Народився в сім'ї священника. Був одним із двійнят, всього мав п'ятьох сестер та трьох братів. Один з братів відомий український громадський і політичний діяч Борис Симонович.
У 1914 р. поступив в Житомирське чоловіче духовне училище, разом з братом Миколою, з яким були двійнята від народження. В училищі обоє хлопців тяжко захворіли на шигельоз (тоді називали дизентерією), від чого Микола помер у 1916 році, а Михайло переміг хворобу і вижив. У період Першої Світової війни, Михайло разом із сім'єю був у так званих «біженцях» у м. Муром (Росія).
Ще навчаючись, у листопаді1928 р. одружився з дочкою дяка Ольгою Іванівною Волощук. Через скрутне становище, змушений був зі своїми братами Борисом та Іваном підробляти на тяжких роботах у Борівському лісовому господарстві, щоб прокормити сім'ю і проплатити навчання.
1 січня 1934 р. Михайло Симонович на прохання жителів села перейшов на парафію у с. Борове, то йому довелось духовно окрилювати й сусідні села Карпилівка і с. Нетреба. У цих селах було багато протестантів, тому М. Симоновичу довелось багато попрацювати, щоби відродити в них православневіровизнання, довіру до Православної Церкви і збудити в них почуття патріотизму. З цією метою Михайло Симонович влаштовував зустрічі, диспути, організовував гуртки, братства, на яких виголошував палкі промови, а також викладав у трьох селах Закон Божий. Крім того до нього звертались парафіяни і в своїх побутових проблемах, різних економічних, юридичних і навіть медичних потребах. А за те, що не ховав свої патріотичні погляди, був переслідуваний і польською, і німецькою і московсько-радянською окупаційними владами.
У 1935 р. в нього, як в «неблагонадійного для влади», польські окупанти забрали польський паспорт і позбавили польського громадянства. Парафіянином його був засновник Поліської Січі УПАТ.Бульба-Боровець, який жив в той час з дружиною на хуторі неподалік с. Борове. Саме Тарас Дмитрович, був фундатором храму в с. Карпилівка, і допоміг його збудувати. Цей храм є діючим донині, попри те, що в селі проживає близько 80% протестантів.
Після ліквідації нацистами Олевської Республіки в листопаді1941 р., весь штаб Поліської Січі, з усім майном і типографією декілька днів переховувався у нього в с. Борове. А після відходу з села, Т.Бульба-Боровець залишає у нього на зберігання багато літератури, свої рукописи (серед яких була драма «Людожери», про Голодомор в Україні 1932—1933), свій мотоцикл і багато деяких речей, а через певний час Боровець це все забрав.
Співпраця Михайла Симоновича з українськими партизанами, не подобалась ні німцям, ні більшовицьким партизанам. Взимку з 1942 р. на 1943 р., якось вночі, червоні партизани проводили масові арешти в с. Борове. Радянські партизани намагалися в ту ніч заарештувати (а можливо й знищити) М. Симоновича, але йому вдалось втекти, та при цьому радянські партизани пограбували все його майно, хоча дещо з того за декілька днів повернули назад. Після цього випадку Симонович деякий час змушений був переховуватись у знайомих на хуторах.
Щоб зберегти сім'ю від таких нападів на початку 1943 р. вивозить рідних, в містечко Рокитне (смт, Рівненська область), а сам час від часу під ризиком загинути від німецьких чи московських окупантів, відвідує парафію с. Борове. В господі його залишався узбек Обід, дівчинка сирота і теща, які доглядали господарство
31 червня 1956 р., його переводять в м. КлимовичіМогильовської області (Білорусь), одночасним призначенням благочинним Климовицької благочинної округи. Коли на парафію дали другого священика отця Олексія Лебедя, і той щоб вижити змовився з одним євреєм з м.Орша, колишнім жителем с. Борове, і написали донос у КДБ, що Симонович співпрацював з націоналістами, «сприяв» і «благословляв» розстріли євреїв. На нього відразу завели кримінальну справу, і поставили вимогу негайно виїхати з сім'єю з Климовичів. А після, за вимогою КДБ церковна влада, без сім'ї його переводить у с. Городная, Столінський район, Берестейської області (Білорусь). Де він служив священиком, ремонтував церкву і навіть сам розмальовував іконостас. А КДБ, весь цей час викликало його на допити згідно з доносом, і він вже готувався до арешту. Та щойно звільнений з московсько-радянських концтаборів старший син Євген, підказав йому, щоб він дав КДБшникам дані на узбека Обіда Західова. КДБ зробило запит в Узбекистан, де місцевим кадебістам Обід підтвердив, що Михайло Симонович не лише не благословляв розстріли євреїв, а навпаки їх переховував і рятував. Саме ці свідчення врятували його від ув'язнення.
Довго він відстоював справедливість, і в 1967 р. його знову перевели на парафію в м. Костюковичі, де на той час проживала його сім'я. Але на той час він вже був тяжко хворий. Не зважаючи на всі зусилля близьких, на проведені операції20 червня1969 р. в лікарні в м. Костюковичі він помер. Діти виконали його заповіт і поховали його в Україні, на Тинненському кладовищі в м.Рівне.
.svg){kind=small}
