Користувач:An-tu/Лабораторія/* Сторінку створено для того, щоб не експериментувати з оригінальною статтею */
Дже́ймс Па́трік "Джи́ммі" Пе́йдж (англ. James Patrick "Jimmy" Page, 9 січня 1944, Гестон, Міддлсекс, Англія) — англійський музикант, композитор та автор пісень, продюсер. Починав кар'єру як студійний гітарист у Лондоні, у подальшому був членом гурту The Yardbirds з 1966 по 1968, після чого заснував рок-гурт Led Zeppelin. Критики, фанати та колеги-музиканти вважають Пейджа одним з найвпливовіших гітаристів та авторів у рок-музиці.[1][2][3] Журнал Rolling Stone описував Пейджа «першопроходець потужних риффів та, мабуть, артист, звучання якого у поп музиці копіюють найчастіше після Джеймса Брауна».[4] У 2010 році рейтинг виробника гітар Gibson розмістив Джиммі Пейджа на другу сходинку у своєму рейтингу «Топ 50 гітаристів всіх часів».[5] Журнал Classic Rock у рейтингу 2007 року «100 найзухваліших героїв гітари» надав музикантові 4 місце.[6] Перевиданий у 2011 році список «100 найвеличніших гітаристів всіх часів» за версіює журналу Rolling Stone, розмістив Джиммі на 3-й позиції.[7] Двічи включений до Зали слави рок-н-роллу: як учасник The Yardbirds (у 1992)[8] та Led Zeppelin (у 1995).[9] Дитинство та юністьДжиммі народився у родині Джеймса Патріка Пейджа, менеджера з персоналу, та Патрісії Елізабет Пейдж (ірландка за походженням[10], дівоче прізвище Ґаффкін[11]), секретарки лікаря в районі Гестон Західного Лондона, який зараз відомий як боро Гаунслоу. Джиммі був єдиною дитиною у родині, і до того часу як пішов до школи він не мав друзів-однолітків. Він згадував:
У 1952 році родина переїхала до Фелтгему, а пізніше до Майлз-роуд в Епсоні, Суррей, де Джиммі вперше побачив гітару. «Не знаю, чи то її залишили колишні мешканці будинку, чи їх друзі — взагалі ніхно не знав чому вона була там»,[13] — згадує Пейдж. Вперше він зіграв на ній у 12 років[12], взяв декілька уроків у сусідньому Кінгстоні, але здебільшого був самоук:
Суттєвий вплив на молодого Пейджа здійснювали рокабілі гітаристи Скотті Мур та Джеймс Бертон, які грали з Елвісом Преслі. Пісня «Baby Let's Play House» у виконанні Елвіса, була джерелом натхнення для молодого музиканта у грі на гітарі.[15] Першим інструментом була Selmer/Futurama Grazioso, копія Fender Stratocaster, яку згодом він замінив на оригінал.[15][16] До музичного смаку Джиммі входили скіфл (популярний на той час жанр в Англії), фолк на акустиці, особливо у виконанні Берта Дженша та Джона Ренборна, блюз Елмора Джеймса, Бі Бі Кінга, Отіса Раша, Бадді Гая, Мадді Вотерса, Фредді Кінга та Губерта Самліна.[17]. «Власне, то й був початок: суміш року й блюзу».[15] У віці 13 років Пейдж у складі скфіл-квартету з'являється у шоу талантів для дітей All Your Own Хью Велдона, яке транслювалося на BBC TV. Гурт виконав пісню «Mama Don't Want To Skiffle Anymore» та «In Them Ol' Cottonfields Back Home» в американському стилі. Велдон спитав у Пейджа чим той хоче займатися після школи, Джиммі відповів «біологічними дослідженнями», щоб винайти «ліки проти раку, якщо їх не знайдуть до того часу».[18] Джиммі щодня брав із собою гітару до школи, яку у нього забирали та повертали після 16:00[19] Йому запропонували роботу лаборанта, але він остаточно вирішив залишити середню школу Денетрі, Західний Юелл, щоб займатися музикою.[19] Спочатку Пейджу було важко знайти музикантів для регулярних репетицій. «О, їх було дуже мало. Значно менше ніж здавалося. Я грав у багатьох гуртах... але насправді жоден з них так і не зміг дати концерт.»[16] Він обмежувався граючи на фоні під час виступів поета Ройстона Елліса у театрі Мермейд, та співака Реда Л'юіса у 1960—61 роках.[10] Пізіше його запросив до свого гурту The Crusaders Ніл Крістіан, який побачив п'ятнадцятирічного Пейджа на виступі у місцевій концертній залі.[16] Джиммі провів з гуртом майже два роки, і продовжив співпрацювати з Крістіаном, зокрема записавши з ним сингл «The Road to Love» у листопаді 1962 році. Під час турне він один з перших в Лондоні використовував педаль-квакушку.[20] Під час свого турне з Крістіаном, Пейдж важко захворів на інфекційний мононуклеоз і залишив гурт.[16] Відновлюючись, він вирішив почекати з музичною кар'єрою і сконцентруватися на своєму другому вподобанні — малюванні — та поступив до Школи мистецтв Саттона, Суррей.[3]. Як Джиммі пояснював у 1975-му:
