Північнокримський канал
Півні́чнокри́мський кана́л (крим. Şimaliy Qırım kanalı, колишній — Північно-Кримський канал імені ЛКСМУ[1]) — іригаційна споруда, зрошувально-обводнювальний канал на півдні України (Херсонська область та АР Крим). Одна з найбільших іригаційних споруд колишнього СРСР[2]. Бере води в річці Дніпро (Каховське водосховище)[1]. До 2014 року канал забезпечував до 85 % потреб Криму у прісній воді[3]. Не судноплавний[1]. З квітня 2014 по березень 2022 року був відключений на вході до Криму. 24 лютого 2022 року, в перший день повномасштабного російського вторгнення в Україну, російські окупанти захопили Каховську ГЕС та початок каналу[4][5]. Після знищення греблі Каховського водосховища подача дніпровської води каналом була припинена[6]. ІсторіяОрганізація будівництваУ 1846 році директор Нікітського ботанічного саду Християн Стевен, згадуючи посуху і голодомор 1833 року, вперше запропонував використовувати води річки Дніпро в степовій частині Кримського півострова шляхом будівництва каналу. Проєкт передбачалося витратити 40 млн російських рублів, які так і не виділив уряд. 1916 року аналогічний проєкт запропонував начальник Нижньо-Дніпровських досліджень В. Чіков[7]. 21 вересня 1950 року ухвалено рішення про будівництво Північнокримського каналу постановою ЦК ВКП(б) та Ради Міністрів СРСР про будівництво Каховської ГЕС на річці Дніпро, Південноукраїнського та Північнокримського каналів[8][7]. У лютому 1961 року пленум Кримського обкому партії оголосив будівництво Північнокримського каналу всенародним будівництвом, в якому взяли участь 10 тисяч будівельників. У 1963 році для організації будівництва зрошувальних систем було створено потужну будівельну організацію «Укрводбуд»[8]. Проєктні та вишукувальні роботи щодо будівництва Північнокримського каналу та його зрошувальних систем виконував колектив українського проєктно-вишукувального інституту «Укрдніпроводгосп» (м. Київ). Черги будівництва У 1957 році розпочалося будівництво каналу та зрошувальних систем, яке здійснювалось у три черги:
29 грудня 1975 року завершено будівництво каналу із введенням в експлуатацію Керченського водосховища. Проєктна площа зрошення — 187,7 тис. га Присиваської низовини, південного узбережжя Каркінітської затоки, центральної частини степового Криму, Тарханкутського плато[7][1]. Довжина магістралі 402,6 км; проєктна потужність 294 м³/с води; середня ширина — 10—15 м; максимальна глибина — до 6 м[9].
Одночасно з будівництвом каналу та його зрошувальних систем розвивалась інфраструктура степових районів Криму та Херсонщини, збільшувалась чисельність сільського населення в районах інтенсивного зрошувального землеробства. Головне управління ПКК розташоване у місті Таврійськ Херсонської області. Використання в СРСР та незалежній УкраїніКанал використовувався для перекидання зарегульованого стоку Дніпра в посушливі степові райони Південної України з метою зрошування сільгоспугідь, водопостачання Сімферополя, Севастополя, Судака, Феодосії та Керченського півострову[1]. Закриття У березні 2014 року, після окупації Криму Росією, українська влада перекрила канал зі свого боку, посилаючись на те, що за Женевською конвенцією забезпечення водою покладається на державу-агресора[11]. Російська окупаційна адміністрація Криму не уклала відповідної угоди з Держводагентством України і не розрахувалася з боргами за перекачування води (близько 1,5 млн гривень). Натомість здійснювався несанкціонований забір води[3], що надходила самопливом[12]. Іншою підставою для перекриття було символічне значення каналу: він уособлював зв'язки, що раніше сполучали Росію та Україну[11]. Андрій Сенченко, який тоді виконував обов'язки заступника голови адміністрації президента України, ініціював спорудження дамби на каналі. На його думку, перекриття надходження води в Крим завдало Росії стільки ж збитків, скільки міг би спричинити військовий спротив[11]. Другу, додаткову, дамбу збудували українські фермери[13]. У травні 2014 року Україна почала будувати поблизу Каланчака, на мосту поблизу автошляху М17E97 (Херсон — Армянськ — Керч), пункт обліку подачі води до Криму й остаточно перекрила подачу води на півострів[12]. На думку почесного меліоратора України Георгія Капшука: «Якщо ще рік не буде використовуватися канал — прощавай, Північнокримський! Цей залізобетон — він як живий організм. Влітку, коли ґрунт нагрівається до 60°С, а води немає — його коробить, веде. 11 000 км каналів міжгосподарських, зрошувальних і трубопроводів! Як звідси до Аляски! Йому без води стояти влітку не можна»[14][15][16]. Задля забезпечення питною водою Судаксько-Феодосійського регіону за дорученням Уряду РФ та окупаційної так званої «Ради Міністрів» окопованого Криму «Рескомводгосп» організував у травні 2014 року перекидання частини стоку річки Біюк-Карасу (5 м³/с) до Північнокримського каналу, задля наповнення Феодосійського водосховища[17].  