Віта́лій Едуа́рдович По́ртников (нар. 14 травня 1967, Київ) — український публіцист, письменник і журналіст. Оглядач «Радіо Свобода» та постійний автор аналітичних статей в українських виданнях на політичну та історичну тематику. Член Українського ПЕН[3]. Лауреат Шевченківської премії 2023 року за «публіцистичні статті та виступи останніх років»[4][5].
Ранні роки та освіта
Народився в Києві в єврейській родині[6]. Почав друкуватися в 1983 році в латвійській газеті «Jūrmala», навчаючись у восьмому класі[7][8].
За власним твердженням, не маючи можливості вступити до Київського університету через обмеження для євреїв[9], 1984 року переїхав з Києва до Дніпропетровська, де вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету і де навчався три курси[7][8]. Протягом 1988—1990 років навчався на факультеті журналістики Московського університету[8]. (Республіканські університети, які не мали факультетів журналістики, мали можливість направити 1-2 студентів філологічних факультетів на журфак МДУ з третього курсу на п'ятий[9].) У 1992 році закінчив аспірантуру кафедри періодичної преси МДУ[10].
Кар'єра
З 1988 по 1992 рік співпрацював з київською газетою «Молодь України», один із перших радянських парламентських кореспондентів.
З 1989 року — оглядач заснованої тоді ж «Независимой газеты» (Москва), висвітлював проблеми союзних республік і згодом — пострадянського простору, зокрема українсько-російських взаємин і становлення української державності. 1995 року залишив видання з групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких Березовського. Був членом Спілки журналістів СРСР, бо «з її членським квитком [можна було] відвідувати будинок журналіста[ru] в Москві і там був ресторан»[11]. Також є членом Спілки журналістів України[12], але не бере участі у її діяльності та не вірить у самоорганізацію журналістів в Україні[11].
З 1990 року співпрацював із Радіо Свобода як кореспондент української служби радіостанції в Москві, вів низку програм російської служби.
З 1994 року публікується в газеті «Дзеркало тижня», де вів рубрику «Щоденники» (матеріали рубрики зібрано в книзі «Богородиця у синагозі»). Публікувався у виданнях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время MN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя» (Київ), «Бізнес і Балтія», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллінн), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белгазета» (Мінськ).
Пише також на теми, пов'язані з єврейством і Близьким Сходом: ще в радянський час співпрацював з журналом «Советиш геймланд» і газетою «Биробиджанер штерн», які виходили на їдиш. Провадив постійні рубрики у газеті «Вести» (Тель-Авів) та газеті «Еврейские новости» (Москва).
З червня 2006 по жовтень 2007 року шеф-редактор української щоденної газети «Газета 24» (у вересні-жовтні 2007 року — поєднував також з посадою головного редактора газети). Вів публіцистичні й інформаційно-аналітичні програми на кількох українських телеканалах, зокрема «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ, «День сьомий» на ICTV, «VIP» на К-1. З 2009 по 2011 рік вів програму «Правда Віталія Портникова» на телеканалі ТВі[13]. У травні 2010 року став головним редактором ТВі[14]. З листопада 2013 веде програми на телеканалі Еспресо ТБ.
2013 року взяв участь в Революції гідності в Києві[15], входив до складу ради ВО «Майдан»[16]. У січні 2014 року Портников заявив, що проти нього і низки інших опозиційних українських журналістів готується провокація з боку російських спецслужб і тимчасово переїхав до Варшави, звідки повернувся після падіння режиму Януковича[17].
У липні 2015 року Портников став членом наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України як представник фракції «Народний фронт»[18], у жовтні 2017 року склав повноваження за власним бажанням[19]. У 2017 році у видавництві «Акта» вийшов перший художній твір — роман «Евора».
1 листопада 2018 року постановою Уряду РФ були введені санкції проти 322 громадян України, серед яких був і Портников[20].
В січні 2025 року в соцмережах поширювався короткий вирваний з контексту з метою інфокампанії з дискредитації[21] фрагмент інтерв'ю з Портниковим річної давності, де журналіст стверджує, що у демократичній державі за країну гине проста людина[22]. Портников назвав це «фірмовим почерком ФСБ»[23].
Премії та нагороди
лауреат премії Спілки журналістів України «Золоте перо» (1989);