Проте Джиммі не просто «продовжив грати». У батьківському домі він організував свого роду студію.[20] Наприкінці тиждня до нього заходив Джефф Бек з друзями, і юнаки днями слухали та грали улюблені соло, записували свої композиції.[20] Під час літніх канікул Пейдж автостопом подорожував до Скандинавії, а одного разу доїхав навіть до Індії.[20] Студійний музикантЩе будучи студентом Джиммі часто грав на сцені клубу The Marquee з гуртами All-Stars Сиріла Дейвіса, Blues Incorporated Алексіса Корнера та гітаристами Джеффом Беком та Еріком Клептоном. Під час одного з таких виступів його помітив Джон Ґібб з Brian Howard & The Silhouettes, та запросив допомогти при записі синглів для Columbia Graphophone Company, включаючи «The Worrying Kind». Майк Леандр з Decca Records перший запропонував Джимові регулярну роботу у студії. Його перша сессія для лейблу включала запис пісні «Diamonds» Джета Гарріса та Тоні Міхана, яка досягла 1-ї позиції у чарті синглів на початку 1963 року.[16] Після коротких записів з Carter-Lewis and the Southerners, Mike Hurst and the Method, та Mickey Finn and the Blue Men, Пейдж вирішив піти на повну зайнятість до студії. Як студійний музикант він був відомий під прізвиськом «Маленький Джим» (англ. Little Jim), тому його було неможливо сплутати з іншим відомим студійним гітаристом Біг Джимом Салліваном. В основному Пейдж був музикантом «про запас» і грав у випадках, коли необхідно було замінити гітариста чи записати другу гітару. «Нас було двоє: я та барабанщик, проте зараз вони ніколи не згадують про нього, лише про мене... Мені просто пощастило. Всім були необхідні гітаристи, тому люди зверталися до Біг Джима, чи до мене», — згадував Джиммі.[16] На початку своєї роботи Пейдж грав те, що йому пободалося, оскільки він не знав нотного запису.[21] Пейдж швидко пристосувався до студійних законів. Він вивчив нотний запис та навчився гарти на акустичній гітарі:
Джиммі був улюбленим студійним музикантом продюсера Шела Талмі. У результаті він брав участь у записі пісень The Who та The Kinks.[22] Йому приписують партії на дванадцятиструнній акустиці з пісень дебютного альбому The Kinks «I'm a Lover Not a Fighter» та «I've Been Driving On Bald Mountain»,[23] та на зворотній стороні «I Gotta Move».[24] Він грав на ритм-гітарі для першого сингу The Who «I Can't Explain»[21] (хоча й Піт Тауншенд був проти того, щоб робота Пейджа потрапила до фінального запису, але Джиммі зіграв партію соло-гітари у пісні «Bald Headed Woman»[25], одним з перших в Лондоні використавши ефект фузз[20]). У 1964 році Пейдж бере участь у записах пісень «As Tears Go By» Маріанни Фейтфул, «Tobacco Road» гурту The Nashville Teens, «Heart of Stone» (видана в альбомі Metamorphosis) від The Rolling Stones, «Baby Please Don't Go» та H«ere Comes the Night» гурту Them та Ван Моррісона, «The Crying Game» and «My Baby Left Me» Дейва Беррі, «Is It True» Бренди Лі і «Downtown» Петули Кларк. У цей час виникає цікава історія з піснею «You Really Got Me» гурту The Kinks: начебто Джиммі записав всі гітарні партії для цієї пісні. Відновідно до цього журнал Guitar World писав: «якщо Джиммі дійсно зіргав рифф "You Really Got Me", то це означає що саме він у той час винайшов хеві-метал».[22] Факт того, що соло зіграв Пейдж, стверджував Джон Лорд,засновник Deep Purple, який у той час був студійним клавішником та приймав участь у записі пісні.[26] Проте, Лорд заявив, що брати Дейвіси заперечували це.[26] Пейдж згодом сам заперечив те, що брав участь у записі цієї композиції: «...я грав на гітарі. Але я не записував "You Really Got Me", і ось чому він [Рей] так лютує».