Зульфія (поетеса)
Зульфія, справжнє ім'я Зульфія Ісраілова (нар. 14 березня 1915, Ташкент, Російська імперія — 1 серпня 1996, Ташкент, Узбекистан)[1] — узбецька та радянська поетеса. Народна поетеса Узбецької РСР (1965). Герой Соціалістичної Праці (1984). Лауреат Державної премії СРСР (1976). Член КПРС з 1953 р. БіографіяНародилась Зульфія (справжнє ім'я та прізвище — Зільфія Ісраілова) 1 (14 березня) 1915 року в махаллі Дегрез міста Ташкент в родині ливарника-кустаря. Батьки поетеси були людьми високої культури. Її мати знала багато народних пісень та легенд, розповідала їх своїм дітям. Батьки бажали бачити своїх нащадків високоосвіченими та культурними людьми. Вони виховали у Зульфії любов до слова. Зульфія після закінчення середньої школи та жіночого педагогічного училища працювала в редакціях республіканських газет та журналів, захопилась поезією та почала писати вірші. У 1932 р., коли їй було 17 років, вийшла її перша поетична збірка «Сторінки життя», у який увійшли вірші про молодь, дружбу та красу людської душі. З 1938 р. вона працює у різних видавництвах та є членом республіканських та міжреспубліканських організацій. У своїй художній творчості Зульфія оспівувала свій народ та його багатовікові традиції. У її творчості прославляється матір – берегиня сімейного вогнища. Талановита поетеса та письменниця, яка була тонким знавцем людських душевних поривів, створила твори різних жанрів: поеми, балади, елегії, ліричні вірші, розповіді, оповідання, есе, публіцистичні статті та газетні кореспонденції. Багато її віршів було присвячено боротьбі за мир та дружбу народів СРСР. У роки Другої світової війни вона писала патріотичні вірші. Зульфія написала лібрето до опер узбецьких композиторів (наприклад, «Зейнаб і Аман») та п’єсу-казку по мотивам поеми «Семург», яку написав її чоловік Хамід Алімджан. Найбільш відомі вірші поетеси: «Хулькар» (1947), «Я пою зорю» (1950), збірка віршів «Близькі серцю моєму» (1958), «Серце в дорозі» (1966), «Дар долини» (1966), «Моя весна» (1967), «Водопад» (1969). Деякі вірші Зульфії було перекладено на російську мову, наприклад, вірш «Я пою зорю» (1950), російський переклад 1951 р. З 1953 року – член Комуністичної партії СРСР, а також стала редактором журналу Saodat. У 1956 р. вона була членом делегації радянських письменників на чолі з Костянтином Симоновим на Азійській конференції письменників у Делі. У 1957 р. брала участь в Азійсько-африканській конференції солідарності в Каїрі. Жила все життя у столиці Узбекистану. Померла 1 серпня 1996 року у Ташкенті. Нагороди та премії
Пам'ятьУ Ташкенті була названа вулиця іменем поетеси[1]. У 1999 р. в Узбекистані була заснована Державна премія імені Зульфії[2][3][4], якою нагороджуються за успіхи в галузі літератури, мистецтва, науки, культури та освіти талановиті дівчата у віці від 14 до 22 років щорічно напередодні Міжнародного жіночого свята 8 березня. 1 березня 2008 р. у центрі Ташкенту було встановлено пам’ятник Зульфії з гіпсу[5]. У 2014 р. його змінено на бронзовий[6]. У січні 2017 р. пам’ятник було перенесено на Алею літераторів.[7] Примітки
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia