Користувач:Олег-літред/Творчість

ХЕЙ, ХЕКНЕМО? ГИКНЕМО? ҐИҐНЕМО!

Слово «хекати» я вживаю не лише у значенні «важко дихати», «різко вдихати чи видихати перед кожною стопкою», але й як синонім понять «сліпо мавпувати чуже», «бездумно й по-рабському плентатись у чужому фарватері». І з'явився той оказіональний синонім не з доброго дива, а від усвідомлення перехнябленої долі нашого «г», збагаченого за рахунок розстріляного «ґ» й окраденого на користь «х». Ось такою крадіжкою, породженою калькуванням із російської орфографії та фонетики і є наше хекання.

Південним говіркам російської мови притаманне «гекання», а не «ґекання». І це на значній території, її північний рубіж сягає поза В'язьму, Калугу, Тулу і Рязань. Добрячий клапоть Росії, що й казати. А додати сюди майже цілком зрусифіковану Білорусь і напівзрусифіковану Україну — то й поготів, як на мене, така вимова мала би право на певну часткову нормативізацію та цілковите орфографічне узаконення. Ба ні. Історично так склалося, що нормативним стало тільки «ґ». Що вдієш. Передаючи мову попа-викладача у «Срібному гербі», Чуковський мусив написати «поханый учебник». Додаткової букви в абетці, вважаю, по праву заслуговувало хоч єдине, зате дуже вагоме слово, для якого російська орфоепія дає український варіант вимови, — Бог. Це виняток, релікт, наслідок заохочуваної царями експансії в Росію XVII — XVIII cтоліть українських грамотіїв, переважною більшістю — священиків. Так, колись у церковній лексиці росіян був отой дзвінкий фрикативний фарингальний звук. А за якихось двісті років бідолашній сімейці Мини Мазайла довелося мозольно опановувати премудрощі фонетики північно-східних братів-слов'ян.

А що ж робити з чужомовними словами і назвами, в яких є придихове «h» — ще один арґумент на користь додаткової літери? Зазвичай росіяни транскрибують і вимовляють — «х». Втім, розвиток жодної з мов не йде по прямій, немає правил без винятків. Цілком зрозумілі ці винятки, коли з'являються небажані паралелі з невідповідними словами рідного словника: Гамлет, принц данський, німецьке місто Гамбурґ, австрійський поет Роберт Гамерлінґ, ірландський математик Гамільтон, чеський шахіст Властимил Горт і т. д. Але цим витлумачиш хіба що мізерну частку всіх відступів од правила «охекування», а їх ой як багато. Стокгольм, Голлівуд, мис Горн, Гудзонова затока, Галле, Гаага, Гекла, Гавана, Майргофер, Гартман, Гофмансталь, Горнер, О'Генрі, Губерт, Генріх, Герман, Гуґо…

Дуже характерна тенденція: колись російські перекладачі таки гекали, а потім оглушили дзвінкий звук. Наприклад, заголовок першого перекладу скоттівського «Айвенго» («Ivanhoe») написали «Ивангое», хоча слід було б сподіватись «Иванхое». Іще приклад: коли мають на увазі письменника, то пишуть і вимовляють «Гофман», а коли майстра фігурного ковзанярства — то «Хофман». Дуже прикметно вийшло з літератором Олдосом Гакслі. Вимовляємо прізвище його діда, відомого біолога, як «Гекслі», а внука чомусь обхекуємо — «Хакслі». Окремої уваги варте прізвище славетного поета. Що ж, панове росіяни, ви пишете у своїх текстах «Гейне», а не «Хейне», то й гаразд, це ваше право, але чому «ей» замість «ай», як того вимагає німецька мова? По-моєму, це можна пояснити так: в їдиші (у німецькій мові так було до XVI століття) буквосполучення «ei» вимовляється як «ей», тож чимало російських перекладачів, будучи євреями, передавали чужоземні назви, додержуючи традицій рідної мови.

Важка доля судилася «ґ». У тридцять третьому розстріляли. У правописі 1990 року воскресили й ніби реабілітували. Але, як ото багатьом реабілітованим, ніде цій літері притулитися, знайти стале місце. Одні — взагалі іґнорують, другі тулять всюди, де тільки можуть, — «заґеґують» мову. Треті не завертають собі голови й пишуть так, як радять наші какадеміки — повелителі українського правопису. Спасибі отим гідним послідовникам радянського — аж до кісточок — ученого Білодіда: принаймні сторінку виділили цій нещасній букві в орфографічному словнику на сто двадцять тисяч слів. Причому милостиво дозволили кожному з нас діяти на свій розсуд. Хочеш — пиши «Гренландія». Волієш «Ґренландію»? Будь ласка. І тим самим заохотили нас по-плювацькому ставитися до правопису й самоволити. Ну а четверті, збиті з пантелику в цій вакханалії, вже й не знають, що робити, де котру літеру на папір класти. Помикитилося й деяким нашим науковцям — наприклад, укладачам Великого тлумачного словника сучасної української мови (п'яте слово цього довгенького титулу я б узяв у лапки). Мабуть, довго думали, перш ніж описати воду як «найпростішу хімічну сполуку Гідроґену з Оксиґеном». Мало того, що наділили водень і кисень штучними, придуманими назвами. Мало й того, що возвеличили ці хімічні елементи, удостоївши їх великої букви. На додачу ще й «ґ» втиснули (не знати чого, адже в цьому-таки словнику цілком слушно поставили — «галоген»). Може, гадали, що раз по-латині — «Hydrogenium», то й похідне українське слово-новотвір теж треба «ґеґнути». Та ні ж бо. Назва латинська, але з грецької мови пішла. А греки взагалі не мають «ґ» як такої. Пишуть замість неї, як і ми триста літ тому, «κγ» — «кг». Корінь «ген» їхній, то й передавати на письмі його належить саме так. Виняток — запозичення з латини: «ґендерний», «ґенітив».

У цьому хаосі я керуюся словником (жаль, невеликий обсяг, мало б вийти розширене видання) Олександра Пономарева, хоча й не в усьому слухаюся цього видатного філолога. Зокрема, не можу згодитися з «ґ» в голландських словах — «гульден», «Гаага» та інших. Пишу «Копенгаген», бо в данському оригіналі буде «København». Так само й «Гетеборг», бо шведи вимовляють назву цього міста як «єтеборь». Може, й помиляюсь.