[27] У 1965 році Пейджа наймає менеджер Rolling Stones Ендрю Луг Олдем для щойно створеного лейблу Immediate Records, де Джиммі займає посаду голови відділу артистів та репертуару. Пейдж стає не просто музикантом, а й звукорежисером. Музикант працює з такими виконавцями як Джон Мейолл, Ніко, Кріс Фарлоу, Twice as Much та Еріком Клептоном. З романтичним інтересом він провів коротку сесію з Джекі Дешенон. Разом з Біг Джимом Салліваном бере участь у записі альбому The Maureeny Wishful Album для Джона Вільямса. Джиммі грає для альбомів Sunshine Superman Донована (1966), Jeune Homme (1968) та Je Suis Né Dans La Rue (1969) Джонні Холлідея, Love Chronicles Ела Стюарта (1969), та записує п'ять треків для дебютного альбому Джо Кокера With a Little Help from My Friends. З 1970 він знайомиться з Роєм Гарпером та записує для нього 10 партій, загальною тривалістю 81 хвилину. Працюючи на Олдема, Джиммі стає добрим другом Еріка Клептона, який на той час грав у складі гурту John Mayall Bluesbreakers. Цей колектив повинен був записуватися у Immediate, тому Пейдж та Бек відвідали найближчий концерт та познайомилися з Клептоном. Вони швидко заприятелювали і навіть зіграли вдома у Пейджа джем-сесію майже на годину.[20] Одного разу, Джиммі сказав Олдему, що у нього є записи з Клептоном. Тоді керівник Immediate наказав Пейджу передати їх у власність лейблу, так як Джиммі забов'язаний це робити за контрактом. Не зважаючи на всі аргументи Пейджа, щодо поганої якості цих плівок, вони все-таки опинилися у власності Immediate і згодом вийшли у серії платівок «Антологія британскього блюзу».[20] Коли, згодом, про факт продажу записів з репетицій дізналися Бек та Клептон, то вони дуже розлютилися, а Клептон взагалі припинив спілкування з Пейджем на дуже довгий строк.[20] Коли Пейджа запитують про пісні, де він грав, особливо про ті, де існують певні розбіжності, то Джиммі наголошує на тому, що він не може точно пригадати що точно він грав, бо провів величезну кількість сесій за той час.[21][22] У радіо-інтерв'ю він пояснював: «Я брав участь у трьох сесіях за день. Це п'ятнадцять за тиждень. Я грав то з деяким гуртом, то записував музику для фільму, чи то фолк... Я міг увійти до кожної з цих ролей.»[14] Особливо напруженим видався 1966 рік, коли Біг Джим Салліван поїхав на гастролі з Томом Джонсоном. Саме під час цього періоду Джиммі записував майже все: від реклами до джазу та фолку. На одній з таких сесій Девід Маккалум, знайомий скрипаль Пейджа, спитав, чи намагався той коли-небудь грати на гітарі смичком.[20][28] Джиммі спробував і широкий діапазон звуків: від дуже виского писку, до потужного ревіння та шуму. У подальшому він вдосконалив цей прийом і часто використовував його на концертах. Джиммі багато записувався з відомими музикантами, більша частина цих треків доступна у вигляді бутлегів, деякі з яких були видані фан-клубом Led Zeppelin у 1970-х роках. Одна з цих давніх джем-сесій між Джиммі Пейджем та гітаристом Rolling Stones Кітом Річардсом є кавер на пісню «Little Queen of Spade» Роберта Джонсона. Деякі з таких пісень були видані на подвійному альбомі Jimmy Page: Session Man. Пейдж вирішив залишити роботу студійного музиканта, коли американський лейлб Stax Records ввів моду на духові інстументи та оркесторі елементи, а гітара відійшла на задній план та інколи використовувалая щоб зіграти який-небудь рифф.[15] Проте, він заявив що час, який він провів у якості студійного музиканта, дуже сильно посприяв його розвитку:
Період The Yardbirds.jpg) Наприкінці 1964, на початку 1965 років між Еріком Клептоном та Джорджио Ґомельським, менеджером гурту, виникає конфлікт щодо майбутнього розвитку The Yardbirds, в результаті якого Клептон покинув колектив. Тоді Гомельский пропонує Пейджу зайняти місце Еріка. Оскільки Пейдж та Клептон були добрими друзями, і Джиммі не бажав псувати стосунки, він відмовився від пропозиції і запропонував замість себе Джеффа Бека.[16] У знак подяки Бек подарував Пейджу Fender Telecaster, розмальовану у психоделічному стилі, перед першим турне з Yardbirds по США.[20] У 1966 році Пейдж, Бек, барабанщик Кіт Мун, басист Джон Пол Джонс та клавішник Нікі Гопкінс записують «Beck's Bolero» у лондонській IBC Studio. Під враженням від процесу запису, Пейдж пропонує створити супергурт у складі себе та Бека на гітарах, та учасників The Who: Кіта Муна на барабанах та Джона Ентвістла на басу.