Гриньків Дмитро Дмитрович
Дмитро Дмитрович Гри́ньків (11 червня 1948, с. Марківка Коломийського району Івано-Франківської області — 25 січня 2012, Коломия) Івано-Франківської області — український дисидент, засновник Спілки Української Молоді Галичини, член Української Гельсінкської Спілки, журналіст, письменник. ЖиттєписНародився у селянській родині, батьки були причетними до національно-визвольного руху.[1] Після закінчивши Печеніжинської середньої школи у Дніпропетровську 1966 р. поїхав за комсомольською путівкою до Дніпропетровську. Працював слюсарями-складальником на ремонтному заводі.[1] З червня 1967 до листопада 1969 служив у танкових військах. У 1968 р. одружився з Галиною Сербин, того ж року став кандидатом у члени КПРС. Після демобілізації повернувся на той же завод. Згодом переїхав до Печеніжина, працював слюсарем будівельного управління № 112 у Коломиї (пізніше воно стало ПМК-67).[1] Від 1970 р. навчався 1970 вступив на вечірньому відділенні енергетичного факультету Івано-Франківського інституту нафти і газу (відділення знаходилося в Коломиї). Від 1971 р. — член КПРС, секретар комсомольської організації підприємства.[1] Переїхав до Коломиї, наймав житло в Параски та Романа Рижків, які відбули ув'язнення за участь у національно-визвольній боротьбі, та спілкувався з ними. Був занепокоэний через русифікацію освіти, колоніальний стан України. репресії проти української інтелігенції.[1] У 1972 р. разом із однодумцями створив у Коломиї Спілку української молоді Галичини.[2] В той же час він був головою комітету ДТСААФ підприємства, на якому працював, і мав можливість навчати стрільби членів своєї групи.[1] Восени 1972 р. члени Спілки поклали вінок з синьо-жовтою стрічкою до пам'ятника Олексі Довбушу в Печеніжині з нагоди річниці його загибелі.[3] У 1973 р. разом з іншими членами Спілки був заарештований та звинувачений у антирадянській агітації та пропаганді. Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні засудив його до 7 років таборів суворого режиму і трьох років заслання. Відбував покарання в таборі суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино (Пермська область, РФ).[4] У 1974 р. брав участь у страйку з приводу побиття поета Степана Сапеляка.[1][2] У 1974—1975 рр. разом з групою в'язнів готував інформацію про становище у таборах і передавав її на волю, де вона публікувалася в самвидаві.[4] У 1975 р. перейшов на статус політв'язня.[2] У 1976 р. підписав разом з іншими в'язнями листа до Комісії Конгресу США із закликом до перевірки виконання СРСР Гельсінських угод щодо умов життя та праці в'язнів.[2] На початку 1977 р. йому запропонували написати зречення від своїх поглядів, та він відмовився від цього. У 1978 р. Гриньківа перевели до Києва, потім — до Москви, де півроку тримали в ізоляції в тюрмі «Лефортово». Був помилуваний і звільнений у кінці серпня 1978.р. на клопотання дружини та матері.[4] Після звільнення працював у Коломиї наладчиком, згодом токарем на завод «Сільмаш».[4] Заснував та редагував у 1985—1989 рр. журнав «Карби гір», що виходив у самвидаві.[2] Публікував у ньому статті про національний рух, дисидентів, їхні твори. У 1988 р. разом з В. П. Січком та П. В. Січком видав два випуски журналу «Досвітні вогні».[5] Був одним з організаторів УГС (1988) та УРП (1990) в Коломиї.[5] Під час виборчої кампанії П. Мовчана у 1990 р. видавав газету «На переломі».[5] У 1990—1998 рр. був депутатом Коломийської міської ради.[5] Від 1993 р.[2] працював у апараті міськради. У 1999 р. закінчив Чернівецький економіко-правничий інститут.[2] Від 1992 р. — член Національної Спілки журналістів України. Від серпня 1999 р. — член Національної спілки письменників України.[6] Постановою Верховного Суду України від 9 липня 1994 р. вирок Гриньківу частково скасований за відсутністю складу злочинів, передбачених ч.2 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР.[5] 1998 р. йому присуджена літературна премія імені Тараса Мельничука (за твори «Панас Заливаха» та «Скиби волі»); у 2002 р. — премія імені Олекси Довбуша (за збірку віршів «Молитви Довбуша»); у 2003 р. — літературна премія імені Леся Гринюка (за громадську, політичну і літературну діяльність).[5] У 1990—2005 рр. був головою коломийської міської організації Української республіканської партії «Собор», від 2005 р. очолював Коломийську міську організацію Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих.[2] Жив з дружиною Галиною в м. Коломия. Подружжя мало доньок Олену (1969—2022) та Світлану (1973 р., народилася через місяць після арешту батька) і сина Петра (1980—2015).[7] Від 16 серпня 2005 р. — Почесний громадянин м. Коломиї (звання присвоєно «за значний особистий внесок у становлення і розбудову незалежної Української держави».[8] Публікації
Примітки
Джерела
|
||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
