Варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої.
Іван Дзюба, український літературознавець, дисидент радянських часів
Скільки української мовної території, стільки й української державності.
Українська мова – це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі.
Мова яко меч — це сила екзистенційна — бо вона є самим життям; сила трансцендентна — бо вона духова за своєю суттю; сила креативна — бо вона творить людину, націю, державу; сила психологічна — бо вона моделює поведінку нації і людини; сила політична — бо вона є владою над людським мисленням, сила — у кожному з нас, що живе з власної мови і ширить її, як світло[2].
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Л. Костенко
Я дуже люблю [...] народну українську мову, звучну, барвисту й таку м'яку.
Л. Толстой
Ваша мова — мелодійна, співуча. Як на мене, вона мало схожа на російську, російська більш тверда, різкіша. Українською, здається, абсолютно неможливо лаятися: що не кричи, все одно пісня вийде. У цьому вона близька до італійської, і це не дивно, що обидві мови — нашу та вашу — визнано найкрасивішими у світі.
Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!
Т. Шевченко, «Ну що б, здавалося, слова», кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал[4]
В землі віки лежала мова І врешті вибилась на світ. О мово, ночі колискова! Прийми мій радісний привіт.
О. Олесь
[...] без усякої іншої науки ще можна обійтися, без знання рідної мови обійтися не можна.
І. Срезневський
Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її вічно живу і нову І мову її солов'їну.
В. Сосюра
Бринить-співає наша мова, Чарує, тішить і п'янить.
О. Олесь
Відчуваю й усвідомлюю, яка це красива й легка мова.
І. Репін
І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик...
Т. Шевченко
Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів.
В. Голобородько
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Л. Костенко
Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші.
Е. Челебі
Хай живе велика російська мова, але хай живе і солодко-співуча, ні з чим не зрівняна українська мова.
В. Солоухін
Я дуже люблю [...] народну українську мову, звучну, барвисту й таку м'яку.
Л. Толстой
Надзвичайна мова наша є ще таємницею. В ній усі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла. І справді, інше слово часом дорогоцінніше самої речі…[5].
Микола Гоголь, український та російський російськомовний письменник
Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі, спеціально у жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як зрештою ніде на цілій земній кулі[6].
Словниковий її (української мови) запас так само незміренний. На її основі гарно творяться неологізми, бо вона не бажає носити на собі мундира канонічності, отже, має найбільшу перспективу розвитку в часі, вона натурально з'єднує в собі пласти архаїчні й модерні, вбирає в себе слова інтернаціональні, а водночас не тратить і множинності слів питомих.[7].
Мово рідна! Ти ж — як море — безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця-краю.
Красо моя! В тобі мудрість віків, і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів у днину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик новонародженого; в тобі, мово, неосяжна душа народу — його щирість і щедрість, радощі і печалі, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його. Арфо серця мого! Люблю зажуру півнь твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх. Скарбе мій єдиний, з тобою я найбагатший і найдужчий у світі, без тебе — перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, у млу небуття. Твердине моя, і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку. Люблю тебе і в гніві, коли ти клекочеш, як вулкан, і гримиш громами на ворогів,і вбити можеш словом єдиним, як блискавкою. Люблю і твою ніжність, ласкавість, лагідність, коли ти одним-однісіньким словом зігріваєш, мов сонце, і підносиш над хмари та поміж зорі, і повертаєш до діяння, до життя, наснаго моя і мудрий вічний вчителю мій.
Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої. І я, вірний і вічний юнга твій… Єдина печаль проймає, що не вистачить життя, аби переплисти твій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого. Мож такою і будь вічно, мово рідна![8].
«А були й ... [автори], що вважали за першопричину світу павука, який прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше — небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння».
Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!
Т. Шевченко, «Ну що б, здавалося, слова», кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал[10]
Разучите эту мову на знамёнах — лексиконах алых, — эта мова величава и проста: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав ...»
Вивчіть мову, що на стягах-лексиконах стала, Бо вона велична і проста: «– Чуєш, сурми заграли, час розплати настав...»
В. Маяковський, «Борг Україні», 1926 р.[11], переклад українською П. Якимчука, 1958 р.[12]
«Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити та доглядати»[13].
«Стан рідної мови – це питання про долю етносу, долю нації, тому що з деградацією мови шансів вижити у нації немає».
Доктор історичних наук, ректор «Академії праці та соціальних відносин» Росії Євген Кожокін про важливість збереження грамотної російської мови для національної безпеки країни[14]
«Якщо казати, як можуть поруч жити люди, які розмовляють українською і російською мовами, я скажу так: по-перше, вони [мови] не дуже відрізняються одна від одної».
«Unica Dialectus mansit absque Grammatica, et forte corruption, scilicet: Ruthenica, aut Карпато-рускаѧ, quae praeter parvam Russiam, Poloniam, preacipue usu venit in Galicia, Lodomeria, Bukovina, et ab hinc per latus meridionale montium Carpathicorum, seu superiorem Hungariam usque Scepusium, cujusque labii animae in Diaecesi Munkatsiensi et Eperjesiensi, in parteque M. Varadinensi ad medium millionem numerantur».
«Без граматики, а може, і без сильного зіпсуття, залишилася єдина мова – руська або карпато-рускаѧ, яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, на Волині, на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш, нею говорить кожен у мукачівському та пряшівському єпископстві, та у частині єпархії Орадя-Маре до пів мільйона осіб».
Закарпатський філолог М. Лучкай, «Grammatica slavo-ruthena : seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» (укр.«Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом»), 1830 р. (визначення меж поширення мови, якою говорять українці, зокрема на Закарпатті та Пряшівщині).
Бо свої то за горами — не чужі: Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі. То і Пастир, що для всіх там єсть отцем, помнит, що ми также братя-Русь жієм! А жієм тут тим же серцем і душой, з тим же словом і во вірі той самой, Так, що єсли хто боліє як-нибудь, нашой братьи біль такий же тисне грудь.
Олександр Духнович, «Голос радості» про єдність закарпатців та прикарпатських українців, 1860 р.
Одна вона у нас така — уся співуча і дзвінка, уся плакуча і гримуча хоч без лаврового вінка.
Якщо я не знаю української, то тільки тому, що цією мовою у нас в Одесі ніхто не розмовляв ніколи. І зараз мені вона не потрібна, тому що всі чудово розуміють російську, а переучуватися немає ні сенсу, ні часу.
