Савченко-Більський Володимир Олександрович
Володи́мир Олекса́ндрович Са́вченко-Бі́льський (14 липня 1867, с. Олишівка, Чернігівщина — 21 вересня 1955, Абондан, Франція) — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контрадмірал, зі старого козацького роду Савченків-Більських на Чернігівщині; 1919-20 — начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства. Співробітник військових журналів «Табор», «Український інвалід», «За Державність». ЖиттєписНародився в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер село в Чернігівському районі Чернігівської області) в українській шляхетській родині. Походив Савченко-Більський зі старовинного козацько-старшинського роду, який веде свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви. За найбільш поширеною версією він 1582 р. пішов у Запорізьку Січ, а його син Кіндрат уже звався Савченком-Більським. Онук Микита започаткував гілку роду, яка володіла землями в селі Шаповалівка Борзнянського повіту [1] (тепер Ніжинського району). За іншою версією шляхтич Сава Більський перейшов з правого берега Дніпра на Лівобережжя наприкінці XVII століття, один з його синів Григорій Савич Більський був значним військовим товаришем Стародубського полку, а його син і внук були сотенними отаманами і тримали маєтність у Шаповалівці [2]. В 1795 р. Савченки-Більські були внесені до Списку дворян Новгород-Сіверського намісництва [3], в яке входив Стародубський полк. Батько Володимира Олександр Григорович Савченко-Більський походив із Шаповалівки, служив чиновником в губернському правлінні в Чернігові, пізніше в Акцизному управлінні в Козельці [4] [5] і мав маєток в Олишівці. Також пишуть, що він був іконописцем. Мати Володимира Варвара Леонтіївна (1835–1883) [6] [7] походила з давнього козацького роду Суліїв. Її батько Леонтій Стефанович Сулій (Сулієв) служив судовим чиновником у Ніжині, мав чин колезького асесора і володів маєтком у селі Володькова Дівиця Ніжинського повіту. В XIX столітті окремі представники роду Суліїв були відомі своєю активною громадянською позицією. Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій – входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію [8]. У Володимира було двоє братів, Василь і Євген та сестра Олександра. Василь служив у Акцизному управлінні Чернігівської губернії, в 1900-х роках займав посаду акцизного контролера в Шостці Глухівського повіту [9] [10], потім проживав у своєму маєтку а Олишівці, захоплювався малярством. Після переїзду в 1912 р. до Чернігова [11] знову служив у Акцизному управлінні [12]. Значно більших успіхів на ниві малярства досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, який став відомим українським художником. Євген був канцелярським чиновником, служив на різних посадах, чину не мав [13] [14], в деяких метричних записах вказаний у чині колезького реєстратора [15]. Служба в російській арміїВолодимир, на відміну від своїх братів, обрав військову кар'єру. В 1888 р. вступив на службу однорічником у 112-й Уральський піхотний полк, звідки був направлений на навчання в юнкерське піхотне училище. Після закінчення навчання служив у 22-му Нижегородському піхотному полку (м. Остроленка, Польща), де в 1897 р. отримав чин поручика [16]. У 1902 р. був відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Чорноморському флоті у 34-му флотському екіпажі, який базувався у Севастополі. Чин штабс-капітана отримав 14 квітня 1902 р. [17]. Брав активну участь у житті української севастопольської громади, у 1907 р. став членом конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі. З 1907 р. після реорганізацій у структурі флоту продовжував службу в Севастопольському флотському півекіпажі. Чин капітана отримав 6 грудня 1907 р., з 6 грудня 1915 р. – підполковник по адміралтейству [18] [19] [20] [21]. В 1917 р. став командиром Севастопольського півекіпажу. Останнє звання в російській армії – полковник по адміралтейству [22]. Нагороджений орденами Св. Станіслава ІІ і ІІІ ст. та Св. Анни III ст. Служба в УкраїніПісля розпаду Російської імперії та утворення Української Центральної Ради став одним з організаторів Ради Української Чорноморської громади, де очолював просвітницьку секцію. Його діяльність була спрямована на українізацію флотських екіпажів у Севастополі [23].  23 грудня 1917 р. був призначений на посаду Директора Канцелярії Генерального секретаріату морських справ, створеного Центральною Радою 21 грудня 1917 р. [24]. На цій посаді став одним із співавторів Тимчасового закону про флот УНР, який закріплював за Україною право на власний флот. За заслуги зі становлення українського флоту в 1918 р. отримав ранг генерал-хорунжого [23] [25]. На початок 1919 р. УНР втратила свій флот та вихід до Чорного моря, за таких обставин Савченко-Більський продовжував вести активну діяльність, створивши, зокрема, Дивізію морської піхоти. У тому ж році організував та очолив у Кам'янці-Подільському гардемаринську школу [23]. У 1920 р., коли війська Польщі та УНР розпочали спільний похід на більшовицьку Росію, генерал-хорунжого Савченка-Більського було призначено начальником Морського генерального штабу УНР (4 квітня 1920 р.), а невдовзі після захоплення польсько-українськими військами Києва він став начальником Головної військово-морської управи (морського міністерства) УНР (19 травня 1920 р.) [22]. На посаді міністра сформував із наявних суден Дніпровську військову флотилію, набрав із моряків та місцевих добровольців Дніпровський флотський півекіпаж[23]. На вказаній посаді залишався до її ліквідації в 1922 р. [22]. На еміграціїУ листопаді 1920 р. війська УНР відступили з українських територій до Польщі під натиском переважаючих сил більшовицьких військ. Перехід кордону відбувався з ночі 21 листопада у містечку Волочиськ на річці Збруч. Генерал-хорунжий Савченко-Більський був інтернований поляками та утримувався в таборі № 10 Каліш [26], а за іншими даними – перебував у м. Тарнів [23], де за домовленістю з поляками розміщувався уряд УНР в еміграції. Залишився на еміграції у Польщі, оселився в селі Ромейки на Волині, (тепер Рівненської області). Публікував статті, присвячені геополітиці та історії флоту, а також спогади. Зокрема, був автором низки статей з історії Українського військово-морського флоту, опублікованих у виданнях «Табор», «За Державність», «Український інвалід», альманасі «Літопис Червоної Калини» та ін. У 1937 р. напередодні свого 70-річчя був нагороджений Хрестом Симона Петлюри [27]. У 1943 р. був одним із прихильників формування Української визвольної армії у складі Вермахту [22] [23]. З 1945 р. проживав у м. Абондан, Франція, де продовжував брати участь у житті української діаспори. У 1946 р. та в період з 1947 по 1955 рр. очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри. Останні роки життя провів у будинку для людей похилого віку. Помер 21 вересня 1955 р. на 89-му році життя, похований у Абондані, пізніше перепохований на меморіальному цвинтарі воїнів УНР у кварталі Везін міста Шалетт-сюр-Луен [26]. Сім’яБуа одружений з Анною Миколаївною Супражинською, донькою священика. Вінчання відбулося в Богоявленській церкві м. Ніжин 29 вересня 1900 р. [28]. За даними на 1916 р. дітей не мав [20]. Вшанування пам'ятіУ місті Чернігів є вулиця Савченко-Більських, названа на честь роду до якого належав Володимир Савченко-Більський[джерело?]. Відомі праці
Примітки
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