Знаю, що не можна вживати «ґ» у словах грецького походження, а також у дуже давніх, тому й достосованих до питомо української вимови, запозиченнях. Коли вагаюся між суперечливими рекомендаціями, тоді опираюся на мовне чуття, бо іншої ради нема. Буває, що сам для себе (звичайно ж, не претендую на безумовну правильність) запроваджую розмежування: дівоча чи шахова фігура, але фіґура Богородиці; колега як співробітник, але колеґа як приятель-галичанин; легенда як оповідання, але леґенда як пояснення до мапи. Стараюся опиратись на здоровий глузд. Чого й іншим бажаю.

…Кілька років тому, ведучи репортаж про матч футбольних збірних України й Німеччини, наш телекоментатор завзято вихекував усі німецькі прізвища з отим сакраментальним «h». „Добре, що не збірна Нідерландів приїхала, — спало мені на гадку. — У голландській мові взагалі немає звука «ґ», лишень «г» і «х». Раз ти вже такий завзятий хекальник, то міг би й стати більшим од короля роялістом, себто послідовно піти далі від росіян і вихекувати всі голландські власні назви. Але що б ти, горопашний, робив з прізвищем воротаря збірної? Коли б так на воротах стояв відомий майстер — де Гуй? Що ж, якби тобі довелося вимовити це прізвище з питальною інтонацією, то, мабуть, відповідь дуже скоро знайшлася б…“

— Звісно, є в цьому рація, — згодиться не один читач. — Але ж ми так звикли вторувати російській вимові. Все це усталилося, та ще й «какось воно льогчей», як сказав наш сатирик. Може, й справді не варто нічого змінювати?..

Та ні, варто. Бо ж геть захекаємося. Щось таки треба змінювати. Чи, може, й далі сидітимемо склавши руки й примовлятимемо: «Та хек з ним, з отим хеканням»? Га?

ЖИВИ, НАША МОВО, ПРЕКРАСНА I СИЛЬНА…

БЕЗ ПРОЛОГУ

— Прiвєт!

— Як жизнь у тебе, Вовка?

Проблєми є?

— Камандiровка,

Прораб, i доски, i раствор…

— На хату, га? Хапньом мотор.

— Ти тiпа весь окей чувак:

Джiнси, кальоса i куртяк…

— Друган, челнок я, в Польшi тьотка,

Бухло, цвiтнi метали, чотко.

Загранка, шмоткi, дєтскiй вєлiк,

Змотався в Турцiю — i тєлiк,

Транзiстор, вiдiк, маг… Ну ясно,

Шо бакси, євро, тьолка класна…

…Внiзапно в тачцi двiгатiль заглох,

I вдрух…

— Ти хто по жизнi? Лох?!

Стоять сiм рил. Ну да, тусовка.

Нунчакi, звйоздочкi, вiнтовка…

ЕПIЛОГ

Карочє, нашi хлопцi постраждали трiшки,

До хати, голi й босi, перли пiшки.

ПОСТСКРИПТУМ

Ой трам! Забув, трам-та, трам-та, трам-та-та-та-ти,

Примiтку, трам-та, трам-та, трам-та, трам-та, дати,

Що твору мого трам-та-там усi рядки

Утричi мали бути довшi, бо ж цi козаки

Знай матюками крили — кожне друге слово…

ПОСТПОСТСКРИПТУМ

…Вопше, отлiчна українська мова,

Її плекаємо як тiпа парость виноградної лози…

ВАРИЯЙЦIЇ НА ТЕМУ «КУРОЧКИ РЯБОЇ»

Кожна давня казка живе в сьогоденнi. У нашому, українському, це особливо вiдчутно. Таке вже химерне й ґротескне оте сьогодення, що хоч-не-хоч, а згадаєш усi знанi тобi страшнi й не дуже казочки. I перелицюєш хоча б одну з них на:

маладьожний лад. ДОНТ КРАЙ, МАЙ ОЛД БЕЙБI

Класна тусовка на селi сколотилася — мен, вумен i зе хен. Олд дiд на соляку валив. Олд баба бек-вокалом вишивала. Курочка ряба на iм'я Хен олл зе рест партiй вела. Без плей-беку, без фанєри, живим саундом. Атасний саунд, кльова iнструменталка. Хiти видавали — закачаєшся, куда там Тiнi Тьорнер чи «Дi Папл». Всю дорогу хедлайнерами були.

Раз притягла курочка Хен секондхендiвський синтезатор, баксiв так на фiфтi хандрiд. Фiрмак, «Ямаха», мейбi. Олд дiд врубав, врубав його — не врубив. Олд баба врубала, врубала — не врубила. Вот iз зе прикол — не поймеш. Ну i шiт з того всього получився. Мишка Маус, солiстка iз команди-конкурента «Mice & Rats On The Гнiй», спалила той синтезатор. Ту зе енд, з кiнцями.

Вау! Олд дiд ритм-енд-соульно реве. Вау!! Олд баба спiричуелами i блюзами захлинається. Сльози течуть зе рiвером. Вiзаут такої м'юзик що будеш мейкати?! А ряба Хен кудкудаче, ритм на перкусiї чотко вiдбиваючи:

— Донт край, дiдусю-бейбi, донт край, бабусю-дарлiнґ. Ми ж не останнi лабухи. Клiп забацаємо й вiзаут синтезатора. На топi будемо, «Ґреммi» получимо. Не просте, а ґолден!

офiцiозний лад. НЕОБХIДНО ВЖИТИ РIШУЧИХ ЗАХОДIВ ЩОДО ВИРIШЕННЯ НАБОЛIЛИХ ПРОБЛЕМ

Як стало вiдомо нашому кореспонденту з цiлком достовірних джерел, у час всеосяжної кризи, що охопила всю Україну, деякi громадяни доживають до великої кiлькостi рокiв i утримують на присадибних дiлянках певну кiлькiсть домашнiх тварин. Адже необхiдно забезпечити нормативну життєдiяльнiсть органiзму, а також пiдтримати розвиток приватної частини аграрного сектора вiтчизняної економiки i таким чином вирiшити гостру проблему пiдняття рiвня споживання населенням необхiдних сiльгосппродуктiв.

Виходячи з вищевказаних мiркувань, Дiд i Баба, мешканці населеного пункту, що знаходиться неподалiк обласного центру, утримували домашню птицю. Оскiльки в нашi часи часто зустрiчається постiйна вiдсутнiсть кормiв, кiлькiсть цiєї домашньої птицi, з огляду на вищевказане, налiчувалася в одному екземплярi. Як було з'ясовано нашим кореспондентом, через ту ж таки вiдсутнiсть кормiв у даному випадку продуктивнiсть даного екземпляра утримуваної домашньої птицi знаходилася на рiвнi, значно нижчому нормативного. Кiлькiсть отриманих яєць i кiлькiсть отриманого пташиного послiду (як, мабуть, вiдомо читачам, останнiй використовується для удобрення присадибних дiлянок. — Авт.) своєю величиною i якiстю значно поступалася європейським зразкам, вже й не кажучи про свiтовi.

Згiдно слiв Дiда, мешканця примiського населеного пункту, внаслiдок постiйного недоотримання в органiзм поживних речовин для нього було постiйно проблематично i надзвичайно важко порушувати цiлiснiсть оболонки згаданого вище харчового продукту з метою отримання їжi, необхiдної для належної життєдiяльностi органiзму. Ось i у випадку, описаному тут нашим кореспондентом, цей мешканець згаданого вище населеного пункту безуспiшно намагався порушити цiлiснiсть оболонки даної сiльськогосподарської продукцiї. Втiм, його спiвмешканка Баба теж не змогла провести цю вкрай необхiдну для iснування операцiю.

I ось наслiдки. Внаслiдок (за словами одного зi спiвробiтникiв районної санепiдемстанцiї. — Авт.) не проведеної вчасно районною санепiдемстанцiєю дератизацiї, а також внаслiдок халатностi згаданих вище Дiда i Баби гризун, представник гризунiв-шкiдникiв, що наносять чимало шкоди вiтчизнянiй економiцi, порушив задньою, кiнцевою частиною свого тiла зразок харчового продукту. Це призвело до падiння i подальшої непридатностi для вживання цього зразка. Дане падiння викликало бурхливi емоцiї Дiда i Баби у виглядi слiз. Адже вони були позбавленi найнеобхiднiшого. Втiм, не принесли їм нi матерiальної, нi моральної компенсацiї i звуки, якi виходили з одиничного екземпляра домашньої птицi, якi мали цiллю послабити стрес, зазнаний даним подружжям. Адже еквiвалент золота (як дiзнався наш кореспондент) нiяк не можна порiвняти з еквiвалентом яйця.

На нашу думку (i до цiєї думки приєднуються всi вiрогiднi, а також, як вважає наш кореспондент, офiцiйнi джерела), слiд вжити рiшучих заходiв щодо недопущення в подальшому подiбних випадкiв, щодо забезпечення умов для подальшого розвитку аграрного сектора вiтчизняної економiки взагалi та приватного господарства спiвмешканцiв Дiда i Баби зокрема, а також щодо проблеми входження України в НАТО i Євросоюз.

сльозочавильний лад. ОБЛИТА СЛЬОЗАМИ СМЕРТЬ

Ця жахлива трагедiя сколихнула все село. Стареньких бiднякiв, що ламаного гроша не мали за душею (держава заборгувала їм пенсiю ще за позаминулий рiк), сiромах, що тримали одненьку-єдиненьку курочку рябу (бо ж як тут стягнутися на щось бiльше?), спiткало страшне лихо…

…Вже тиждень лежачи на лiжку, виснажений вiд недоїдання дiд просив їсти. Хоч хлiбця кусеньочок, хоч рiсочку чого-небудь. Запалi дiдовi щоки не висихали вiд чистих рясних слiз, що знай котилися з ясних, колись блакитних, а тепер по-старечому вицвiлих очей.

— Люба моя, — схлипуючи, прожебонiв вiн заплаканiй дружинi, — а якби так нашу курочку рябу зарiзати? Бо дуже вже їстоньки хочеться…

— Потерпи ще трiшки, старенький, — вiдповiла, витираючи подолом запухлi вiд слiз очi, баба. — Може, ще знесеться ця капосна рябушка… Постривай… Чуєш? Кудкудаче! Зараз я тобi яєчко принесу. Сирим його вип'єш.

…Вхопивши яйце немiчною рукою, дiд нiяк не мiг його розбити. I баба не змогла. Свiтлиця скромної хатинки наповнилася скорбним плачем двох лiтнiх людей.

Зненацька сiрою прудкою стрiлою до дiдового ложа промайнула миша. Тугим безжальним батогом її лихоносний хвiст впився в подарунок рябенької кокошечки — єдину дiдову поживу. Удар об пiдлогу, удар злої долi. Хрускiт розколеної шкаралупи — неначе комусь кiстку зламали — гострим болем пронизав вухо страждальця. Свiтлиця затряслася вiд пароксизму ридань. Даремно кудкудакала рябушечка, нiщо на свiтi вже не могло втiшити збiдованих горопах.

Як на грiх, розбите яйце провалилось у дiру в прогнилiй пiдлозi. Годi було його видобути. Охоплена лютим вiдчаєм старенька жiнка прожогом метнулася до сусiдки. Позичила трутки для мишей та трохи зерна, перемiшала позичене i порозсипала по всiх кутках убогої хижi. Ох, нещасна, навiщо ти це зробила?!

Отруїлася тим зерном миша. Отруїлась i курочка ряба. Збожеволiвши з горя, бабуся зварила юшку зi своєї єдиної годувальницi й подала смертоносну страву чоловiковi. I сама наїлася. Востаннє в життi.

…Над двома свiжими могилками i над обгризеними кiсточками рябенької кокошки плаче осiннiй дощ. У нiрцi мишенята ридають над тiлом мами-мишi. Всенький свiт потонув у сльозах…

кримiнальний лад. АТАС, ДЄДУЛЯ!

Кримiнальний авторитет Мiша Сєрий (поганяло — Мишонок) рекетнув тєрпiлу Дєда i його тьолку — Бабу, а тоді замочив їх. Не мали, безбашенні, нормальної кришi. I мєнти не помогли. Навiть отi правильнi. Ось як воно случилося.

…Вийшовши iз зони на вольняшку, рецидивiст Мишонок узнав, що бившi бомжi Дєд i Баба заiмєлi чудо-курочку. Щодня вiд пуза хавають яєчню. I нiбито час вiд часу ця курочка ряба несе їм i золотi яйця. Ходили вже до цих старих атмарозкi, весь живiт дєдулi гарячим утюгом вiдутюжили, але нiякого золота не знайшли. Ну, Мишонок вор у законi, крутой, атмарозкi йому впадло. З понятiєм вiн (жаль, вимирають такi люди, як цей, кодексу воровських правил дотримувающийся вор), закон уважає, то й пiшов до дєдулi на стрєлку й чин чинарьом запропонував йому кришу. Той погодився, став видiляти Мишонку скiльки там яєць щодня, для себе вважай що нiчого не оставалось. Кримiнальний авторитет брати брав цей продналог, але ж i золота хотiлось. Дєд-тєрпiла шуршав Мишонку, що, мол, курочка нiяких золотих яєць не несе, але той не вiрив…

I вот одного разу прийшов Мишонок, озброєний калашом, до свого тєрпiли. Побазарили по душам, бухнули шмурдяку. Одначе забагато бухнули. Окосiли, офонарiли. Почався разбор польотiв. Потiм — вобше разборкi. Карочє, Мiша Сєрий нечаянно зацепив дулом калаша яйце. Впало й розбилося, а вiн, розлютившись, випустив очередь iз калаша i стопорнув на мiсцi Дєда, Бабу i курочку рябу. Всього на кiлька хвилин запiзнилися мусора. Не змогли попередити цю мокруху…

Тепер авторитет Мишонок перебуває в розшуку. Прокуратурою мiсцевого району порушено кримiнальну справу за фактом навмисного вбивства. Ведеться слiдство.

сiльський лад. СУД НАС РОЗСУДИТ!

— То ви, прошу пана, з ґазети? Хочете, шоби я вам то всьо оповiла, шо ся стало з Дiдом, Бабою i курочкою рябою? То мої сусiди, ая. Та нiц ся не стало! Те, шо розказуют за них i за рябу курку, — то неправда. Правда тiлько, шо та цiла курочка — ряба. I не їх вона, а моя. Присяйбо, шо так є. В мене ся годує, на моїх грєдках ся порпає, а несе яйцi в них. I колисьтокай так само в них ся знесла. Чую — кудкудакає вона в сусiдiв. «Чекай, — думаю, — бiдо, я тi зара покажу!» Йду до них, а сама недобра, як сто чортiв. Прийшла до хати. Якраз яєчню хочут зробити тi дзяди. З мого яйцє!

«Чуєте, — кажу, — а то пасує так робити — яйцi красти? Га?! То так файно?!!»

Бозюньцю милий, як вони ся на мене визьвiрили! Як прозивали, якими нефайними розмаїтими словами! Найгiрше пискувала Баба, та стара паприка, та вiдьма францувата. Я не слухаю, вхопила яйце — i хода з хати. А та розтелепа злапала мене за коси i не пускає. I з рук яйце видирає. Бодей тебе, колєро!

Моцувалися ми з нею, моцувалися, яйце впало i ся розбило. I всьо. Я пiшла додому, а вони ше довго там викрикали. Дiд, певно, звар'ював на старi лiта, бо гукав шось про мишачi хвости, про якiсь золотi яйця. А може, вже до ручки ся допив, бо кождого Божого дня самогонку хляє. Я ше на них в мiлiцiю замельдую. Нiц робити не хочут, тiлько ту гару женут i гендлюют нею, ая.

Не подарую їм тих крадених яєць i моєї кривди. До суду подам. Вже-м сказала про то тим злидням, тим ледацюгам. Ну i шо, гадаєте, вони придумали?! Шо курка не моя, а їх. Шо я чарiвниця. Шо Дiд i Баба охлєли вiд моїх врокiв настiлько, шо не могли яйця розбити. Шо я насилаю на них мишей, а тi мишi яйцi їм розбивают. А нех тебе! То ж треба вмiти таке понабрiхувати! Таж Дiд — то ше й тепер кавалок хлопа, крепкий, теньґий, пальцi має як обценьґi. Десь позаторiк як вщипнув мене — три тижнi синяк носила-м, як медаль. Нiяк не сходив.

Нашо там чарiвниця, нашо туди мишей насилати? Та в їх хатi такий гармидер, такий бурдель, такий, перепрошєю, срач, шо мишi зi щурами за бiлого дня пiшки ходят. Господарi задрипанi! Зафайдалися по самi вуха, курку в хатi тримают, цiла пiдлога в курячих лайняках, хата тижнями не метена, а роками не бiлена… I ше во хочут чужого скурати… А дулi!

Бiгме, я їм того не попущу. Ше будут вiдповiдати за крадене, ше будут вiдповiдати за поговiр. Перше хтiла-м зарубати тоту курку. Теперкай — нє. Моє добро не смiє пропасти! Правда муси бути! Суд нас розсудит! Так i напишiт в тiй вашiй ґазетi!

на питомо львiвшький лад. ЕВЕНТУАЛЬНО, ЖЕ ТАКЕ МОГВО СТАТИСЯ

— Прошу пана кореспондента, евентуально дуже менi миво, же з паньської сторони пан кореспондент запросив мене на фiлiжанку кави. Гербати я зроду не вживаю, бо в нашiм родi нiхто не пив сього напою. Бо, щоби ви знави, мiй дзядьо був граф i мав вевикий майонтек. Москалi, натуральнє, забрави тiї статки, висвави дзядзя на Сиберiю, там вiн i помер… Єзус, змивуйся над його душею… А тепер ми, спадкоємцi, очивiсьцє, не маємо за те жадної сатисфакцiї. Я би вам могва ще багато чого оповiсти о своїм родi, аве ви хочете довiдатися про Дiда, Бабу i евентуально про курочку рябу… Но, то прошу дуже…

Що я вам можу евентуально сказати… Мiй давекий прямий предок, Тройдент Чварти, мав тут, в Гавичинi… Ой, прецiнь, про маєтки я вже казава… А чи не був би пан такий ґречний замовити менi ще кєлiшок коньячку. I ще одну кавусю…

…То я вам i кажу: мiй давекий предок… Що кажете? Що я вже про то казава? Не може бути!.. Но, то, прошу пана редактора, пан сам знає: так всєґда биваєт, каґда каньяку i кави мавовато… Правда, же так? Но, то папрашу о єще єден каньяк i каву!..

…Ой, бляха-муха, харашо пашво… Тен каньяк був бардзо кстатi… Ну, цо там єщьо… В обшем, я пановi кореспонденту вшистко вже сказава… Вшистко… Цо пан єщьо хочєт узнать?.. Цо єщьо?.. Га?.. Цо єщьо я iмєю ґаварiть? Чьо ти, бля, єщьо ат мєня хошь? А на тши вєсьовиє букви нє хошь?! Iдi i вмєсто когута сам думай, чьо з етай рябой курiцей дєлать! Заадно i з дєдом, i з бабой, бля!..

ОЙ НЭМА ЯК РИДНЫЙ ХАРЧ НА ЧУЖЫНИ

Сургут, 3 чэрвня 2000 року

Дорога моя Марысю!

Чэмно Тоби дякую за посылку. Ты направду дуже файна, нэ забула, що в мэнэ дэнь народжэння, и прыслала пачку, як мы й домовлялыся. Шисть литрив самогону и пъять киля вудженого сала щаслыво дийшлы, нихто на ных, Богу дякуваты, нэ злакомывся. Можэ, тому, що сало добрэ запакованэ и запаху нэ чуты. Дуже дорэчный Твий подарунок, бо на тых цилых нафтовых промыслах я вжэ й забув, що такэ справжний галыцькый харч. Друкую Тоби лыста тут-такы, на пошти, щоб зразу й послаты. Самэ друкую, бо на всю контору нэ здыбалося ни однойи ручкы. Вася, начальнык пошты, люкс хлоп, дозволыв мэни скорыстатыся машынкою. Маемо тут одын на двох гранчак. Краемо сало пылочкою вид лобзыка, бо ножа тэж нэ знайшлося. Як и хлиба. Ддурныци. Хто биду бачв, тй салло бэх злиба буд йистты.

