Етнічні чистки грузинів в Абхазії Етні́чні чи́стки грузи́нів в Абха́зії,[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10] також відомі як масові вбивства грузинів в Абхазії[11][12] або геноцид грузинів в Абхазії (груз. ქართველთა გენოციდი აფხაზეთში)[13] — етнічні чистки,[14] масові вбивства[15] і насильницьке масове вигнання тисяч етнічних грузинів Абхазії абхазькими сепаратистами та їхніми союзниками (у тому числі можливими добровольцями з Росії)[8][16][17][18][19]під час грузино-абхазького конфлікту 1992—1993 років та в 1998 році. Серед убитих були і вірмени, греки, росіяни та помірковані абхази.[20] Приблизно від 200 до 250 тисяч грузинських мирних жителів стали внутрішньо переміщеними особами.[21] Факти етнічних чисток і різанини грузинів було офіційно визнано конвенціями Організації з безпеки і співробітництва в Європі в 1994, 1996 та 1997 роках під час Будапештського, Лісабонського і Стамбульського самітів, а «винуватців воєнних злочинів, скоєних під час конфлікту», засуджено.[22] 15 травня 2008 Генеральна Асамблея ООН прийняла (14 голосами проти 11, при цьому 105 утрималося) резолюцію A/RES/62/249, в якій «підкреслює важливість збереження майнових прав біженців і внутрішньо переміщених осіб з Абхазії (Грузія), включаючи жертв засвідчених етнічних чисток, та закликає всі держави-члени утримати осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, від придбання власності на території Абхазії (Грузія) у порушення прав репатріантів».[23] Рада Безпеки ООН ухвалила низку резолюцій, у яких вона закликала до припинення вогню.[24] ПередумовиДо війни 1992 року грузини складали майже половину населення Абхазької автономії, тоді як абхази становили менш ніж одну п'яту частину населення. Зовсім інакше стояли справи в 1926 році, коли ці дві групи населення були майже рівновеликі, налічуючи близько третини кожна, при цьому решту складали росіяни, вірмени і греки. Великомасштабне заселення Абхазії грузинами, росіянами і вірменами непомірно збільшило чисельність цих трьох груп населення: під 1989 рік грузинське населення зросло майже вчетверо зі 67 494 жителів до 239 872, вірмен в Абхазії побільшало втричі, а росіян — у шість разів, тоді як кількість абхазів навіть не подвоїлася.[25] Військовий конфлікт в АбхазіїУ 1992 році політична обстановка в Абхазії набула рис військового протистояння між урядом Грузії та абхазькими сепаратистами. Бойові дії пожвавилися, коли війська Міністерства внутрішніх справ і оборони Грузії разом з підрозділами поліції взяли Сухумі і підійшли до міста Гудаута. Ініційована грузинами в Сухумі політика етнічної вибірковості створила одночасно біженців і ядро бійців, рішуче налаштованих відвоювати втрачені домівки.[26] Проте у міру розгортання війни абхазькі сепаратисти проводили ту саму політику насильницького масового переселення етнічних грузинів з їхніх домівок, що насильно позбавило власних осель 250 000 осіб.[2] Як гадають, завдяки допомозі з Росії, їм удалося переозброїтися і організувати «добровольчі батальйони» з Північного Кавказу. На думку політолога Георгія Мирського, російська військова база в Гудауті «постачала абхазькій стороні зброю і боєприпаси».[17] Що більше, додає він, «ніколи не надавали ніяких прямих доказів цього, але було б наївно вважати, що танки, ракети, гаубиці, артилерійські системи та інше важке озброєння, яке нарощували сили антигрузинської коаліції, використовуючи його у своїй війні, було захоплено у противника».[17] Ця антигрузинська військова коаліція складалася з північнокавказької групи «Конфедерація гірських народів Кавказу», чеченської дивізії Шаміля Басаєва «Сірий вовк», вірменського батальйону «Баграмян», козаків, бойовиків із Придністров'я та різних російських спецпідрозділів.[27][28][29][30][31][32] За словами політолога Бруно Коппітерса, «західні уряди запустили певні дипломатичні ініціативи в Організації Об'єднаних Націй і склали звернення до Москви з метою зупинити активне залучення її збройних сил до конфлікту. Рада безпеки ООН прийняла ряд резолюцій, в яких закликає припинити вогонь, і засудила абхазьку політику етнічних чисток».[33] Зіткнувшись із сотнями тисяч етнічних грузинів, які не бажали покидати свої домівки, абхазька сторона запустила процес етнічної чистки з метою вигнання і ліквідації грузинського етнічного населення в Абхазії.[34] Точна кількість загиблих під час етнічних чисток є предметом дискусій, однак вона коливається від 8 000 до 10 000 осіб, не включаючи цивільних, убитих у 1998 році під час сепаратистського наступу на Гальський район.[35] Приблизно від 200 до 250 тис. етнічних грузинів було вигнано зі своїх осель.[21] Кампанія етнічних чисток також торкнулася і росіян, вірмен, греків, поміркованих абхазів та інших дрібних етнічних груп, що проживають в Абхазії. Більш ніж 20 000 будинків, що належали етнічним грузинам, було знищено. Сотні шкіл, дитячих садків, церков, лікарень, історичних пам'яток було розграбовано і зруйновано.[20] Національна доповідь Державного департаменту США 1994 року описує сцени масових порушень прав людини, що підтвердила і «Human Rights Watch» на основі своїх власних вислідів. За даними Національного звіту Держдепу США про конфлікт в Абхазії (Грузія):
