Кла́дови́ще[1][2], або цви́нтар[3][4] — місце, відведене для поховання тіл та останків померлих людей, де здійснюють церемонію, ритуал поховання — похорон; поминання померлих. У різних культурах та релігіях церемонії або обряди поховання значно відрізняються.
Надбрамна церква. Вхід на Байкове кладовище у Києві
Починаючи з VII століття, європейські поховання перебувають під контролем Церкви та розміщуються лише на освяченій церковній землі. Раніше традиційно цвинтарі облаштовували біля церкви. Часто над входом до цвинтаря будувалась надбрамна церква. Сучасні цвинтарі, на яких багато поховань, влаштовують на околицях міст і сіл.
У зв'язку зі значною нестачею місць на звичайних кладовищах, а також задля зменшення негативного впливу на довкілля супутніх похованню засобів (олії для бальзамування тіла, масивні надгробки, штучні квіти) у світі поширюються зелені кладовища. Тіло померлого у труні з матеріалу, що легко розкладається, або частіше попіл після кремації закопується в землю, а поряд висаджується дерево. Останки слугуватимуть добривом для росту. Єдиним позначенням місця поховання може бути маленька табличка на дереві із зазначенням імені похованого та років його життя.
Термін
Назва кладовище і цвинтар (лат.coemeterium < грец.κοιμητήριον — «місце спочинку», утворене від κοιμοῦμαι — «сплю»)[6] часто вживаються як синоніми, хоча первісно цвинтар мало вужче значення, а саме «подвір'я і кладовище біля церкви»[7]. У СУМ-11, укладеному в 1970-х роках, це слово в другому значенні вже синонімічне до «кладовище». Інші назви кладовища (діалектні та рідковживані): рідкогробови́ще[8], діал.могилки́,[9]мо́гілкі, мо́глици (Полісся)[10] або теметів (Закарпаття)[11]. Єврейські кладовища часто називалися окопищами (окописьками), або кіркутами.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 17 Червня 2020. Процитовано 24 Травня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)