Оториноларингологія

Оториноларингологія (часто також отоларингологія) — це розділ медицини та медична спеціальність, що спеціалізується на діагностиці й лікуванні патологій вуха, горла, носа, а також голови та шиї. Лікарів-практиків за цією спеціальністю називають оториноларингологами або скорочено ЛОР-лікарями (від слова «ларингооторинолог»).

Сам термін «оториноларингологія» походить з давньогрецької мови. Слово ὠτο(ρ)ρινολαρυγγολογία утворено з коренів ὠτ- — от- (корінь слова οὖς) «вухо» (род. відмінок), ῥινο- — рино- (корінь слова ῥίς) «ніс» (род. відмінок), λαρυγγ- — ларинг- (корінь слова λάρυγξ) «гортань/горло» (род. відмінок) та кореня -логія «наука». Буквально термін означає «наука вуха, носа й горла».

Сучасна оториноларингологія займається діагностикою та лікуванням, в тому числі хірургічним, таких захворювань, як менінгіт, абсцеси мозку, тромбоз мозкових синусів, сторонні тіла стравоходу, перфорації стравоходу, пластика гортані, трахеї, обличчя, кісти, пухлини, флегмони шиї.

Історія

До середини XIX століття лікування вушних хвороб належало до хірургії, а захворювання верхніх дихальних шляхів до терапії. Оториноларингологія сформувалася як самостійна дисципліна після того, як встановлена анатомо-топографічна єдність вуха, горла і носа та введення в практику ендоскопічних методів дослідження ЛОР-органів.

У 1841 році німецький лікар Гофман для вивчення глибоких ділянок вуха, носа і горла використав дзеркало, в центрі якого у вигляді невеличкого кружальця зчищена амальгама. Пізніше вюрцбурзький лікар Трьольч створив лобний рефлектор.

У 1854 році іспанський співак, професор Паризької консерваторії і Королівської академії музики в Лондоні М.Гарсія запропонував метод непрямої ларингоскопії, за який здобув ступінь доктора медицини. Незабаром було запропоновано методики задньої (1859), а потім передньої та середньої риноскопії. Згодом були розроблені прямі методи дослідження: пряма ларингоскопія (1894), бронхоскопія (1897), дихальна бронхоскопія (1956), бронхофіброскопія (1969).

Україна

Засновником української оториноларингології вважають професора Київського університету М. М. Волковича, який випустив монографію присвячену риносклеромі. З 1889 року першим став читати в університеті курс лекцій з оториноларингології^[1].

Примітки

↑ Мітін Ю. В. Історія кафедри оториноларингології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця [Архівовано 17 березня 2017 у Wayback Machine.] / Ю. В. Мітін, Ж. А. Терещенко, Ю. В. Дєєва // Журн. вуш., нос. і горл. хвороб. — 2006. — № 3. — С. 39-59.

Джерела

Оториноларингологія: підручник / Д.І. Заболотний, Ю.В. Мітін, С.Б. Безшапочний, Ю.В. Дєєва. — 4-е видання. - ВСВ:«Медицина», 2020.- 472 с. ISBN 978-617-505-825-1
Оториноларингологія (лекції) / Ю. В. Мітін. — К. : Фарм Арт, 2000. — 304 c. — ISBN 966-7887-00-6

Література

Хвороби вуха, горла, носа [Текст] : підруч. для студ. вищ. мед. навч. закл. І-II р. акред. (МОЗ України) / Ю. В. Мітін. - 2-ге вид, виправлене. - К. : ВСВ "Медицина", 2015. - 192 с.
Лайко А.А. Дитяча оториноларингологія: Підручник. – К.: Логос, 2008. – 703 с.
Клінічна оториноларингологія [Текст] : підруч.для студ.та лікарів-інтернів вищ.мед.навч.закл. / О. Кіцера. - Львів : Кварт, 2006. - 531с.
Заболотний Д.І., Лайко А.А., Косаковський А.Л., Мостова Т.С. Клінічна анатомія, фізіологія та методи обстеження ЛОР-органів: Навч. посібник.-К.:Логос, 2004.-240 с.
(рос.) Справочник по физиотерапии болезней уха, горла и носа / Под редакцией профессора А. И. Цыганова.- К.:«Здоров'я», 1981.- 208 с.