Припинення водопостачанням в окупований Крим завдало важких збитків сільському господарству. Господарство України також постраждало, особливо вирощування рису. В Криму ситуація стала критичною у 2020 році, коли через малу кількість опадів і малосніжну зиму сталася посуха[13]. Напруга через канал суттєво зросла останні місяці 2021 року. Захоплення Росією контролю над каналом розглядалося як один з приводів майбутньої відкритої війни з Україною[11]. Під час російського вторгнення в Україну 2022 року однією з першочергових цілей російських окупантів було захопити Каховську ГЕС, щоб відновити подачу води в окупований Крим. 24 лютого 2022 року вони захопили Каховську ГЕС[18][19]. Попри це подача води каналом так і не відбулася[20]. 25 лютого 2022 року окупаційний «голова Криму» Сергій Аксьонов заявив, що для відновлення подачі води Північнокримським каналом на територію Кримського півострова необхідно два тижні[21]. 12 березня 2022 року Голова української військової розвідки Кирило Буданов повідомив, що канал складається з низки складних гідротехнічних споруд, тому одне лише захоплення Каховської ГЕС не може забезпечити Крим водою[21]. Використання окупаційною владоюЗадля забезпечення окупованого Росією Криму водою, 26 лютого 2022 року російські військові підірвали рукотворну дамбу на Херсонщині, що перегороджувала Північнокримський канал. Але вода стала надходити в Крим лише у другій половині березня 2022 року після того, як росіяни підірвали другу дамбу, зведену у 2017 році, не змігши відкрити її шлюзи (підйомні механізми шлюзів не були встановлені)[22]. За рішенням проросійської влади окупованого Криму, воду з Північнокримського каналу навесні 2022 року безкоштовно отримали аграрії, рибні господарства та великі промислові підприємства півострова. У 2023 році планувалося встановити платню за водокористування. Воду з Дніпра було спрямовано на вирощування водозатратних сільгоспкультур, таких, як рис і соя[23]. Проте за 8 років, що канал не наповнювався водою, він сильно замулився, насосні станції було зруйновано, а бетонні плити в деяких місцях прибрано. Як наслідок, у Міжгірне водосховище поблизу Сімферополя вода так і не надійшла[24]. Безконтрольне швидке наповнення каналу водою завдало йому суттєвих руйнувань. Великі обсяги води марнувалися[22]. У лютому 2023 року російський держкомітет з водного господарства та меліорації Криму доповів, що на півострові зрошувалося 12,2 тис. га — стільки ж, скільки у 2021 році без води із каналу. Через випаровування та фільтрацію в ґрунт, за різними оцінками, йшло 40-60 % об'єму води. Площа Міжгірського водосховища, що накопичувало воду з каналу у 2022 році складала 5 % від максимальної. Влітку 2022 року надлишок води із Сімферопольського водосховища було скинуто у річку Салгир. Через це рівень води в річці піднявся і вона підтопила декілька сіл у Сімферопольському районі[22]. Перекриття Північнокримського каналу розглядалося як українськими, так і американськими експертами (зокрема Олегом Ждановим і Бен Годжесом) як частина стратегії зі звільнення Криму[22]. Наприкінці лютого 2022 року частину каналу на Херсонщині було підірвано росіянами. Це унеможливило зрощування сільгоспземель на території Скадовського та Каховського районів Херсонської області. Процесом керували генерал-майор, заступник командувача Чорноморського флоту РФ, полковник, командир 11-ї інженерної бригади Південного військового округу. Вони віддали наказ солдатам РФ про замінування і підрив об'єкту в декількох місцях. 17 травня двоє офіцерів РФ отримали підозри[25]. 