Після закінчення війни уряд Грузії, ООН, ОБСЄ, а також самі біженці почали досліджувати і збирати докази, що підтверджують факти геноциду, етнічних чисток і депортації, які проводила абхазька сторона в ході конфлікту. В 1994 році і потім у 1996 році ОБСЄ під час Будапештського саміту дала своє офіційне визнання етнічних чисток грузинів в Абхазії і піддала осуду «виконавців воєнних злочинів, скоєних під час конфлікту».[37] У березні 2006 року Гаазький трибунал щодо воєнних злочинів оголосив, що розглянув усі документи, представлені грузинською стороною, та після повномасштабного розслідування дійшов висновку, що підтримає звинувачення і розпочне судові слухання проти кампанії етнічної чистки, воєнних злочинів і терору, заподіяних етнічним грузинам в Абхазії.[38][39] За словами Кетрін Дейл з Управління Верховного комісара ООН у справах біженців:
Факти етнічної чистки (1992—1993)
Нижче наведено кілька прикладів з Гельсінських доповідей «Human Rights Watch» і документації, поданої на розгляд в ООН і в Гаазький трибунал щодо воєнних злочинів. Падіння Гагри3 вересня 1992 року за посередництва Росії між грузинською стороною та абхазькими сепаратистами було підписано угоду, яка зобов'язувала Грузію вивести свої військові сили з міста Гагра. Угода змушувала абхазьких сепаратистів із Гудаути не проводити свої атаки на місто. Незабаром після цього грузинські сили, які включали батальйони «Шавнабада», «Аваза» і «Білий Орел» (разом з танками і важкою артилерією), покинули місто. Залишилися тільки невеличкі осередки збройних груп (з добровольчих підрозділів етнічних грузинів Гагри). Проте 1 жовтня абхазька сторона порушила угоду і почала повномасштабний наступ на Гагру. Атака була добре скоординована і здійснена головним чином силами чеченських (під командуванням Шаміля Басаєва) та інших північнокавказьких бойовиків. Тим часом у Гагрі невеликі грузинські загони втратили контроль над міськими околицями (Леселідзе і Колхіда) і, зрештою, були знищені в центрі міста до кінця 1 жовтня. З падінням міста грузинське населення Гагри опинилося в руках сепаратистів і їхніх союзників. Під час падіння Гагри було скоєно перші великі масові вбивства і етнічні чистки.[42] Коли сепаратистські бойовики увійшли в місто, цивільні особи стали об'єктом масового вбивства. Людей різного віку зганяли докупи з Гагри, Леселідзе, Колхіди і вбивали. Основними цілями були молоді люди і діти. Згідно з розповіддю очевидця:
Жінки і молоді дівчата, схоплені бойовиками, ставали жертвами зґвалтувань і катувань. Одна літня грузинка, яка пережила в Гагрі той жовтневий напад, розповіла таке: «Вони привели сліпого і його брата, який завжди був при ньому. Почали бити прикладом сліпого, його брата і його дружину, називаючи його: „собако!“ та стусаючи його. Той звалився. Я побачила кров. Один із солдатів сказав: „Ми не будемо тебе вбивати, але де дівчатка?“ Я сказала, що немає жодної.»[44]
Після падіння Гагри переможці почали мародерствувати, ґвалтувати і катувати з подальшими самочинними стратами всіх, хто потрапив у полон і не зміг вчасно втекти з міста. 1 жовтня о 17:00 мирних жителів у кількості приблизно 1000—1500 осіб зігнали і на футбольний стадіон у центрі Гагри, де взяли під варту. 6 жовтня близько 50 цивільних осіб знайшли повішеними на електричних стовпах. Незабаром після цього діти, люди похилого віку, жінки і чоловіки, яких утримували на футбольному стадіоні, були розстріляні і скинуті у спільні могили неподалік стадіону. Російський військовий спостерігач Михайло Дем'янов (якого грузинська сторона звинувачувала в тому, що він був військовим радником лідера сепаратистів Ардзінби) розповів «Г'юман Райтс Вотч»:
