Дональд Гарріс
Дональд Джаспер Гарріс (англ. Donald Jasper Harris; нар. 23 серпня 1938, Ямайка) — ямайський та американський економіст, почесний професор Стенфордського університету, знаний застосуванням посткейнсіанських ідей до економіки розвитку[4]. Батько ймовірної кандидатки від Демократичної партії США на президентських виборах 2024 року Камали Гарріс, а також її сестри, юриста та політичного оглядача Маї Гарріс. Протягом своєї кар'єри працював над економічним аналізом і політикою щодо економіки його батьківщини Ямайки[5]. У різний час працював консультантом з економічної політики уряду Ямайки й економічним радником наступних прем'єр-міністрів[6][7]. 18 жовтня 2021 року йому надано орден «За заслуги», національної нагороди Ямайки «за видатний внесок у національний розвиток»[8]. Молодість й освітаНародився у Браунс-Тауні, округ Сент-Енн, Ямайка, в сім'ї афроямайців[9][10] Оскара Джозефа Гарріса та Беріл Крісті Гарріс (уродженої Фінеган)[11][12]. У дитинстві вивчив катехізис, був охрещений в англіканській церкві та служив аколітом. За його словами, будівництво місцевої англіканської церкви започаткував уродженець Ірландії Гамільтон Браун, якого Гарріс вважає своїм предком, покликаючись на свою бабусю[13]. Ріс у районі Орандж-Гілл округу Сент-Енн, поблизу Браун-Тауна[14][15]. Навчався в Університетському коледжі Вест-Індії та 1960 року здобув ступінь бакалавра мистецтв у Лондонському університеті, а 1966 року — докторський ступінь в Університеті Каліфорнії в Берклі[16]. Докторську дисертацію «Інфляція, концентрація капіталу та економічне зростання: теоретичний і числовий аналіз» писав під керівництвом економетриста Деніела Макфаддена[17]. Кар'єраУ своїй економічній філософії Гарріс критично ставився до основної економіки та ставив під сумнів ортодоксальні припущення[18]. Був доцентом в Університеті Іллінойсу в Урбана-Шампейн (1966—1967) і в Північно-Західному університеті (1967—1968). 1968 року перейшов до Університету Вісконсину у Медісоні на посаду доцента. 1972 року приєднався до факультету Стенфордського університету як професор економіки та став першим темношкірим вченим, якому отримав посаду на Стенфордському факультеті економіки[18]. У різний час був заїжджим ученим Кембриджського університету та Делійської школи економіки; і запрошеним професор Єльського університету[16]. Працював у редакційних колегіях «Журналу економічної літератури» та «Соціально-економічних досліджень»[19][20]. Давній член Американської економічної спілки[21]. У 1986—1987 роках керував Вищою школою соціальних наук Консорціуму в Університеті Вест-Індії, а також був стипендіатом програми Фулбрайта в Бразилії у 1990 і 1991 роках і в Мексиці у 1992 році. 1998 року залишив Стенфорд, ставши почесним професором[16]. У Стенфорді серед докторантів Гарріса були Стівен Фаццарі, професор економіки Вашингтонського університету в Сент-Луїсі[4][17] та Роберт А. Блекер, професор економіки Американського університету у Вашингтоні, округ Колумбія[18]. Він допоміг розробити нову програму з альтернативних підходів до економічного аналізу як галузі аспірантури[16]. Протягом багатьох років викладав студентський курс «Теорія капіталістичного розвитку». 1998 року залишив Стенфордський університет, щоб зайнятися розробкою державної політики для сприяння економічному зростанню та розвитку соціальної справедливості[22][23][24]. Внески в економічний аналіз і політикуДослідження та публікації Гарріса були зосереджені на вивченні процесу концентрації капіталу та його наслідків для економічного зростання з метою довести, що економічна нерівність і нерівномірний розвиток є неминучими властивостями економічного зростання в ринковій економіці[25]. З цього погляду він намагався оцінити традиції економічних досліджень, успадковані від класичних економістів і Карла Маркса, а також сучасні внески, беручи участь у відповідних економічних дослідженнях досвіду різних країн[5][26]. Працює в традиціях посткейнсіанської економіки[27][28]. На його наукові дослідження найбільший вплив мали праці Джоан Робінсон, Моріса Добба, П'єро Сраффа, Міхала Калецького, Карла Маркса, Джона Мейнарда Кейнса, Йозефа Шумпетера й Артура Льюїса[5][29][30][31]. Одним з найпомітніших внесків Гарріса в економіку є його монографія «Capital Accumulation and Income Distribution». У цій праці він описує лінійну модель виробництва й обміну, де ціни визначаються класичним способом з урахуванням умов розподілу. На цій основі він створив модель зростання, яка розкриває можливість економічних криз, що виникають через різні джерела, пов'язані з інвестиційним попитом, визначенням заробітної плати, реалізацією прибутку та пропозицією робочої сили[32][33]. Гарріс показав, що вартість капіталу, яка визначається цінами виробництва основних вироблених капітальних товарів, не знаходиться у зворотній залежності від прибутку[34]. Він також розглянув значення й обмеження концепції вибору техніки та показав, що вона не відповідає спостережуваним особливостям процесу технологічних змін[35]. Основна увага подальших досліджень зосереджувалась на явищі «нерівномірного розвитку», яке визначається як «постійні відмінності в рівнях і темпах економічного розвитку між різними секторами економіки»[36][37]. Його аналіз показує, що стимулом до зростання та розвитку є прагнення окремих компаній до інвестицій і технологічних змін. Показано, що галузева диференціація та нерівність результатів виникають через динаміку пристосування до технологічних змін усередині та між компаніями з часом. Особливості процесу пристосування вважаються узгодженими з концепцією еволюційного процесу. Гарріс досліджував економіку Ямайки, надаючи аналізи та звіти про структурні умови, історичні показники та сучасні проблеми економіки, а також розробляючи плани та політику сприяння економічному зростанню та соціальному залученню[5]. Помітними результатами цих зусиль є Національна промислова політика, оприлюднена урядом Ямайки 1996 року[38][39] та Стратегія стимулювання зростання 2011 року[40][41]. КнигиАвтор монографії «Capital Accumulation and Income Distribution», опублікованої 1978 року видавництвом Stanford University Press[42]. Опублікував кілька книг про економіку Ямайки, зокрема «Jamaica's Export Economy: Towards a Strategy of Export-led Growth» (Ian Randle Publishers, 1997)[43] і «A Growth-Inducement Strategy for Jamaica in the Short and Medium Term» (під редакцією Г. Гатчінсона, Інститут планування Ямайки, 2012)[44]. Особисте життяВосени 1961 року Гарріс прибув до Каліфорнійського університету в Берклі по стипендії Еліаса Ісси[45]. Восени 1962 року він виступив на зборах Афро-американської асоціації, студентської групи в Берклі[45]. Після виступу він зустрів Шаямалу Ґопалан (1938—2009), аспірантку дієтології й ендокринології того ж університету з Індії, яка була в авдиторії[45]. За словами Гарріса, «ми розмовляли тоді, продовжували розмовляти на наступній зустрічі, і на іншій, і на іншій»[45]. У липні 1963 року вони одружилися[45]. У пари народилося двоє дітей: Камала Гарріс, колишній сенатор США від Каліфорнії та віцепрезидент США; і Мая Гарріс, юрист і політичний оглядач[18][45]. Пара розлучилася, коли Камалі було п'ять[46] або сім[47] років. Підростаючи, діти відвідували сім'ю Гарріса на Ямайці[48][14]. До травня 2015 року став натуралізованим громадянином США[49][50][16]. Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
