Очолював симфонічні оркестри: у 1934–1935 роках — у Кам'янці-Подільському, у 1935–1940 роках — у Запоріжжі. 1934 року в Кам'янці-Подільському розпочав педагогічну діяльність — працював викладачем духових інструментів музичного технікуму імені Миколи Лисенка [1].
Перед війною Олександр Силович працював в оркестрі Київського оперного театру. Коли німці наступали, Пресича, як молодого диригента, залишили в Києві для евакуації майна театру. Проте сім'я Пресичів не встигла покинути столицю. Донька Маргарита так згадувала цей період: «Пам'ятаю багато страшних картин і епізодів війни. Крик мами, коли тато, якого незадовго до цього оголосили загиблим, повернувся» [2].
У 1964–1971 роках Пресич був головним диригентом Донецького театру опери та балету. 1967 року Олександрові Силовичу надали звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР».
1971 року повернувся в Одесу й останні десять років життя — у 1971–1981 роках — був головним диригентом оперної студії Одеської консерваторії.
Дружина Ганна Пресич була солісткою-вокалісткою Одеської філармонії. Їхня дочка Маргарита Пресич — актриса Одеського українського музично-драматичного театру імені Василя Василька.
В одному з інтерв'ю Маргарита Пресич розповіла [3]:
«В моїй книжковій шафі стоїть татова фотографія, біля неї невеличка книжка „Про мистецтво жити гідно“. Ці слова, можна сказати, епіграф до батькового життя. Він був дуже талановитий музикант, але надто скромний і трудоголік, чесний, безкомпромісний. Ніколи не прагнув слави. Я щаслива тим, що виросла в цій родині. У нас вдома була царицею музика, панувала атмосфера відданості мистецтву».
Ізраїльський музикант Леві Шаар, який навчався в Одеській консерваторії, дав таку характеристику диригентові: [4]
Пресич — людина найдобріша, мужня й терпляча. Головна ж його якість — працездатність. Саме цю якість він ненав'язливо розвивав у своїх учнях. Він сам переписував всі партії оркестру та штрихи струнників, щоб краще знати «дрібниці», без яких не може бути нормальної репетиційної роботи. Усі професійні тонкощі інструментів у всіх групах він знав напам'ять і міг говорити про це годинами. Любив він запрошувати до себе учнів і разом з ними слухати музику, розмірковуючи про стиль, про виконавство, про трактування.
Туркевич Василь. Хореографічне мистецтво України у персоналіях: Бібліографічний довідник: хореографи, артисти балету, композитори, диригенти, лібретисти, критики, художники. — К.: Біографічний інститут НАН України, 1999. — С. 158.
Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка: історія і сучасність. — К.: Музична Україна, 2002. — С. 210, 211.
Валерій Гайдабура. Театр між Гітлером і Сталіним: Україна: 1941–1944: долі митців. — К.: Факт, 2004. — С. 100, 101, 277, 279.