Ой, дужх дорый ТВиий пкэрвак. Як впъеш, и Мскву и риднй ЛьВив побачш. ВАся кажэээ, що в жытттти ткОго нэ ппыв. Иврю. И асла катого винтэж нэ ийв. Виюрюю.

вАСя ккаж, щ хохлл лдужэ ффайнй нарррроллд. ВИИрЮ. Так вОНо йЕ. цукенг фывап то ввжэ смитьбю тртийй ЛИТР пемо….. ВАС кажэжэжэ щ жжэнтся з украннкойцукенг прппрпрпрпрпрпрпрп сгдцвос ьььсгвзыёатнувсхцлт сьуглс бюббююббб аааааааор аввв уууу цукенг бллблбблблбл прр!о!щщщайй розумэмэмэ!хрр хррхрххр

Уважаемая Марыся извените што я пичятаю. Робяты чютьчють хватили лишьнева и уснули за сталом. Я паставила Самагон и Сала в сэйф и замкнула яво. Всамделе ваш Самагон атличный. И Сала тоже. Спасиба вам. Ничяво паутру Васенька и ваш Ванечка чюток пахмеляцца и будут как агурчики. Досведания. Уборщица Дуся.

ПИВНА СIМДЕСЯТИХ. ПОГЛЯД ЗНИЗУ

Тут усе як завжди. Стоїть гострий дух вудженої ставриди, пива i розмоклого взуття. Здiймаються коромисла тютюнового диму. Надворi розгулялася хуґа: як тiльки прочиняються дверi, вона не минає нагоди жбурнути досередини пригорщу-другу колючих снiжинок. Тодi прямовиснi сизо-сiрi коромисла сплiтаються у вигадливу арабську в'язь, а я здригаюсь i зiщулююся над своєю рибкою i пивцем. Холоднувато. Хоч я примостився у затишному куточку, а проте мацаки стужi досягають i сюди. Поряд ось уже добрих пiвгодини без нiякого руху, зацiпенiло стоїть п'яний як нiченька негр, учепившись двома пальцями за футрину великої шиби. Пальто навстiж, шапка збита набакир, як у Чапаєва, з куточка рота цiдиться i час вiд часу обривається краплею ниточка слини. Спить, нiкому нема до нього дiла, поки врештi не обзивається панi буфетова:

— Хлопцi, подивiться-но, чи не вмер часом той цiлий негр! Мала би-м мороку, не хочу того. Їх там, в Америцi, бiдакiв, i так дискримiнують, а воно ще й набралося, як те пацє, i мордується. Заберiть його звiдси!

Пивною прокочується дружний смiшок. I я, як люди, хихикаю, шелестливо i майже нечутно. «Та най би собi хлоп виспався троха настояка, як йому так добре», — басить кремезний парубiйко. Але хазяйка забiгайлiвки не дає себе вмовити.

— Ви нiц не знаєте, то сидiть тихо! З тими чорними i жовтими завше непевна справа. Десь мiсяць тому пили тут якiсь бенькарти. Певно, з медiнституту, бо тiлько двоє з компанiї були бiлi. Що вони тодi випили — цiле нiц, по парi гальб з малим причепом кождий. I тут нi з того нi з сього оден в'єтнамець — бемц! — i ногами накрився. Ну i прийшлося на «скору» телєфонувати. Та чи їм багато треба?.. Хто би менi ту очману звiдси забрав?

— Та хто ж би, як не я, — лунає хрипкуватий жiночий голос. Обертаюся всiм тiлом, вiд чого мiй довгий вус пiрнає в калюжку пива, i цiкаво глипаю в далекий куток. Там за столиком двi дiвицi якраз допили свої кухлi пива i чвертку горiлки. Знаю їх з вигляду i з прiзвиськ. Ота опецькувата коротулька — це Жовто-блакитна, а ця драбиняста фемiна, що саме, всмiхаючись на всi свої конячi зубища, рушила до чорношкiрого, — Кобилка. Завбачливо посторонююся до стiни, щоб часом не вiдтоптали мозолiв. Їх у мене аж шiсть.

— Котульку ти мiй чорнесенький, — муркоче Кобилка, витираючи негровi рот його шарфиком, поправляючи шапку i застiбаючи пальто. — Впилося золотко, заслинилося. Нiчого, пiдемо троха гайту, остограмимся, а тодi люлю в лiжечко. Жовто-блакитна, ти чого там стоїш? Йди сюда, поможеш його вести.

— Сейчас, в такую погоду? Мне и здесь хорошо, — вiдбуркує Жовто-блакитна. Все ж, трiшки повагавшись, вона спроквола пiдходить до подружки i бере за лiкоть захмелiлого. Той уже майже отямився, на широкому лиснючому обличчi сяє дурнувата усмiшка.

— Дiвчата, подивiться по кишенях! — радить хтось iз вiдвiдувачiв. — Може, в нього вже й на пляшку нема.

— Дивися-во, який сиромудрий здибався! — вiдрубує Кобилка. — Жiнцi своїй пiд спiдницю подивися! Я в життi нiкому, нiде i нiц не крала, Бог менi свiдок. I не вiдбирала. Лишень давала, то правда…

— Да ну его… — перебиває її Жовто-блакитна. — Тронули, что ли, пока на Мечникова магазинчик открыт. Бо иначе придется до «Оксаны» топать.

— Хавоший совьет дьевушка, — вибелькує негр.

— Хавошiй, хавошiй, — гладить його по щоцi Кобилка. — Цiпонька ти моя кундзiрава, цьомчик напастований. То пiшли, котуню, бо часу нема.

Непевною ходою трiйця плуганиться надвiр. По цементнiй пiдлозi вiйнуло пронизливим холодком. Мерзлякувато здригаю вусами. Пора й менi додому. Засидiвся я сьогоднi, забалювався, а вдома Ганя чекає. Певно, недобра, як сто чортiв.

