Зосимович Володимир Юрійович

Володимир Зосимович
Народився	4 грудня 1933(1933-12-04) Щербинівка, УРСР
Помер	25 травня 2022(2022-05-25) (88 років) Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Alma mater	Київський державний університет імені Тараса Шевченка (1957)
Галузь	стратиграфія, палеонтологія
Заклад	Київський державний університет імені Тараса Шевченка (1957—1967) Геологічний музей Центрального науково-природничого музею АН УРСР (1967—1972) Інститут геологічних наук АН УРСР (пізніше — НАН України; 1972—2022)
Посада	геолог, головний геолог, начальник партії, учений секретар, провідний науковий співробітник, головний науковий співробітник, завідувач відділу
Науковий ступінь	доктор геолого-мінералогічних наук (1992)
Відомі учні	Олександра Ольштинська, Олена Сіренко, Юлія Вернигорова, Ольга Аністратенко, Тамара Рябоконь
Членство	віцепрезидент Палеонтологічного товариства НАН України, голова палеоген-неогенової підкомісії, член Бюро та член Науково-редакційної ради Національного стратиграфічного комітету України, член Науково-редакційної ради Державної геологічної служби України
Відомий завдяки:	авторству концепції Субпаратетісу, авторству стратиграфічних схем палеогенових і неогенових відкладів Північної України, співавторству «Стратиграфічного кодексу України»

Володимир Юрійович Зосимович (4 грудня 1933, Щербинівка — 25 травня 2022, Київ) — український науковець-стратиграф, палеонтолог. Доктор геолого-мінералогічних наук (1992). Автор концепції Субпаратетісу, стратиграфічних схем палеогенових і неогенових відкладів Північної України, співавтор «Стратиграфічного кодексу України».

Протягом пів століття — науковий співробітник Інституту геологічних наук АН УРСР (пізніше — НАН України; 1972—2022), з яких 9 років — завідувач відділу стратиграфії і палеонтології кайнозойських відкладів. Автор понад 200 наукових робіт, учень професора Валентина Дідковського^[1].

Народився 4 грудня 1933 року у селі Щербинівка (нині у складі селища Нью-Йорк) на Донеччині. З початком німецько-радянської війни разом з родиною був евакуйований до міста Кемерово. У 1948 році повернувся на Донеччину, жив у місті Кадіївка, де закінчив середню школу^[2].

У 1957 році закінчив кафедру загальної та історичної геології геологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка (КДУ) за спеціальністю «Геологічна зйомка та пошуки родовищ корисних копалин». Відтоді ж — геолог науково-дослідного сектору КДУ. За 10 років роботи в секторі обіймав посади старшого геолога, головного геолога та начальника партії^[3].

У 1966 році здобув науковий ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук, захистивши дисертацію на тему «Олигоценовые отложения краевых частей Днепровско-Донецкой впадины». З 1967 року — молодший науковий співробітник Геологічного музею Центрального науково-природничого музею АН УРСР^[4].

З 1972 року до кінця життя — науковий співробітник відділу стратиграфії і палеонтології кайнозойських відкладів Інституту геологічних наук АН УРСР (пізніше — НАН України; ІГН). Учень багаторічного завідувача відділу, професора Валентина Дідковського.

З 1972 по 1977 роки — учений секретар інституту, пізніше обіймав посади провідного та головного наукового співробітника. У 1992 році здобув науковий ступінь доктора геолого-мінералогічних наук, захистивши дисертацію у формі наукової доповіді на тему «Верхний эоцен, олигоцен и миоцен Субпаратетиса»^[4].

З 2013 року — завідувач відділу стратиграфії і палеонтології кайнозойських відкладів. Працював до останніх днів життя. Помер на 89-му році життя 25 травня 2022 року. Похований разом з родиною на Байковому кладовищі (ділянка № 33, 50°25′3.81″ пн. ш. 30°30′5.57″ сх. д. / 50.4177250° пн. ш. 30.5015472° сх. д. / 50.4177250; 30.5015472).

• Дядько — науковець-генетик, селекціонер, доктор біологічних наук Володимир Зосимович (1899—1981).
• Дядько — науковець-електрохімік, доктор хімічних наук Дмитро Зосимович.
  • Двоюрідна сестра — науковиця-астроном, кандидат фізико-математичних наук Ірина Зосимович (1937—2011)^[5].

Автор понад 200 наукових робіт. Серед учнів Володимира Зосимовича — доктори та кандидати наук Олександра Ольштинська, Олена Сіренко, Юлія Вернигорова, Ольга Аністратенко, Тамара Рябоконь тощо.

Під час роботи у науково-дослідному секторі КДУ займався геологічним картуванням масштабу 1:200 000 листів «Слов'янськ», «Київ», «Харків», «Куп'янськ». Провів спеціальні дослідження розрізів олігоцену, поточнив об'єм та склад олігоценових відкладів крайових частин Дніпровсько-Донецької западини. У процесі польових досліджень зібрав колекцію малакофауни з 3000 екземплярів олігоценових молюсків. Результати майже 10-річної роботи увійшли до кандидатської дисертації 1966 року^[3].

Створив схему олігоценових відкладів Північної України, що отримала визнання колег. Протягом наступних 25 років, працюючи вже в Інституті геологічних наук, розробляв детальну стратиграфію верхньоеоценових, олігоценових та міоценових відкладів платформної України, виділивши обухівський, межигірський, берекський та новопетрівський регіояруси. За стратиграфічними схемами, створеними із включенням до них вказаних стратонів, проводилось геологічне картування проєкту «Держгеолкарта-200»^[3].

У 1980-х—1990-х роках був регіональним куратором двох міжнародних проєктів Міжнародної програми геологічної кореляції ЮНЕСКО. З кінця 1980-х років протягом трьох десятиліть обіймав посаду віцепрезидента Палеонтологічного товариства НАН України^[3].

Автор концепції Субпаратетісу — самостійної структурно-фаціальної провінції, що займала сучасні південні частини Балтійських країн, Білорусі, європейської Росії та Північної України. Наукове обґрунтування Субпаратетісу було відображено Володимиром Зосимовичем у його докторській дисертації 1992 року^[3].

Голова палеоген-неогенової підкомісії, член Бюро та член Науково-редакційної ради Національного стратиграфічного комітету України, член Науково-редакційної ради Державної геологічної служби України. Співавтор «Стратиграфічного кодексу України», заступник голови та член експертної ради з геологічних наук Вищої атестаційної комісії України, член редакційних колегій фахових видань та редактор видань^[4].

Захоплювався музичним, театральним та літературним мистецтвами, грав у волейбол та вболівав за команди цього виду спорту^[3].

• медаль В. І. Лучицького — «за заслуги у розвідці надр України»
• почесний розвідник надр України
• медаль «За заслуги» I ступеня (Спілка геологів України)^[2]