[17] Саме Мун вигадав назву «Lead Zeppelin» (укр. свинцевий дирижабль), після чого Ентвістл пожартував, що ідея Джиммі «злетить як свинцева повітряна кулька» (англ. would take to the air like a lead balloon). Проект дійсно не реалізувався, бо гурт не мав належного вокаліста і кожного з музикнатів обмежували контрактні забов'язання. Після повернення гурту з Америки, Пейдж відвідав їх концерт у Оксфорді. Після виступу він зайшов за лаштунки, де Пол Самвелл-Сміт заявив, що залишає колектив.[15] Проте, Джефф Бек вже був на місці соло-гітариста, тому Джиммі зайняв місце бас-гітариста. Дуже швидко Пейдж переходить позицію другого соло-гітариста, і разом зі своїм давнім другом Джеффом Беком влаштовував на сцені справжні гітарні дуелі. За деякими відомостями, це була ініціатива Бека, який бажав втамувати свої музичні амбіції.[20] У своєму фільмі «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні засняв виступ гурту з двома соло-гітарами. На цей період музичний потенціал гурту було виснажено, виходить лише один сингл «Happenings Ten Years Time Ago». Між учасниками постійно виникали конфлікти, зумовлені, здебільшого, тривалими гастролями, які не принесли бажаного комерційного успіху. Найбільше страждав Джефф Бек, оскільки у нього буле слабке здоров'я, і під час останніх концертів непртомнів, нервові розлади давали про себе знати після виступів. По закінченню американських гастролей 1966 року музиканти-засновники відмовилися грати разом з Беком. Джефф пішов, але перед тим запитав, чи піде разом з ним Пейдж. Джиммі відмовився і Бек припинив свої відносити з ним на дуже великий строк.[20] Коли гурт залишив Бек, The Yardbirds знову стали квартетом. Вони записали єдиний альбом з Пейджем на позицій соло-гітариста — Little Games. Альбом не отримав однозначної оцінки і був невдалим у комерційному плані, зайнявши 80 місце у чартах Billboard. Незважаючи на мейнстримовий звук на платівках, живі виступи гурту були «важчими» та містили чимало експериментальних ідей. У подальшому Пейдж впровадив їх на концертах Led Zeppelin, особливо під час виконання «Dazed and Confused». У 1968 році The Yardbirds розпадаються остаточно: Кіт Релф та Джим Маккарті покинули гурт. Але попереду був тур по Скандинавії. Джиммі повинен був набрати новий склад, і як він казав:
Пейдж запрошує вокаліста Роберта Планта та барабанщика Джона Бонема, а також басиста Джона Пол Джонса. Під час туру у Скандинавії гурт виступає під назвою The New Yardbirds, але Джиммі згадує жарт Муна та Ентвістла та називає свій нових гурт Lead Zeppelin. Менеджер Пітер Ґрант змінює назву на Led Zeppelin щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з вимовою Leed Zeppelin.[11] Led ZeppelinІз самого початку Джиммі знав у якому напрямку буде розвиватися музичний стиль нового гурту:
У Led Zeppelin Пейдж проявив себе не лише як композитор та виконавець, а й як талановитий звукорежисер та продюсер. Зокрема, він був першим, хто використав техніку луни, що випереджає.[17] Також він запровадив нові технології стереозапису та запису ударних інструментів, надаючи звукові на платівці об'єму.[17] У цей період Джиммі стає палким прихильником творчості Алістера Кроулі і окультизму взагалі. На початку 70-х він придбав книгарню-видавництво окультної літератури «The Equinox Booksellers and Publishers» у Лондоні. Проте, дуже скоро він відійшов від справ книгарні, так як успіх гурту призвів до того, що у Джиммі не вистачало часу на це хоббі. Тоді ж музикант придбав відому садибу Кроулі Болскін-хауз у Шотландії недалеко від озера Лох-Несс. Навколо цього будинку була величезна купа пліток: що це місце прокляте, оскільки там катували та вбивали людей (серед яких діти), а сам Кроулі проводив свої сатанинські ритуали. Сам Джиммі розповідав:
