Дружне (Хмельницький район)
Дру́жне — село в Україні, у Красилівській міській громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 951 особу. На деяких картографічних ресурсах помилково позначене як Дружнє. На картах до 1990 р. має назву «Циценівка». В селі є декілька магазинів та школа «Дружненська гімназія 1-2 ступенів».[1] ГеографіяСело розташоване на лівому березі річки Случ. ІсторіяДо 1963 року село носило назву Цеценівка. Знахідки кам'яних знарядь праці в південно-східній частині села свідчать, що тут жили люди ще в первісну добу за кілька тисяч років від сьогодення. Вперше в історичних документах Цеценівка згадується 16 січня 1444 року — в грамоті великого князя литовського і руського Свидригайла, якою він надав своєму слузі Михайлу Олехновичу за його вірну службу села в Кременецькій волості — Цеценівку і Красилів на річці Случ. Разом із селами наддавались орні землі, ліси, пасіки, сіножаті, річки, ставки. Далі відомості про село дуже суперечливі. Існують документи, які стверджують, що в 1467 році сини Михайла Олехновича Гнат, Немец і Васько продали села Баймаки та Цеценівку Олександру Сангушковичеві. В той же час збереглася грамота великого князя литовського і короля польського Олександра від 30 вересня 1497 року, згідно якої гетьману литовському князю Костянтину Івановичу Острозькому за його службу надавались двір Красилів з селами Цеценівкою, обома Дубищами, Чернелівкою, Кульчинами, Кульчинками і Баймаками. Разом з тим документи, датовані серпнем 1502 року, стверджують, що село належить Сангушкам. Там же зазначено, що такий собі Михайло Цеценівський десь роздобув документи на право володіння Цеценівкою, які перепродав Янові — біскупові Віленському. Інший документ свідчить, що цей Ян купив село у Анджея Сангушка в 1534 році, що підтвердив король Зигмунт І. Податкові чиновники в 1545 році виявили, що внаслідок татарського пограбування село було пустим — люди були знищені або забрані в неволю. Вже у 1583 році в селі налічувалось 9 димів і 4 городники спроможних платити податки. У володінні князів Острозьких село перебувало до 1620 року, а потім перейшло до їхніх нащадків. Останній з них — Януш Сангушко у 1753 році села Кульчинецького ключа, в тому числі й Цеценівку, подарував Марцінові Любомирському, який в 1766 році продав його Людвіку Прушинському. Прушинські володіли селом до 1913 року, а потім продали його власникам Красилівського цукрового заводу Маньковським. У 1710 році на кошти прихожан була збудована Святопокровська церква. Як свідчить церковний літопис 1894 року, храм був дерев'яний, тісний, відремонтований у 1848 році, покритий жестю, обшитий дошками, пофарбований зовні і всередині. Довжина храму — 15,5 аршин, ширина — 7 аршин, висота — 18 аршин. Храм одноповерховий, трьохскатний, куполів 3, хрестів на них залізних позолочених 3. Дзвіниця облаштована від храму окремо, відремонтована у 1887 році, покрита жестю, пофарбована. Дзвонів 5. Всередині храм хрестоподібний, вівтар повернутий на схід. Іконостас дерев'яний з різьбою. Царські врата різьблені, позолочені. Церква холодна. Огорожа від фронтової сторони з каменю, а решта — частокольна — від поміщицької садиби. У церкві знаходилась давня ікона Пресвятої Богородиці. У 1806 році приход села Цеценівка за рішенням Духовного правління був приєднаний до приходу села Волиця Дубиська. У 1909 році приход став знову самостійним, до якого увійшло село Заставки. В 1934 році за наказом комуністичної влади місцеві активісти храм зруйнували. Ця церква, навколо якої був облаштований цвинтар, знаходилась на місці сучасного торгового закладу біля школи. В роки німецької окупації збудували звичайну велику хату на місці зруйнованого храму. Там відбувались богослужіння до початку 50-х років після чого церкву знову закрили. Відновлено її у 1991 році. Священиками в церкві були: до 1807 року Хмисевич Павло, з 1807 до 1853 року — Гощицький Яків Євстахійович (син священика з Волиці, читати, писати і церковного уставу навчився вдома, в семінарії не навчався), з 1853 до 1888 року — Конашинський Афанасій, з 1888 до 1897 року — Ящуржинський Віктор Васильович, з 1897 до 1914 року — Лотоцький Микола Степанович. У складні 20-і і 30-і роки служив Абрамович Іван. За роки існування сучасної церкви настоятелями тут були: Савчук Іван Климентійович (з Кульчин), Ярослав, Скорий Василь, Коваль Петро Дмитрович, Шихов Микола. В теперішній час служить Калитюк Сергій Якович. В 1796 році в селі нараховувалось 48 дворів, жителів усього 328, у тому числі: чоловіків 167, жінок — 161. Із цієї кількості: духовенства чоловічої статі — 7 душ, жіночої — 4; Шляхти грунтової чоловічої статі — 7 душ, жіночої — 9 душ; шляхти чиншової чоловічої статі — 30 душ, жіночої — 34 душі. Селян-кріпаків чоловічої статі — 119 душ, жіночої — 113 душ. Євреїв обох статей 5 душ. В 1896 році дворів 109, жителів 614. У селі існував палац, збудований попереднім власником в стилі середньовічного замку з дорогоцінними меблями, старовинною колекцією зброї, порцеляни, багатою бібліотекою. Про будівлю відомо, що тут був двоповерховий житловий будинок та флігель для садівника. В саду була обладнана альтанка, в якій на постаменті стояла фігура ангела з хрестом. В садибі знаходилась оранжерея, в якій цілий рік вирощували розкішні квіти. У 1920-х роках панські будівлі були зруйновані, а з цих матеріалів збудували клуб Красилівського цукрового заводу (на місці сучасного центру зайнятості). В 1914 році управитель Маньковських в Цеценівці Коваленко побудував житловий будинок, в якому з 1921 до 1994 року навчались учні початкових класів. В часи скасування кріпацтва 37 домогосподарств, віднесених до категорії тяглих, отримали на викуп по 9 десятин орної землі та по 2 десятини сінокосу, піших 7 господарств відповідно по 4 та по 1 десятині. 6 господарств городників землі на викуп не отримали. У 1860-х роках в селі не було жодного грамотного селянина. За згодою селян у 1866 році документи про викуп землі у поміщика підписав дяк Антоній Коринський. Школа найнижчого ступеня, школа грамоти, була відкрита в 1870 році, але через деякий час припинила своє існування через те, що селяни відмовилися виділяти кошти на її утримання. В 1894 році в селі було грамотних 20 жителів чоловічої статі і жодної жінки. Повторно школу грамоти відкрили в 1900 році. Законоучителем і завідуючим школою був священик Микола Степанович Лотоцький, а вчителем 18-річний Остапович Антон Михайлович з освітою за однокласне народне училище, тобто за початкову школу, та зарплатою 90 рублів на рік. Для школи селяни збудували приміщення. Тут же в невеликій кімнаті жив учитель. В 1902 році навчалось 36 хлопчиків і 4 дівчаток. Школа утримувалась на кошти жителів села — 45 руб., на кошти місцевих шкільних платежів — 23 руб., на кошти повітового відділення єпархіальної училищної ради — 60 руб. В 1905—1908 р.р. вчителем був Леміщук Кузьма Семенович, в 1908—1913 рр. — Остапович Василь. В 1913 р. дітей навчав дяк Кухарчук. У 1906 році село Цеценівка Кульчинецької волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 26 верст, від волості 7. Дворів 86, мешканців 588[2]. 10 травня 1914 р. повітовим земським з'їздом була прийнята нова шкільна сітка Старокостянтинівського повіту. Згідно цієї постанови школа в Цеценівці стала однокласною церковно-приходською. В 1914—1917 рр. навчала дітей Шостацька Степанида Лаврівна, а потім Козицький Всеволод Михайлович. У роки української революції школа не функціонувала. Навчання відновилось у 1921 році. З 1921 по 1930 рік школа була трьохрічною. Один вчитель навчав 3 групи. Учні 5-7 класів ходили до школи в Заставки. З 1931 по 1953 рік всього у селі було репресовано 19 осіб, з них 5 засуджено до розстрілу. В період голодомору 1932—1933 рр. від голодного виснаження в селі загинуло 30 людей. Не менш трагічними були події другої світової війни. Німецькі війська окупували село 8 липня 1941 року. На фронтах війни брали участь 134 жителів села. З них 65 чоловік загинули, зокрема 5 прийняли мученицьку смерть у німецьких концентраційних таборах. 66 жителів села були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Під час бойових дій були нагороджені орденом Червоної Зірки 6 чол., орденом Слави ІІІ ст. 7 чол., медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги» 16 чол. Визволення села відбулось у ніч з 8 на 9 березня 1944 року. 9 березня 2015 року на військовому полігоні під Запоріжжям загинув уродженець Дружного Яюс Руслан Степанович[3]. Колишній орган місцевого самоврядування — Дружненська сільська рада. Див. такожПримітки
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