Спостерігачі ООН почали розслідувати і збирати всі факти щодо воєнних злочинів під час падіння Гагри. Заступника Голови Верховної Ради Абхазії Михайла Джинчарадзе витягли зі свого кабінету і стратили.[49] Різанина в КаманіПісля невдалої спроби сепаратистських сил та їхніх союзників 14 березня 1993 року штурмувати Сухумі абхази розвернули свої основні сили у бік північної ділянки фронту, який розділяв утримувані грузинами Сухумі та контрольовані сепаратистами території. 4 липня бойовики з Конфедерації гірських народів Кавказу, абхазькі формування і вірменський батальйон «Баграмян», доставлені нібито російськими військово-морськими силами у місто Ткварчелі, почали свій наступ на півночі Сухумського району. Грузинські сили і місцеві добровольчі підрозділи (в тому числі члени УНА-УНСО, які воювали на грузинському боці як добровольці), дислоковані в селах Шрома, Таміші і Камані, були захоплені зненацька. 5 липня, після інтенсивних боїв, грузини за кілька годин втратили аж 500 осіб.[50] Село Камані попало в руки сепаратистським утворенням і їхнім північнокавказьким союзникам. Камані було заселене головним чином сванами (субетносом грузинського народу) і православними черницями, які жили в церкві святого Георгія, розміщеній у самому центрі села.[51] Місцеві селяни (в тому числі жінки і діти) стали жертвами різанини, а церква святого Георгія стала місцем кривавої лазні.[51] Черниць ґвалтували і вбивали перед православними священиками — отцем Юрієм Ануа і отцем Андрієм. Обох священиків вивели з церкви і спитали про право власності на землю в Абхазії. Після відповіді, що земля Абхазії ні грузинська, ні абхазька, а Божа, їх застрелив боєць Конфедерації. Разом з отцем Юрієм Ануа і отцем Андрієм, убили ще одного священика, етнічного абхаза, якого примушували застрелити отця Андрія, перш ніж було вбито його самого.[52] Було знищено приблизно 120 жителів села. Падіння СухуміПісля падіння Сухумі єдиною місцевістю в Абхазії, яка зберегла велике етнічно грузинське населення, був район Галі. Етнічний склад Гальського району відрізнявся від решти Абхазії. Район здебільшого населяли етнічні грузини і він ніколи під час війни не перебував у зоні будь-яких воєнних дій.[53] На початку 1994 року абхазькі сепаратисти, зіткнувшись із реальністю великої етнічної грузинської присутності у межах Абхазії, продовжили політику етнічної чистки і насильницького вигнання етнічних грузинів.[54] Спостерігачі ООН стали свідками того, як розгорталися події 1994 року.[55] З 8 по 13 лютого абхазьке сепаратистське ополчення і їхні союзники напали на села та інші населені пункти Гальського району, чинячи вбивства і зґвалтування та знищуючи будинки (в результаті було зруйновано близько 4200 будинків).[56] Попри присутність російських миротворчих сил від СНД у 1995—1996 роках тривали різанина і масові вбивства етнічних грузинів, що призвело до 450 смертей і тисяч вимушених переселенців, які ринулися в східному напрямку.[56] Післявоєнний періодНаслідки етнічних чисток в Абхазії виявилися нищівними для грузинського суспільства. Війна і подальші систематичні етнічні чистки вилилися у приблизно 200—250 тисяч[21] внутрішньо переміщених осіб, що втекли в різні райони Грузії, здебільшого у Мінгрелію (112 208 людей; УВКБ ООН, червень 2000 року). У Тбілісі і в інших куточках Грузії біженці займають для тимчасового проживання сотні готелів, гуртожитків і покинутих радянських військових казарм. Багатьом із них у пошуках роботи доводиться їхати в інші країни, насамперед у Росію.[57] На початку 90-х біженці, проживаючи в Грузії, противилися інтеграції в грузинське суспільство. Уряд Грузії не сприяв асиміляції біженців, побоюючись «втратити один із аргументів на користь збереження панування над Абхазією».[58] З 1994 по 1998 рік близько 60 000 грузинських біженців стихійно повернулися в Гальський район Абхазії, але десятки тисяч змушені були знову переселятися, коли в 1998 році в Гальському районі поновилися бойові дії. І все ж таки, з 1998 року в Гальський район повернулися від 40 до 60 тис. біженців, включаючи осіб, які щодня їздять на роботу і назад через лінію припинення вогню, та сезонних робітників, що мігрують відповідно до сільськогосподарських циклів.[59] Ситуація з правами людини в населених грузинами місцевостях Гальського району залишається нестійкою. ООН та інші міжнародні організації досі безуспішно закликають абхазькі фактичні органи влади «утримуватися від вжиття заходів, несумісних із правом на повернення і з міжнародними нормами у галузі прав людини, такими як дискримінаційне законодавство … [та] співпрацювати при створенні постійного міжнародного бюро з прав людини в Галі і допускати цивільну поліцію ООН без подальшого зволікання».[60] Див. такожПримітки
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