Загалом весь цей період Джиммі характеризує як синтез музики та магії.[30] Пост-цеппелінівський період Led Zeppelin розпалися у 1980 році після смерті барабанщика Джона Бонема вдома у Пейджа. Джиммі відмовлявся навіть торкатися гітари оскільки був у смутку у зв'язку з втратою друга.[21][31] Але у березні 1981 року він повернувся на сцену разом з Джеффом Беком у Гаммерсміт Одеон[32] У тому ж році Пейдж приєднується до колишніх учасників Yes: басиста Кріса Сквайра та барабанщика Алана Вайта, з якими формує супергурт XYZ (ex-Yes-Zeppelin). Вони провели декілька репетицій, після чого проект було відкладено до кращих часів. Демо-записи цих сессій з'явилися у вигляді бутлеґів, а деяка частина матеріалу пізніше була використана в інших проектах. Так, серед них слід відзначити пісню «Fortune Hunter» від The Firm, та пісні «Mind Drive» та «Can You Imagine?» у виконанні Yes. Пізніше Пейдж виступатиме з Yes у 1984 році в Вестфаленхоллі, Дортмунд, Німеччина, де виконає «I'm Down». У 1982 році Джиммі співпрацював с режисером Майклом Віннером для запису саундтреку до фільму «Жага смерті 2». Цей та деякі записи, зроблені пізніше, зокрема для фільму «Жага смерті 3», були записані та вироблені на його власній студії The Sol у Кукхемі, яку він придбав у Ґаса Даджена на початку 1980-х. У 1983 році Пейдж бере участь у благодійних концертах фонду A.R.M.S. (Action Research for Multiple Sclerosis), які проводилися після того як стало відомо про хворобу басиста Small Faces Ронні Лейна. Для першого концерту, який проходив в Альберт-холлі, Пейдж приготував декілька композицій з саундтреку Death Wish II зі Стіві Вінвудом на вокалі та інструментальну версію «Stairway to Heaven». Для участі в турі по містах Америки, Вінвуда замінив Пол Роджерс з Bad Company. Під час туру Пейдж та Роджерс виконували «Midnight Moonlight», яка потім ввійшла до дебютного альбому The Firm. На кожному виступі відбувався джем під пісню «Layla», яку Пейдж виконував разом з Джеффом Беком та Еріком Клептоном. Відповідно до «Hammer of the Gods», це був той час, коли Джиммі повідомив друзям, що відмовився від героїну, який вживав протягом останніх семи років. 13 грудня 1983 року Пейдж приєднався до Роберта Планта, з яким виконав одну пісню на біс у лондонському Гаммерсміт Одеон. Пізніше, у 1984, Пейдж приєднується до Роя Харпера, якому допомогає записати альбом «Whatever Happened to Jugula?» та бере участь у концертах, які відбулися на підтримку платівки. Це були фолкові фестивалі, де програма Джиммі скаладалась в основному з акустичних композицій. Музиканти виступали під численними псевдонімами, наприклад MacGregors та Themselves. У тому ж 1984 році Пейдж співпрацює з Плантом у рамках проекту The Honeydrippers, випустивши альбом The Honeydrippers: Volume 1, та Джоном Полом Джонсом над саундтреком до фільму «Крик про допомогу». Співпраця Пейжда з Полом Роджерсом вилилася у проект The Firm. У 1985 році вийшов перший альбом, однойменний до назви гурту — The Firm. До нього ввішли досить популярні композиції, такі як «Radioactive» та «Satisfaction Guaranteed». Альбом посів 17 місце у поп-чартах Billboard та здобув статус золотого у США. Наступний альбом Mean Business вийшов у 1986 році. Гурт вирушив у турне на підтримку обох альбомів, але досить швидко розпався. У середині 1980-х Джиммі також співпрацював з такими музикантами як Грем Неш, Стівен Стіллз та The Rolling Stones (над їх синглом 1986 року «One Hit (to the Body)»). У 1986 Пейдж приймає участь у записі декількох композицій для альбому Strange Land гурту Box of Frogs, утвореного учасниками Yardbirds.[33] Перший сольний альбом Пейджа Outrider вийшов у 1988 році. Деякі композиції на ньому були записані разом з Плантом, якому Джиммі допомагав у записі альбома Now and Zen. у 1993 році Пейдж співпрацює з Девідом Ковердейлом утворивши достатньо успішний проект Coverdale and Page. Протягом цих років Джиммі також cпівпрацював з учасниками Led Zeppelin на живих виступах, серед яких найвизначнішим був Live Aid 1985 року. Місце за барабанною установкою зайняли Філ Коллінз та Тоні Томпсон. Проте, учасники гурту вважали виступ некондинційним, оскільки Les Paul Пейджа був погано наладжено.[34] Пейдж, Плант та Джонс, разом з сином Бонама — Джейсоном — завершували 12-тигодинне шоу з нагоди 40-річчя Atlantic Records 14 травня 1988 року.