6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, що спричинило стрімке зміління Каховського водосховища та затоплення берегів Дніпра нижче за течією. Внаслідок зміління водосховища вода перестала надходити до каналу[26]. Панорама початку каналуХарактеристики  Починався Північнокримський канал з Каховського водосховища (витрати води 294 м³/с[7]), від міста Таврійськ і простягався на південь, через Причорноморську низовину й Перекопський перешийок, до Криму[27]. Довжина каналу складала 402,6 км[1], ширина — від 110—120 м (до Краснознам'янського каналу) до 25-30 м (поблизу міста Джанкой), середня глибина — 4,6 м[28]. Максимальна пропускна здатність становить 380 м³/с. Перша ділянка каналу (завдожки 208,9 км) — самопливна, на інших ділянках працює чотирисхідчастий машинний водопідйом[1]. Площа систем з самопливним зрошенням — 35 тис. га. Далі вода по магістральному каналу подається за допомогою насосних станцій: № 1 Джанкой (висота підйому води — 9,2 м); № 2 селище Ічкі (висота підйому води — 25,6 м); № 3 та № 4 біля Зеленого Яру подають воду трубопроводом (завдовжки 30 км, діаметром 900 і 1200 мм) на водоочисні споруди міста Керч[9] та в резервне водосховище Станційне (Керченське). Від магістрального Північнокримського каналу відходять Краснознам'янський канал, а на території Криму, наряду з іншими розподільчими каналами, — три великі зрошувально-обводнювальні гілки загальною довжиною 300 км: Роздольненська (яка далі переходить в З'єднувальний канал, від якого відходить Західно-Чорноморська гілка, та Сакський канал), Курманська гілка та Азовський рисовий канал[1]. В Криму загальна довжина канальної мережі систем зрошення Північнокримського каналу становить 10761,1 км[7]. З Північнокримського каналу одержує живлення також Чаплинська зрошувальна система Херсонської області (17,2 тис. га)[1]. На ділянках магістрального каналу, його відгалужень і розподільників, де у зв'язку з геологічними умовами втрати води на фільтрацію дуже великі, є захисні антифільтраційні екрани (бетонне облицювання (200 км[28]), поліетиленова плівка, прикрита монолітним або збірним залізобетоном, ущільнений суглинковий екран тощо), а в інших випадках канали проходять в природних ґрунтах[2][7]. Внутрішньогосподарські канали були виконані у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах[2]. Загальний об'єм води, що подавався по каналу в радянські часи становив: для потреб побутового і технічного водопостачання, — 0,41 млрд м³, для зрошування — 3,51 млрд м³ на рік. Кожен рік (до 2014 року) на Кримський півострів на потреби питного водопостачання та зрошення каналом подавалось понад 1,2 млрд м³ дніпровської води, що становить 85 % від загального обсягу водоспоживання в Автономній Республіці Крим. Для забезпечення гарантованого водопостачання побудовано та наповнювалось 6 наливних водоймищ в Криму (Феодосійське, Фронтове, Юзмацьке (Ленінське), Самарлинське, Старокримське, Керченське (Станційне), Міжгірне)[2], 126 насосних станцій для подачі води на зрошувальні землі, 256 інших великих гідротехнічних споруд; здійснювалось телемеханічне керування гідротехнічними затворами й автоматичне керування великими насосними станціями[1]. Для запобігання підйому ґрунто-іригаційних вод та вторинного засолення ґрунтів у зоні зрошення Північнокримського каналу було побудовано дренажні системи[1], загальна довжина колекторно-дренажних мереж яких в АР Крим становить близько 14 000 км[7]. Канал працював сезонно — з березня по грудень. Організація, що здійснювало технічну експлуатацію магістрального Північнокримського каналу — Управління ПКК (м. Таврійськ). Економіка Вже перша черга Північнокримської зрошувальної системи збільшили вчетверо зрошувальні площі Кримської області УРСР[7]. Було започатковане рибництво, закладені садки та виноградники, врожайність зернових зросла в 4-5 разів[9]. У 1990 році виробництво зерна і м'яса в порівнянні з 1963 роком збільшилось в 2 рази, молока — в 2,7 рази, фруктів — в 5 разів, овочів — в 2,2 рази, кормів — в 3,3 рази (що дозволило збільшити поголів'я великої рогатої худоби в 1,4, а свиней — в 1,6 рази). Завдяки зрошуваному землеробству у 1990 році Крим виробляв 38 % винограду, 15 % плодів і ягід, 6 % овочів, 4,6 % м'яса СРСР[10]. 80 % води каналу використовувалося для потреб аграріїв, з них 60 % — для вирощування рису[29]. Для потреб іригації в Сімферополі був побудований Сімферопольський завод крапельного зрошення — «Сізакор»[10]. Недостатнє фінансування, відсутність постійного контролю за технічним станом каналу, несвоєчасне технічне обслуговування загрожували призвести до руйнування окремих ділянок каналу і виникнення надзвичайних ситуацій, пов'язаної із затопленням великих територій, руйнуванням будівель, загрозою загибелі людей. Тому вкрай необхідне термінове проведення технічного аудиту усіх зрошувальних систем[7]. Зношення каналу до часу його перекриття у 2014 році перетнуло межу 80 %[30], понад половина води втрачалася на шляху[31]. Реконструкція обійшлася б Росії в близько 16 млрд рублів (понад 4 млрд гривень) і потребувала б 5 років[30]. Станом на 2013 рік в АР Крим з 400 тис. зрошувальних земель використовувалось 141 тис. га; з 30 тис. га рисових чек — лише 15,5 тис. га.[10] Після перекриття каналу зрошуваність у Криму впала на 90 %[30]. Через це в Криму стало неможливо чи нераціонально вирощувати рис і сою. Брак води спонукає до фруктівництва, вирощування винограду та традиційного тваринництва[32]. Внаслідок пошкодження гідротехнічних споруд під час російського вторгнення в Україну 2022 року, Україна втрачала води на 32 млн гривень щодня[33]. Екологія Вже в перші роки побудови зрошувальної системи внаслідок особливих гідрогеологічних умов під впливом зрошення рівні ґрунтових вод почали різко підніматися. Для локалізації цих шкідливих наслідків почали прокладати закритий горизонтальний дренаж. У побут увійшла фраза: «Зрошення на фоні дренажу»[9]. До 1981 року зрошувана площа з дренажем займала близько 100 тис. га[2]. Того ж року створене Міжрайонне управління колекторно-дренажних систем[9]. 31 жовтня 1966 року на 92-му км Північнокримського каналу через недбалість при будівництві сталася аварія, внаслідок якої було затоплено 1,8 тис. га поблизу селища Ставки Херсонської області. Через 2 роки аварія трапилась у Джанкойському районі[10]. Рисові сівозміни (майже 25 тис. га) розміщені на зрошуваних солончакових землях, які раніше не використовувались у сільському господарстві[2]. Урожайність рису за часів Радянського Союзу становила пересічно 40—50 ц/га[2]. Загальні втрати води через випаровування на відкритих ділянках і просочування в ґрунт на земляних становлять 50 %[7]. Важливою проблемою залишається засолення ґрунтів, забруднення природних водойм мінеральними добривами (фосфатами) і гербіцидами[9]. Альтернативи каналуДля компенсації нестачі води з каналу російська окупаційна влада використовує водосховище на річці Біюк-Карасу[31], хоча його недостатньо для досягнення рівня водопостачання, що був до 2014 року[32]. Утопічні проєкти пропонують транспортувати воду з Кубані, зокрема з річки Дон, облаштувавши в морі загородження, що не дозволяло б солоній і прісній воді змішуватися. Ідея базується на тому, що прісні води можуть переміщатися в солоному середовищі, подібно як течія Амазонки простежується на багато сотень кілометрів у бік Атлантики. Проте течія Дону менш потужна[32]. Звертаючись до далекого минулого кримських міст Херсонесу та Інкерману, російські спеціалісти пропонують збирати воду в Кримських горах або використовуючи штучне накопичення конденсату[32]. Можливе використання артезіанських свердловин, хоча підземних запасів води вистачить лише на 2-3 роки[31]. Як рішення розглядається також будівництво станції опріснення морської води, можливо в селищах Морське чи Веселе. Проте опріснення в усякому разі витратніше, ніж постачання одразу прісної води будь-яким способом, тому для сільськогосподарських потреб це було б нераціонально. До того ж найбільше води потребують регіони Криму, віддалені від моря. Отже, потрібно розробити ще й систему доставки води. Також проблемою є те, що окупність станцій опріснення повільна, а їхня робота потребує багато електроенергії. Щолкінська АЕС, що могла б слугувати для таких цілей, лишається недобудованою. Наявні станції опріснення надто малі, щоб забезпечити весь півострів[31]. Усі ці альтернативи потребують створення нової інфраструктури, тому відновлення постачання води Північнокримським каналом лишається єдиним реалістичним варіантом відродити економіку Криму[31]. У філателії У 1951 році Міністерство зв'язку СРСР випустило поштову марку, присвячену Північнокримському каналу. Ця марка має особливість — замість Каховської ГЕС, яка ще не існувала у 1951 році, автори марки поставили зображення Дніпровської ГЕС. На той час така маніпуляція не сприймалася негативно, але з часом набула певної одіозності. Див. такожПримітки
Джерела
Посилання Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Північнокримський канал
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
