Класифікація Аарне — Томпсона

Система класифікації Аарне — Томпсона (англ. Aarne — Thompson classification system, AT) — система міжнародної класифікації казок за двома покажчиками — сюжетом та типом казки, що була розроблена Антті Аарне у 1910 році. У 1928 році її доповнив Стіт Томпсон.

Індекси Аарне — Томпсона є одним з основних засобів у порівняльній фольклористиці при дослідженні казок народів Європи, Близького Сходу та країн, що були населені їхніми вихідцями.

У 2004 році Ганс-Єрґ Утер випустив оновлену версію індексу, що тепер зазвичай називається класифікацією Аарне — Томпсона — Утера (ATU)^[1].

1910 року Аарне написав «Довідник казкових типів із допомогою колег», який був заснований на фінських народних казках, казках братів Грімм, та народних казках Данії на основі зібрання Свена Ґрундтвіґа. У наступному році, він опублікував книгу «Варіанти фінських казок. Каталог зібраних записів до 1908 року».

1927 року Томпсон опублікував перше видання розширеної системи, а у 1961 році друге — «Типи казок. Класифікація і бібліографія». У ньому він розділив казки на сюжети та групи, та призначив кожному рядку унікальне число.

• Казки з тваринами мають номери 1—299 — описують стосунки тварин як людські, або стосунки людини й тварини, де тварині приписуються людські якості. Наприклад, життя в хаті, носіння одягу, праця, здатність розмовляти, виконувати звичаї. Сюди також зараховано казки з олюдненими неживими предметами та явищами, стосунки з якими втім побудовані за зразком реальних стосунків (допомога одних одним, обман тощо);
• Казки з магією під 300—749 — казки за участю наділених надприродними силами осіб (порадників — знавців таємного знання чи ритуалів, родичів з незвичайними здібностями, як-от здатність перетворюватися на тварин, чарівним чином виконувати складну роботу, а також помічників з надприродними силами та осіб, які дають надзвичайні завдання), або з використанням надприродних сил (заклять, місць, надприродних істот чи наділених незвичайними властивостями звичайних створінь);
• Релігійні казки під 750—849 — за участю релігійних персонажів та служителів культу, а також ті, де сюжет розвивається згідно певних релігійних ідей. Наприклад, покарання Богом грішників чи винагорода благочестивців, історії про відвідування потойбіччя;
• Романтичні казки під 850—999 — історії про одруження людей, які належать до різних станів (наприклад, бідняка на принцесі), боротьба проти несправедливості, проучення за негідні вчинки, прийняття несподіваних мудрих рішень;
• Казки про дурного огра під 1000—1199 — казки про обдурення недоброзичливих чудовиськ (чорта, велетня, огра), або виправлення завданої ними шкоди;
• Жарти й анекдоти під 1200—1999;
• Казки-формули під 2000—2400 — сюди головним чином належать комулятивні казки (де відбувається перелік чого-небудь, при цьому при додаванні кожного наступного елемента повторюються всі попередні);
• Некласифіковані казки, нарешті, від 2401 до 2500.

Коли при нумерації не вистачало проміжних цифр, то додатково використовувались латинські літери. Для подальшого розширення вглиб, додавали римські цифри, а ще глибше — маленькі латинські літери. Великі оповіді, що містять багато сюжетів, можуть мати не один номер, а відповідно кількості окремих унікальних сюжетів у цьому творі.

Наприклад, українська казка «Котигорошко» має у сюжеті магію, тому номер її сюжету 312D^[2]; німецька казка про «Гензель і Гретель» — теж, тому має номер 327A. А, наприклад, анекдот про попа із козиним голосом має сюжет із номером 1834^[3][4].

Всі великі описи архівів у світі відсортовані за цим покажчиком, наприклад, Блумінгтон, Копенгаген, Марбург, Геттінген і Росток. Незважаючи на часту критику за європоцентризм, пов'язану з обмеженістю європейськими казками, відсутність класифікації за описовими типами як сага чи легенда, тощо, цей індекс і донині має міжнародне наукове та дослідницьке значення.

Українські казки не мають повного покажчика, хоча перелічені у багатьох іноземних порівняльних покажчиках, зокрема, у складі слов'янських та російських. Найбільші кілька спроб індексування були за участі російського літературознавця М. П. Андреєва. Найновіша версія цього покажчика для білоруських, російських та українських казок вийшла 1979 року^[5].

1. ↑ ATU-AT-Motif, University of Missouri Libraries, https://libraryguides.missouri.edu/c.php?g=1039894
2. ↑ Сравнительный указатель сюжетов. 312D=AA *312 I. www.ruthenia.ru. Архів оригіналу за 4 Березня 2016. Процитовано 13 травня 2019.
3. ↑ Сравнительный указатель сюжетов. 1834. www.ruthenia.ru. Архів оригіналу за 4 Травня 2016. Процитовано 13 травня 2019.
4. ↑ Піп із козиним (віслючим) голосом: читаючи службу, бачить, що стара плаче; думає, що це її його спів пройняв; та, задоволений, питає, чого вона плаче; стара відповідає, що його голос дуже нагадує їй її стару козу (козла, осла), яку забрав вовк.
5. ↑ «Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка». — Л., 1979.

• Multilingual Folk Tale Database: Aarne-Thompson-Uther Classification of Folk Tales(англ.)
• Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка [Архівовано 24 Вересня 2015 у Wayback Machine.](рос.)
• Фольклор и постфольклор: структура, типология, семиотика. Сюжетно-мотивные указатели и базы данных [Архівовано 16 Травня 2019 у Wayback Machine.](рос.)