[34] У 1990 році у Небворті відбувся концерт на підтримку Nordoff-Robbins Music Therapy Centre та Лондонської школи виконавчих мистецтв та технологій. Під час виступу Планта до нього несподівано приєднався Пейдж, і вони разом виконали «Misty Mountain Hop», «Wearing and Tearing» та «Rock and Roll». У 1994 році Пейдж та Плант взяли участь у передостанньому випуску передачі «Unplugged» каналу MTV. Дев'яностохвилинний виступ, названий Unledded, отримав найвищий рейтинг в історії MTV. У жовтні того ж року він вийшов на CD під назвою No Quarter: Jimmy Page and Robert Plant Unledded, а у 2004 році на DVD No Quarter Unledded. На підтримку No Quarter Пейдж та Плант вирушили у тур в середині 90-х, за яким випустили альбом Walking into Clarksdale у 1998 році. Починаючи з 1990 року Пейдж займався ремайстерингом бек-каталогу Led Zeppelin, час від часу виступаючи на різноманітних благодійних концертах, зокрема для Action for Brazil's Children Trust (ABC Trust), заснованого його дружиною Хіменою Ґомез-Паратча у 1998 році. У тому ж році Джиммі зіграв партию гітари для композиції «Come with Me» репера Паффа Дедді. Це був семпл «Kashmir», який згодом додали до саундтреку фільму Ґодзилла. Пізніше обидва музиканта з'явилися у шоу Saturday Night Live. У 1999 році Джиммі долучився до The Black Crowes, з якими провів два вечірніх концерта, в які входили композиції Led Zeppelin та блюзові і рокові стандарти. Концерт було записано та згодом видано як подвійний альбом під назвою Live at the Greek у 2000 році. Наступного року Пейдж разом з фронтменом Limp Bizkit Фредом Дрестом та Весом Скентліном з Puddle of Mudd виконали пісню «Thank You» на церемонії вручення MTV Europe Video Music Awards.[35]  У 2005 році Пейдж отримав звання Офіцера Ордена Британської імперії у знак визнання його благодійності у Бразилії для фондів Task Brazil та Action For Brazil's Children's Trust,[36] став почесним мешканцем Ріо-Де-Жанейро та отримав нагороду Grammy.[37] У листопаді 2006 року Led Zeppelin було включено до Зали музичної слави Великобританії. Телевезійна версія дійства складалася з представлення гурту багатьма відомими прихильниками (зокрема Роджер Тейлор, Слеш, Джо Перрі, Стівен Тайлер, Джек Вайт та Тоні Айоммі), вручення нагороди Пейджу та короткої промови гітариста. Після цього гурт Wolfmother виконав композицію «Communication Breakdown»[38][39] Після цього Джиммі дав інтерв'ю BBC, у якому поділився планами на майбутнє. Серед іншого він заявив, що хоче записати новий альбом у 2007 році: «це альбом, якого я дійсно потребую, щоб вийти зі своєї системи... це чудовий альбом і він вже готовий до випуску» та «також на горизонті є деякі речі щодо Zeppelin».[40] 10 грудня 2007 року Led Zeppelin у складі Плант, Пейдж, Джонс та сина Бонама — Джейсона — відіграли грандіозний концерт у лондонській O2 арені. На Олімпійських іграх 2008 року Джиммі Пейдж, Девід Бекхем та Леона Льюїс представляли Британію на церемонії закриття 24 серпня 2008 року. Девід виїхав на двоповерховому автобусі на стадіон, а Пейдж та Льюїс виконували на ньому «Whole Lotta Love».[41] У тому ж році Пейдж був сопродюсером документального фільму Девіса Ґуггенхайма під назвою «Приготуйтеся, буде гучно» (англ. It Might Get Loud). Фільм досліджує історію електрогітари, зосереджуючись на стилях Пейджа, Еджа та Джека Вайта. Прем'єра відбулася 5 вересня 2008 року на Міжнародному кінофестивалі у Торонто.[42] Також Пейдж приймав участь у 3-й частині документального фільму BBC London Calling: The making of the Olympic handover ceremony 4 березня 2009.[43] 4 квітня 2009 року Пейдж включав Джеффа Бека до Зали слави рок-н-роллу.[44] 16 грудня 2009 року в інтерв'ю Sky News Пейдж анонсував свій сольний тур 2010 року.[45][46] 7 червня 2008 року Пейдж та Джон Пол Джонс з'явилися на заключній частині концерту Foo Fighters на Вемблі, з якими виконали «Rock and Roll» та «Ramble On».[47] У січні 2010 року Джиммі Пейдж повідомив, що він випускає автобіографію, зроблену вручну, через Genesis Publications у малому тиражі 2500 примірників.[48] Пейдж став лауреатом першої нагороди Global Peace Award організації Pathways to Peace ООН після чого був серед хедлайнерів грандіозного благодійного концерту Show of Peace Concert у Пекіні 10 жовтня 2010 року.[49][50] 3 червня 2011 року Пейдж та Донован двічі виконали «Mellow Yellow» та «Sunshine Superman» у лондонському Альберт холі. Весь концерт було заснято. 13 липня 2011 року він був неоголошеним гостем на концерті The Black Crowes у Лондоні. Того ж дня він грав на концерті з нагоди 70-ї річниці Роя Харпера у лондонському Роял Фестиваль холі. У листопаді 2011 року Луїза Менш, член Консервативної партії британськго парламенту, розпочала кампанію із надання Пейджу звання лицаря за його внесок у музичну індустрію.[51] Спадок та вплив
Досвід, який Пейдж отримав під час роботи у студії та з The Yardbirds, дуже посприяв успіху Led Zeppelin у 1970-х. Як композитор, продюсер та гітарист він зробив Led Zeppelin прототипом для незліченної кількості майбутніх рок-гуртів, і був однією з найголовніших рушійних сил у звучанні року тієї ери, впливаючи на безліч гітаристів.[53] Видання Allmusic стверджує, що «кожний гітарист, від кінця 60-х/початку 70-х до сьогоднішнього дня, зазнав впливу Джиммі Пейджа часів Led Zeppelin».[3] Наприклад, басист гурту The Dictators Енді Шерноф запевняє, що швидкий рифф, що спускається, Пейджа у «Communication Breakdown» містить елементи протопанку,[54][55] а сама пісня вплинула на розвиток стилю Джонні Реймона з The Ramones.[56] Реймон, який казав що Пейдж «можливо, найкращий гітарист з усіх, що коли-небудь жили»,[57] у документальному фільмі «Ramones:The True Story» розповідав, що граючи цю пісню знову і знову більшу частину початку своєї кар'єри, він удосконалював свій стиль.[58] Браян Мей з Queen, який також зазнав впливу Пейджа,[59] сказав: «Я не думаю що хто-небудь втілив написання риффів краще, ніж Джиммі Пейдж — він один з найкращих ро́зумів рок-музики».[60] Том Шольц з Boston був сильно вражений грою Джиммі Пейджа і приписує здвоєному гітарному співзвуччю у «How Many More Times» вплив на особливе звучання Boston.[61] Соло Пейджа у «Heartbreaker» стало для Едді Ван Халена поштовхом до розвитку техніки дворучного тепінгу, після того як він побував на концерті Led Zeppelin у 1971 році.[62] Так само про пісню сказав і Стів Вей у інтерв'ю журналу Guitar World: «У молодості вона [Heartbreaker] найбільше вплинула на мене. Вона була задирливою, енергійною, та ріжуча як пекло. Це дійсно визначальне соло на гітарі у році».[63]  Стиль Пейджа вплинув на багатьох інших гітаристів, зокрема Ейса Фрейлі,[64] Джо Сатріані,[65] Джона Фрусчанте,[66] Джеймса Гетфілда,[67] Кірка Хаммета,[68] Закка Вайлда,[69] Інгві Мальмстіна[70], Тоні Айоммі,[71] Джо Перрі,[72] Річі Самбора,[73] Ангуса Янга,[74] Слеша,[75] Дейва Мастейна,[76] Майка Маккріді,[77] Джеррі Кантрелла,[78] Стоуна Ґоссарда,[79] Міка Марса,[80] Пола Стенлі,[81] Алекса Лайфсона[82] та Дена Гокінса.[83] Журнал Uncut описує Пейджа як «найвеличніший та найзагадковіший герой рок-гітари»[84] Згідно з NBCNews.com Джиммі Пейдж «грав одні з найфундаментальніших та важкозабуваних гітарних партій в історії рок-музики — від важкого гуркотіння до делікатних акустичних перебирань».[85] Читачі журналу Guitar World та Total Guitar визнали соло Пейджа у «Stairway to Heaven» найкращим соло всіх часів.[86] У 1970-х п'ять разів визнавався гітаристом року за версією читачів журналу Creem. Редакція Guitar World писала: «Справжній бог гітари, Джиммі Пейдж один з найчарівливіших солоїстів у рок-музиці, яких знав світ».[87] У 1996 році журнал Mojo опублікував рейтинг «100 найвеличніших гітаристів всіх часів», де Джиммі Пейдж зайняв 7-ме місце.[88] За версією опитування читачів журналу Total Guitar у 2002 році Пейдж є другим найркащим гітаристом всіх часів.[89] У 2007 році журнал Classic Rock надав Пейджу четверту позицію у своєму рейтинзі «100 приголомшливих героїв гітари».[90] Музичний онлайн-журнал Gigwise.com у 2008 році видав рейтинг «50 найвеличніших гітаристів всіх часів», де Джиммі зайняв друге місце.[91] У 2009 році журнал Time надав музикантові 6-ту сходинку у своєму рейтинзі найкращих виконавців на електрогітарі.[92] У 2010 році рейтинг виробника гітар Gibson розмістив Джиммі Пейджа на другій позиції у своєму рейтингу «Топ 50 гітаристів всіх часів».[5] Перевиданий у 2011 році список «100 найвеличніших гітаристів всіх часів» за версіює журналу Rolling Stone, розмістив Джиммі на 3-й позиції.