Радевич Леонід Васильович
ЖиттєписРадевич Леонід Васильович/Радевич-Сегайло Леонід Васильович (1885-1949) український лікар-хірург, Заслужений лікар УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки ) з 1941 р. Народився в м. Полтава в сім’ї фельдшера і медичної сестри. Після закінчення медичного факультету Харківського університету в 1912 р. очолив лікарсько-амбулаторний відділок у с. Варварівка на Полтавщині з 1912 по 1919 рік. У 1919 р. був запрошений у Карлівку для організації районної лікарні, яку він очолив і був провідним хірургом. З його ініціативи був побудований окремий хірургічний корпус з сучасним операційним перев’язочним блоком. Леонід Васильович Радевич був учасником Великої Вітчизняної війни. З 1941-1944 рр. був хірургом ряду евакогоспіталів. Леонід Васильович був не тільки хірургом, а й гінекологом, акушером і офтальмологом. Був членом правлінь наукових хірургічних товариств Полтавської, Харківської і Сумської областей, членом Ради Полтавського облздороввідділу. Написав 14 праць. Він був єдиним сільським лікарем серед перших семи заслужених лікарів України. Відзнаки![]()
Вшанування пам'яті![]()
Згадки«У складі госпіталю, сформованого на базі Карлівської районної лікарні, до Вад прибуває її головний хірург Леонід Васильович Радевич. Він був чудовою людиною і чудовим спеціалістом. Колеги називали його «золотим скальпелем» лікарні. Провідний хірург евакогоспіталю не відмовив у допомозі цивільному населенню не тільки Вадського, а й сусідніх районів. До 1943 року Л.В. Радевич здійснив більше 15 тисяч різних видів операцій. У 1942 році отримав подяку за самовіддану працю лікаря-хірурга госпіталю М. Горького. До цього часу Радевич мав звання заслуженого лікаря УРСР. Після війни лікар повертається до управління Карлівською лікарнею на Полтавщині, де перетворює її на міжрайонний навчально-профілактичний – лікувальний комбінат, виховуючи молодих хірургів. Майже до останніх днів він оперував, незважаючи на важку хворобу. Іноді його привозили в лікарню в кріслі... Військових лікарів називали «солдатами життя». Ці слова стосувалися і персоналу лікарні. «Солдати життя» так справедливо відзначені! Вони не воювали, не йшли один на один з ворогом, не оборонялися і не йшли в наступ. І, тим не менше, вони солдати, бо їхнім ворогом була смерть, яка ширяє над полями битв, заряджена бомбами, снарядами та кулями, стоїть на чолі кожного пораненого. «Солдати життя» також щодня йшли в бій, повертаючи поранених до строю, робочого дня та ніч у лікарняних палатах.» Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia