Неокласична теорія зростання

Неокласична теорія зростання (Neoclassical Growth Theory) — економічна теорія.

Теорія була сформульована в роботах Роберта Солоу (Robert M. Solow) і Теодора Свона (Trevor Swan) в 1956 році (модель Солоу — Свона), а потім далі розвинулась у роботах Джеймса Міда (Джеймс E. Meade).

Основною категорією неокласичної теорії зростання є «сектор», або «регіон», який має макроекономічну організацію. Поняття «економічного розвитку» визначається як підвищення темпу економічного зростання, вираженого у показниках динаміки валового продукту чи рівня доходів на душу населення.

Теорія описує дві основні рушійні сили розвитку.

Перша проявляє себе в агрегованих моделях зростання. У цих моделях рушійною силою розвитку виступають заощадження, які підтримують інвестиційні процеси і процес створення капіталу, спонукаючи тим самим економічне зростання.

Друга рушійна сила розвитку проявляється на рівні регіональних моделей і полягає в цінах на фактори виробництва (особливе значення відіграє рівень віддачі від вкладеного капіталу та рівень оплати праці).

• Модель Ремзі — Касса — Купманса

• Trevor W. Swan. Economic Growth and Capital Accumulation // Economic Record. — 1956. — #32. — Р. 34–41.
• Bertil G. Ohlin. Interregional and International Trade. — Cambridge, Mass: Harvard University Press, 1933. — 421 Р.