[7] Девід Фрік, головний редактор журналу Rolling Stone, у 1998 році описав Пейджа як «першопроходець потужних риффів та, мабуть, артист, звучання якого у поп музиці копіюють найчастіше після Джеймса Брауна».[4] Фронтмен The Who Роджер Долтрі довгий час є фанатом Пейджа[93] і висказав своє бажання утворити разом з ним супергурт у 2010 році, сказавши: «я б хотів зробити щось, я б хотів записати альбом з Джиммі Пейджем».[94] Гітарист The Rolling Stones Кіт Річардс сказав, що Джиммі Пейдж «один з найкращих гітаристів, яких я знаю».[95] У серпні 2004 року у Лондоні відкрилася Алея Зірок, і Джиммі Пейдж був першим, кого до неї додали.[96] У 2007 році Джиммі Пейдж був нагороджений званням «Жива легенда» журналом Classic Rock.[97] 20 червня 2008 року Джиммі Пейдж за свої заслуги в музичній індустрії отримав почесну докторську ступінь в Університеті Суррея.[98][99] 11 червня 2010 року журнал Mojo під час церемонії нагородження додав Джиммі Пейджа до своєї Зали Слави.[100] 30 листопада 1997 року Марк та Клер Армстронг відкрили новий астерої, який отримав назву 44016 Джимміпейдж.[101] У серпні 2010 року випускник Обернського університету назвав новий вид риб на честь Led Zeppelin — Lepidocephalichthys zeppelini, оскільки грудний плавник риби нагадував йому двогрифову гітару, яку використовував Джиммі Пейдж.[102][103] Обладнання та техніка запису ГітариДля запису більшої частини матеріалу Led Zeppelin, починаючи з другого альбому, Пейдж використовував Gibson Les Paul, яку він придбав у Джо Волша, з підсилювачами Marshall. Для запису Led Zeppelin III та Led Zeppelin IV та під час концертів з березня 1971 по червень 1972 використовувався Harmony Sovereign H-1260. Під час роботи над Led Zeppelin, а також для запису соло у «Stairway to Heaven», Пейдж використовував Fender Telecaster, яку йому подарував Джефф Бек. Також він використовував Danelectro Shorthorn, наладжену за схемою DADGAD, особливо для виконання «Kashmir». Також Пейдж був одним з небагатьох гітаристів, які грали смичком,[10][20][104][105][106] особливо під час концертного виконання «Dazed and Confused» та «How Many More Times». Цю техніку він розробив та вдосконалив під час своєї студійної роботи.[22] Цю ідею — грати на гітарі смичком від скрипки — йому підказав Девід Маккалум, який у той час також був студійним музикантом.[20] Відомі гітари
Струни
Іменні моделіДо 1999 року Gibson виробляв іменні гітари Jimmy Page Signature Les Paul. З 2004 року їх виробництво було відновлено, але згодом знову припинено. У 2004 році було вироблено 25 екземплярів, які Пейдж підписав особисто, ще 150-м гітарам було зроблено ефект старовини відомим майстром Gibson, та ще 840 звичайних примірників. Також було вироблено Jimmy Page Signature EDS-1275. Нещодавно Gibson зробили аналог 1960 Les Paul Black Beauty Пейджа — тієї, що вкраши у 1970 році — з сучасними удосконаленнями. Було продано 25 таких гітар з особистим підписом Пейджа, та ще 500 інструментів без візи. У грудні 2009 Gibson випустив Jimmy Page "Number Two" Les Paul.[113] Це відтворення відомої Gibson Les Paul Standard (No. 2) Пейджа, яку він використовує з 1974 року по нині. Інструмент має таку ж саме систему перемикачів звукознімачів, скорочений профіль грифа, звукознімач Burstbucker на грифі та Pagebucker на бриджі. Всього було вироблено 325 екземплярів: 25 з ефектом старовини від Тома Мерфі, підписаних та перевірених Пейджем (вартістю 26 000 долларів США), 100 «постарілих» ($16 000) та 200 моделей VOS ($12 000). Підсилювачі та ефектиЗазвичай у студії Пейдж використовував підсилювачі Vox AC30, Orange та Fender. Для першого альбому та соло «Stairway to Heaven», коли він грав на Fender Telecaster, — підсилювач Supro.[114] Пейдж використовував досить мало ефектів, серед яких Maestro Echoplex[114][115][116], Dunlop Cry Baby, MXR Phase 90, Vox Cry Baby Wah, Boss CE-2 Chorus, Yamaha CH-10Mk II Chorus, Sola Sound Tone Bender Professional Mk II, MXR Blue Box (дисторшн/октавер) та DigiTech Whammy.[114] Також Пейдж грав на терменвоксі. Технології записуДжерела
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