Забираю рештки ставриди, з жалем зиркаю на пиво. Цiле море зостало! Прикладаюся востаннє. Бiльше — нi-нi, бо он уже вуса по цементi волочаться i ноги не дуже слухаються. Хильцем прокрадаюся попiд стiною. Ще тiльки бракувало, щоб хтось на мене наступив! Головне — проскочити повз панi буфетову, а там уже рiдна домiвка. Я ж у цій-таки забігайлівці й мешкаю, і не нарiкаю, житлом задоволений. Але хiба жiнкам догодиш? Їм усе мало, хороми подавай…

Ху-у-у, Богу дякувати, щасливо проскочив. У останню мить мало не потрапив пiд валянок буфетницi. Розглядаюсь у пiвпiтьмi. Бачу мою благовiрну Тарганну. Стоїть непорушно. Середня пара нiг у боки, передня — погрозливо зведена вгору, круглi чорнi нерухомi очi свердлять мою нiкчемну особу, членистий животик ходором ходить вiд гнiву.

— З'явився нарештi алкоголiк! — вiтає вона мене. — Знову на вусах приповз лайдак. Хай жiнка дома очi виглядає, хай дiтям ось-ось iз коконiв вилуплюватися, а йому аби нахлятися. Добре менi казала мама: не йди за того пиячиська, йди за Таргаса. А тепер Таргалина не нахвалиться своїм Таргасом, живуть на базi iмпортних товарiв i у вус не дують.

— Тар… Тар… ганю, — мимрю, — перестань. Я тобi рибки принiс.

Несмiло пiдходжу до неї й випускаю iз щелеп гостинець. Ганя видимо пом'якшала, але ще свариться. За iнерцiєю.

— А якби тебе в тому залi хто роздушив, га? Тобi, бiдi, було б тодi вже все одно. А менi вдовою? З малими дiтьми?!

Її опущенi вуса дрiбненько тремтять. Ось це найгiрше, що лиш може бути; не витримую, коли у тарганих отак трусяться вуса. Я тодi розгублююсь i не знаю, що робити. Скрушно й незграбно гладжу її по коротеньких надкрильцях. Помалу заспокоюється.

…Засинаючи за стосами тари, з приємнiстю згадую сьогоднішнє пивце. Свiже було: пiна й на пiдлозi стирчком стояла. I майже не розведене водою. Що не кажiть, а життя таки чудова рiч. Дарує радощi всiм. Навiть маленькому таргановi. Навiть у бруднiй львiвськiй пивнушцi…

МОВА В КУБІ

Керований дужими руками леміш слухняно врізався в чорнозем. Коники тягли, скиба йшла за скибою. Садилося картоплю, за такою роботою знай встигай стромляти накраяні бульбинки куди треба.

— Тр-р-р!

Лайнувшись, орач нахилився й видобув із борозни щось блискуче. Розпроставши спини, хазяйка й помагальниці повагом рушили до нього.

— Іванівна, дивіться-во, шо я виорав. Холєра ясна, аж коні cі спіткнули.

Федьо крутив у руках сріблястий кубик.

— Не «холєра», а «холера», — несподівано прорік кубик. — І не «Іванівна», а «Іванівно». Не плутайте кличний відмінок з називним.

— Кличний… з чим? — перепитав орач.

— З називним.

— Садімо, Федю, далі картофлі. Нема часу, — сказала господиня. — Положіть те десь там-во. Потім буде видко, шо з ним робити.

— Як скажете.

Федьо взявся за чепіги. Жінки розійшлися, кожна на свою ділянку. Відкинутий за межу городу, кубик сяяв проти призахідного сонця й мовчав.

Обізвався він допіру по роботі. Стоячи на підвіконні, сріблястий гексаедр менторським тоном кориґував кожну мовну неточність бесідників за столом.

— А най би то шляк трафив! — закляв Федьо, мало не подавившись квашеним огірком після стопки і котрої вже тиради кубика. — Іванівна, ви шо — магнітофон маєте чи ше яку машинерію? То шо — син зі Львова таке-во привіз? А нашо було то в землю закопувати?

— Та хто би то закопував? Ви самі, Федю, ту біду виорали. А шо беседує — то я сама не знаю чого.

— Ох, як мені до душі ось цей соковитий діялектизм — «беседує», — вступив у річ блискучий ментор. — Київською Руссю відгонить, древністю. Прекрасно, чудесно. А ось з русизмами-московізмами у вашій мові я б радив рішуче порвати. Бо…

— Панькову маму знаєш? — поцікавилась одна з помагальниць.

— Знаю. І цьоцю знаю. І куди цілувати — теж знаю.

— Раз ти такий сиромудрий, раз ти всьо знаєш, — зауважила ще одна жінка, — то розкажи нам, шо ти таке, звідки взєвся і чого хочеш.

— Я — українська мова, — відповів кубик. — Точніше — її літературний варіянт. Чому я опинився на вашому картопляному полі — не знаю. Чого хочу?.. Мабуть, щоб ви, українці, шанували рідну мову, справненько нею, кришталево чистою, послуговувалися…

— Кажеш, шо ми шось не так вогоримо? — поспитав Федьо. — То, певно, тілько тебе бракувало, шоби нам те сказати, навчити нас, без'язиких. Шо, зле говоримо? Не так, як в телєвізорі? Чи в радійо? Шо ти від нас хочеш? Ми дурні, невчені. Туткай-во коло тебе сидєть старші люди. Наробилися з тими картофлями, сіли за стіл, а ти сто грам не даєш випити. Ані закусити. Та ти все їдно нас ніц не навчиш. Ліпше здибай собі вчених, молодих. Йди гет. Куди хочеш. На всі штири вітри.

— Проганяєте мене? — в металевому голосі не відчувалося образи, хіба що крихта досади. — Старі, невчені? А де ж ваші молоді, вчені? Де я з ними можу побалакати?

— Та де ж, як не в клубі, — відповіла хазяйка. — Нині маєм суботу, то там діскотєка, як вони кажут. Колись були танці під баян, а теперкай та-во біда. Йди на ту цілу діскотєку, там вже побалакаєш, скілько влізе.

— І на тому спасибі. Зоставайтеся здорові. Щасти вам.

Кубик спритно зіскочив з підвіконня і, перевертаючись з грані на грань, покатулявся до дверей.

Клуб розривався децибелами. Колонки на всю свою можливу потужність дарували спраглим молодечим вухам шедеври Распутіної, Кіркорова, Вєрки Сердючки, «Руки вверх» і «Віагри». У хмарах тютюнового диму то спліталися в «мєдлєнному», млосному й томному прилипанні пари, то, відповідно до музичного супроводу, вони миттєво отямлювалися від секс-шалу і дружно гицали під «асобєнно бодрий хіт». Фест гриміла забава, як і личить кожному порядному галицькому дому культури «Просвіта». Час од часу дзвеніло «стєкло» спорожненої, а тому непотрібної й розбитої «бутилкі». Лунало соковите братськомовне матіркування.

