Сингармонізм

Сингармоні́зм (від грец. συν (syn) «разом» та грец. ἁρμονία (harmonía) «співзвучність»), гармонія голосних — морфологічне й фонетичне явище, процес уподібнення (асиміляції) голосних звуків афіксів голосним звукам кореня того самого слова. Сингармонізм спостерігається і в тюркізмах, які засвоєні українською мовою: барабан, капкан, мечеть, сагайдак, сургуч, чубук.^[1]

У широкому значенні сингармонізм — це процес уподібнення звуків за фонологічними характеристиками на рівні складу (складовий сингармонізм) або слова (гармонія голосних та приголосних)^[2].

Відхилення від правил сингармонізму в англомовній літературі називають дисгармонією (disharmony).

Сингармонізм можна визначити як дистантну прогресивну асиміляцію голосними кореня голосних звуків афіксів, тобто уподібнення голосним звукам кореня голосних у афіксах, що ідуть за коренем, при цьому голосні в афіксі розділені з голосними кореня приголосними звуками.

Іноді замість терміна «корінь» у визначенні сингармонізму використовують термін «основа», Фуад Кязимов зазначає^[3], що використовувати термін «основа» щодо коренів тюркських мов не є доцільним, оскільки термін «основа» без подальшого уточнення не є однозначним.^[4]

Гармонія голосних — властивість здебільшого аглютинативних мов — тюркських, фінно-угорських, монгольських, тунгусо-манчжурських, деяких африканських (наприклад, мови тангале^[5] та мов банту).

Сингармонізм забезпечує єдність компонентів слова, сигналізує про його цілісність і окремість, діючи, за висловом Бодуена де Куртене, як «цементуючий засіб». У цій якості він співвідноситься з наголосом у флективних мовах (наприклад, у індоєвропейських).

Сингармонізм часто не поширюється на префікси та складні слова, у яких кожен компонент має власний сингармонічний рисунок.

У мовах з сингармонізмом у структурі слова виділяється незалежний домінантний компонент (здебільшого корінь) та залежні компоненти (афікси). За фонологічними ознаками голосних розрізняють наступні типи сингармонізму:

• тембровий сингармонізм^[6] (палатальна гармонія^[7]) — за ознакою ряда;
• лабіальний сингармонізм^[6] (губна/лабіальна гармонія^[7]) — за ознакою огубленості;
• компактнісний сингармонізм^[6] — за ознакою піднесення.

В одному слові можуть бути наявними два типи сингармонізму.

Наприклад, показники спрямувального відмінку (до чого?) в угорській мові:

• ablak-hoz «до вікна»
• cipész-hez «до шевця»
• küszöb-höz «до порогу»

У цих прикладах голосний показника відмінку -h*z узгоджується за огубленістю та за підняттям з голосним кореня.

Поняття сингармонізм може означати не лише гармонію голосних, а і гармонію приголосних. Таке явище властиве мовам Океанії та деяким індіанським мовам Північної Америки. Наприклад, мові навахо властива регресивна дистактна асиміляція приголосних префікса приголосними кореня, наприклад:

shibeezh ‘це зварено’: s → sh (під впливом фінального zh)

sido ‘воно гаряче’

Одній мові можуть бути властиві обидва види сингармонізму, наприклад мові гереро (одній із банту-мов) властива як гармонія голосних, так і приголосних.

• Закон складового сингармонізму
• Аблаут
• Умлаут
• Чергування звуків

• (рос.) Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. — М.: Сов. энциклопедия, 1990.
• (рос.) Виноградов В. А. Сингармонизм / БСЭ. — 1969—1978.