Зовнішнє мовлення

Зовнішнє мовлення. Розгорнуте зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу усне мовлення може бути діалогічним і монологічним.

Якщо мовлення призначене іншій людині, яку бачимо і чуємо, то використовується усна форма. Справжнє усне мовлення створюється під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Тому основною його ознакою є непідготовленість. Можна виділити загальні особливості усної форми літературної мови: 1) основним виразником усного мовлення є інтонація; 2) тенденція до розчленування висловлювання (вставні слова і под.); 3) повтор прийменника, що стоїть після означуваного слова («Подружився з товаришем з хорошим»); 4) недослівний характер відтворення прямої мови. Важливою ознакою, що впливає на появу різновидів усного мовлення, — характер комунікації: офіційна / неофіційна. Офіційна комунікація може бути особистою і публічною. Неофіційна — тільки особистою. Публічна комунікація поділяється на два підвиди: масова (радіо, телебачення тощо) і колективна (лекція, доповідь і под.).

• Основи мовленнєвої діяльності. Автори — А. П. Загнітко, І. Р. Домрачева. Навчальний посібник для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001. — Донецьк, Український культурологічний центр, 2001. — 56 с. ISBN 966-7517-14-4
• Виноградов В. В. Стилистика.еория поэтической речи. Поэтика. — М., 1963.
• Горелов И. Н. Коммуникация // Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.
• Жинкин Н. И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. — М., 1998.
• Казарцева О. М. Культура речевого общения. — М., 1999.