Ніколас Салмерон-і-Алонсо

Ніколас Салмерон-і-Алонсо ісп. Nicolás Salmerón Alonso
Президент Першої Іспанської республіки
18 липня — 7 вересня 1873
Попередник:	Франсеск Пі-і-Марґаль
Наступник:	Еміліо Кастелар
Голова Ради міністрів Першої Іспанської республіки
18 липня — 7 вересня 1873
Попередник:	Франсеск Пі-і-Марґаль
Наступник:	Еміліо Кастелар
Народження:	10 квітня 1838(1838-04-10)[1][2][3]  Алама-де-Альмерія, Альмерія, Андалусія, Іспанія
Смерть:	20 вересня 1908(1908-09-20)[2][3] (70 років)  По
Поховання:	Civil Cemetery, Madridd[4]
Країна:	Іспанія
Освіта:	Facultad de Filosofía y Letras (Universidad de Granada)d, Мадридський центральний університетd і Гранадський університет
Ступінь:	професор[d] і професор[d]
Партія:	Демократична партія[d] (1868), Catalan Solidarityd (1908), Progressive Partyd (1903), Republican Uniond (1906) і Democratic Federal Republican Partyd (1875)
Батько:	Francisco Salmerón Lópezd
Шлюб:	Catalina Garcíad
Діти:	Exoristo Salmerónd[5], Nicolás Salmerón y Garcíad, Catalina Salmerónd[6], José Salmerón Garcíad і Rosalía Salmerónd
Автограф:
Медіафайли у Вікісховищі

Ніколас Салмерон-і-Алонсо (ісп. Nicolás Salmerón Alonso; 10 квітня 1838 — 20 вересня 1908) — іспанський державний діяч, президент Першої республіки у липні — вересні 1873 року.

Вивчав право й філософію в Гранаді, після чого став помічником професора літератури в Мадриді.

1865 року вступив до лав таємного демократично-республіканського комітету. 1868 року за свою діяльність був узятий під варту, втім його звільнили під час Вересневої революції.

1871 року був обраний до кортесів, де проявив себе як один з найобдарованіших керівників республіканської партії.

У лютому 1873, після зречення Амадея I, Салмерон став міністром юстиції в кабінеті Фіґераса. А вже у липні того ж року Ніколас Салмерон сам став главою держави, змінивши на посту Франсеска Пі-і-Марґаля. Як безумовний противник смертної кари вийшов у відставку у вересні 1873 через ухвалення кортесами закону, що запроваджував смертну кару за участь у заколотах. Був обраний президентом кортесів.

На початку 1874 року очолив крайню республіканську опозицію, якій вдалось повалити владу Еміліо Кастелара. Після державного перевороту 3 січня 1874 року, спрямованого проти республіки, Салмерон був змушений виїхати за кордон.

Повернувся до Мадрида 1876 року, де отримав посаду професора університету. Втім невдовзі, через його погляди на релігію, у Салмерона почались суперечки з урядом. Зрештою він втратив посаду та знову був змушений емігрувати.

Із-за кордону він, разом із Мануелем Соррільєю, деякий час керував діяльністю республіканської партії, організувавши видання газет та прокламацій. Як прибічник, за його словами, мирної «еволюції, а не революції», розійшовся з Зорріллем, що тримався більш радикальної позиції, і відійшов у політичній діяльності на задній план.

1881 року був амністований і повернувся на професорську посаду до Мадрида. Окрім того, Ніколас Салмерон був обраний до палати депутатів, де займав місце з невеликими перервами до 1896 року, маючи репутацію одного з найщиріших республіканців та кращих ораторів палати. Втім значної політичної ролі вже не відігравав.

• Водовозов В. Сальмерон-и-Алонзо, Николай // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. — Т. XXVIIIa. — С. 165. (рос. дореф.)
• Chisholm, Hugh, ed. (1911). «Salmeron y Alfonso, Nicolas». Encyclopædia Britannica. 24 (11th ed.). Cambridge University Press