден «За мужність» ІІІ ступеня (17 квітня 2022 року, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[5].
Орден «За мужність» ІІ ступеня (3 листопада 2023 року, посмертно) — за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові^[6].