Розглянувшись і прислухавшись, кубик підплигнув до найближчої парочки. Спершись на стіну, парубок лінькувато покурював щось фільтрове. Як і його подружка.

— Добрий вечір! — привітав їх кубик. — Я вам не перешкоджатиму? Можна з вами словом перекинутися?

— Можна, — спроквола відказав парубок. — Але бутилку неси, бо базару не буде.

— Що ви маєте на увазі, кажучи «базар»?

— Чувєнь, ти шо — не поняв? Ти тіпа прибацаний? Безбашенний? Став бутилку — і всьо. Шо, не поняв, шо таке базар?

— Як я зрозумів, це означає мову. Українську.

— Во-во. Дуй за бутилкою. Без неї базару не буде.

Кубик завмер на ребрі. Гаразд, хай уже буде «бутилка», але звідкіля її взяти? Звідки гроші на неї? А навіть коли вони є, то як її принести, не маючи рук-ніг? Ці міркування він і виклав парубчакові.

— Окей, — згодився той. — То викладивай, шо хочеш. Давай.

— Сам не знаю як, але я опинився в Галичині. Знаю, що українська мова давно вже пропала у великих містах, то сподівався її знайти хоч у селі. Тому й прийшов сюди.

— То маєш її. А я тобі шо, бля, — по-рускі говорю? Я, бля, українець, то я тобі, бля, по-українскі то-во всьо кажу!

— Приємно стріти патріота, але, перепрошую, ваша українська, м'яко кажучи, далеко не ідеальна.

— Бутилки ти не приніс. Ше й п..диш!

— П..дюк йо..ний, — підхопило річ дівча, придушивши недокурок об сріблясту поверхню кубика. — Міша, та шо ти слухаєш того мудака! П..дити його треба — і всьо!

Кубик не встиг відповісти. Удар черевика сорок третього розміру. Удар черевика, на цей раз — тридцять восьмого. Ще удар. І ще. І ще. І ще.

Було дуже багато — цих ударів. Під співанки Вєрки Сердючки українська мова літала від ноги до ноги, від стіни до стіни. Діскотєка вволю розважилася. Ще б пак: усі були патріоти, всі вболівали за «Карпати» й київське «Динамо», отож і дружно футболили той кубик. Після чийогось влучного копняка він вилетів у двері — нарешті надвір.

Зранку на кубик лягла дитяча ручка. Гладила потовчені й погнуті боки.

— Як тебе звуть?

— Мальяноцка.

— Скільки тобі рочків?

— Тли.

— Хто ж ти, дитинко?

— Уклаїноцка.

Василь ТЕРЕЩУК

АПОКАЛIПСИС

В робiтнях зла побiльшало майстрiв.

Вони збивають трумни.

А мiльйони

За брамами у чергах шлють прокльони,

Бо їх не взято у пекельний стрiй.

На смiтниках конають дiтлахи.

Їх народили озвiрiлi суки,

Що з голоду злягалися, розпуки

У ночi блуду в закутках глухих.

Черниця-смерть лише зi спiвчуття

Заходить у загидженi лiчницi,

Щоб перетяти ниточку по нитцi

У тих, хто вже втомився вiд життя.

Князь пiтьми торжествує.

Над Днiпром

Вiн мiй народ висвячує в погани.

Лягли снiги на землю замiсть манни.

I тхне повiтря скверною i злом…

Wasyl TERESZCZUK

APOKALIPSA

Przybyło majstrów we warsztatach zła.

Zbijają skrzętnie trumny.

A miliony

W kolejkach za bramami zawiedzione

Klną, bo nie wzięte do piekielnych ław.

Pędraków na śmietnisku czeka zgon.

To rozbestwionych suk sromotne płody

Poczęte gdzieś w spelunach brzydkich — z głodu,

Z rozpaczy — nocą, kiedy kusi gon.

Śmierć-mniszkę tylko miłosierdzia pęd

Do lecznic wiedzie brudnych, zatłoczonych

Wybawiać tych, od życia przemęczonych,

Przecinać nić i zwalniać ich od pęt.

Zwycięski książe ćmy mój ukraiński lud

Na pogan przechrzcił

Tam, gdzie Dniepra brzegi.

Na ziemię zamiast manny spadły śniegi.

W powietrzu wszędzie zła, zepsucia smród.

Василий ТЕРЕЩУК

АПОКАЛИПСИС

На службе злу все больше мастеров

Гробы сколачивать.

А миллионы

В очередях у врат. Звучат проклятья, стоны

Обманутых, не взятых в адский строй.

На мусорниках гибнет детвора -

Плод озверевших блудниц. Эти суки

От голода совокуплялись, в муке,

В ночном разврате, на глухих дворах.

Лишь состраданья ради смерть-сестра

Заходит в грязные больницы прытью,

Чтоб оборвать страдальцам нить за нитью,

Тем, кто устал от жизни ждать добра.

Князь мрака торжествует,

Над Днепром

В язычники народ мой обращая.

И вместо манны снег лежит, не тая.

Пропах весь воздух скверною и злом.

Vasyl TEREŠČUK

APOKALYPSA

V zla dílnách stálo mistrů víc stokrát.

Dělají rakve.

A nesčetné davy

Ve frontách před bránami klejí dravě,

Nemohouc vstoupit do pekelných řad.

A v popelnicích hynou děti, plod

Zběsilých hladem fen, co sezdávaly

Se zoufalství a v nocích se dávaly

Do neřesti pod jakýkoli plot.

Jen soucit mnišku-smrt pobízí jít

Do nemocnic špinavých, zaplněných,

Zachraňovat životem unavených

A roztrhávat jim za nití nit.

Vítězný kniže tmy nad Dněprem rád

Obrácí lid můj rodný na pohany.

Na zemi leží sněhy místo many.

Ve vzduchu všude zla i zkázy smrad.

Vasyl’ TEREŠČUK

APOKALYPSA

V zla dielňach už je majstrov viac stokrát.

Zbíjajú rakvy.

Zastupy stavajú

Do front pred bránámi. I preklínajú,

Pretože ne pre ich pekelný rad.

A na smetiskách hynú deti, plod

Neviestok hladom zbesilých. Tie suky

V noci sa párily zúfale, z muky

Kdekade, buď to hluchý kut buď plot.

Smrť-sestru iba súcit prinútí

Do nemocnic prichádzať zašpinených,

Zachraňovať životom unavených

A otrhávať im za niťou niť.

Víťazný knieža tmy

Nad Dneprem rad

Obrátí ľud môj rodný na pohany.

Na zemi leží sneh namiesto many.

Vo vzduchu všade zla i skazy smrad.

Васил ТЕРЕШЧУК

АПОКАЛИПСИС

Е в занаят на зло израснал брой

на майсторите от ковчег… Тълпите

в редиците преклинат пред вратите,

защото не са взети в адски строй.

Кърмачета издъхват на боклук.

Родени са от кучки озверени,

от глад и мъка срамно са зачени

по нощи блудни в някой ъгъл глух.

Само зарад съчувствие смъртта

в нечисти болници тук наминава

да нишчици прерязва да не става

за уморени връзка със света.

Над Днепър княз на мрака прави бал,

прекръства мой народ в поганство, мами.

Върху земя лежи сняг вместо манна,

смърди от зло и скверна въздух цял.

Vasyl TERESHCHUK

APOCALYPSE

A number of skilled coffinmakers grows

In ateliers of evil.

And cheated millions

In queues by closed doors curse, relieve bad feelings.

They aren't included into hellish rows.

A lot of bastards die in garbage cans,

A brood of furious bitches. There

These whores copulated from despair

In sinful hungry nights, in nooks and dens.

Death like a monk for only mercy sake

Calls on the squalid hospitals and stretches

And cuts thread after thread for poor wretches.

They're tired from this life, this great mistake.

The King of darkness triumphs.

On the Dnieper's banks

He turns my people into Pagans. There

Have fallen not the manna — snows. In air

The choky stink of evil and foulness hangs.

Vasils TEREŠČUKS

APOKALIPSE

Ļaunuma darbnīcās vairs, arvien vairs

Meistaru naglot zārkus. Un miljoni

Pie vārtim kārtās nolād. Nelaimigi

Nav paņemuši pekles ierindās.

Uz gružim iet bojā bērnu bars,

Dzemdēja viņu ne mātes, bet kuces.

Viņas pārdevās badā, izmisumā,

Kad grēku nakts, kur jebkāds nomaļš kakts.

Un ienāk tikai līdzjūtības dēļ

Muķene nave netīrsās slimnīcās,

Lai aprautu diegu aiz diega tiem,

Noguriem no smagas dzīvošanas.

Pie Dņepras tumsas kņazs uzvaru svin

Un vērš pagānos visu manu tautu.

Uz zemes sniegs ir nokritis, ne manna,

Un gaisā visur ir ļaunuma smirds.

Wassyl TERESCHTSCHUK

APOKALYPSE

In Übelwerkstätten still wächst die Zahl

Von Sargmeistern. Und viele Millionen

Zu höllischen Gesellen nicht genommen

In Queues vor Toren fluchen, haben Qual.

Und Säuglinge verscheiden in dem Dreck,

Die Sündefrüchte von vertierten Huren,

Die aus Verzweiflung, Hunger in Nachtuhren

Beischlafen haben im erstbest'n Versteck.

Nur wegen Mitgefühls besucht der Tod

Wie Pfleger die beschmutzten Hospitale

Und reisst die Schicksalfäden ab für alle

Ermüdeten vom Leben in der Not.

Der Satan hält am Dnepr der tolle Ball,

In Heiden tauft mein Volk um wie die Herde.

Anstatt des Mannas deckt der Schnee die Erde.

Die Luft stinkt streng nach Übel und Zerfall.

Vassyl TERECHTCHOUK

APOCALYPSE

On fait les cercueils bons en ateliers de mal.

Le nombre de maîtres s'accroît. Et près des portes

En queues maudisent les foules. Elles s'emportent,

N’étant pas prises aux ordres infernals.

Dans les puisards là-bas meurent les bâtards

De bestiales putains. A la débauche

Elles s'adonnaient la nuit en caches proches

De la famine et du désespoir.

La mort vient comme la soeur de charité

Aux hôpitals crasseux chez las à vivre,

Rompt tous les fils, par compassion délivre

Les hommes souffrants et donne l’éternité.

Le roi des froids ténèbres fête le bal

Près du Dnieper. Il paganise mes frères.

La neige, pas la manne tombe sur la terre.

Autour l'air pue du vice et du mal.

Відомий український лексикограф Євген Желехівський народився 24 грудня 1844 року в с. Хишевичах на Львівщині в священній родині. Він закінчив гімназію в Бережанах 1866 р. після чого продовжував студії на філософському факультеті Львівського університету. З 1869 р., Є.Желехівський викладав латину, історії, українську мову у Перемишлянській гімназії.

Склавши учительські іспити 1871 р. в Краківському університеті, він переїхав до Станіславова, де з 1880 р. і до самої смерті викладав українську та класичні мови в Станіславській гімназії.

Починаючи з гімназійних років, Є.Желехівський вирішив присвятити своє життя служінню «до скону своєму народу» і працювати над розвитком рідної мови. Він був одним із засновників товариства «Просвіта» у Львові, а потім створив філію цього товариства у Станіславові. Є.Желехівський вів велике листування з відомими українськими діячами, зокрема Мелітоном Бучинським, Олександром Барвінським, Омеляном Партицьким та ін. За словами В.Качкана, палкий любитель місцевого фольклору, ЄЖелехівський збирав на Станіславщині приказки, колядки, повір'я, народні пісні та досліджував їх. На основі зібраних матеріалів видав збірник під назвою «З уст народу» (1868 р.)

Він розсилав підготовлені ним наукові статті, розвідки та матеріали до різних журналів і газет, проводив активне листування з видавництвами, полемізував з питань друку своїх праць.

Працюючи над збиранням і публікацією усної народної творчості, займаючись громадською роботою, особливо у філії станіславської «Просвіти», Є.Желехівський водночас наполегливо працював як лінгвіст над підготовкою «малорусько-німецького словаря», який вийшов у двох томах в 1882—1896 рр. За життя йому вдалося видати тільки перший том. Щодо другого тому, то він був виданий професором Софроном Недільським, славнозвісним директором Коломийської української гімназії. «Малорусько- німецький словар» спричинився до фонетичного правопису в Галичині та Буковині, який тоді називався «Желехівка». І.Франко говорив про словник Є.Желехівського як про «многоважне видання». На думку Каменяра, він «був дуже добрий і прийнявши фонетичний правопис, зробився основою пізнішої побіди фонетики в школі й урядах».

Помер Є.Желехівський в 1185 році і був урочисто похоронений на Станіславському кладовищі. Згодом на його могилі встановлено надгробний пам'ятник.

Нотатки з приводу відвідин батьківщини видатного мовознавця та громадського діяча Євгена Желехівського http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/011648/

Hello, I am from Ukrainian Wikipedia. My account has expired, though I have performed 312 edits in the last 30 days. Maybe it's an error. Would you like to fix it?

Yours sincerely Олег-літред 12:44, 17 липня 2011 (UTC)

	Цей учасник вважає потрібним запровадити заборону анонімам правити статті.