Синоніми у зоологічній систематиці в українській мові

Це стаття саме про синоніми у біологічній (зоологічній) систематиці в українській мові. Про синоніми у біологічній систематиці взагалі див. статтю Синоніми у біологічній систематиці.

Синоніми у зоологічній систематиці в українській мові — анотований перелік пар зоонімів, що використовуються для позначення одних і тих самих родів тварин, таких як «їжатець» та «дикообраз», «пес» і «собака» тощо, поширених в україномовному середовищі.

Ссавці є добре відомий об'єкт не тільки досліджень, але й утримання в неволі, їх часто згадують у краєзнавчій і навчальній літературі, художніх творах, фольклорі. Завдяки цьому для окремих груп створено значні синонімічні ряди та сформувалися різнокорінні назви, якими позначають одні й ті самі об'єкти^[1].

Найбільші синонімічні ряди формуються для видів, що нечасто стають об'єктами наукових досліджень, проте до яких є увага аматорів та любителів природи, і у більшості видів існує від 2 до 7 одночасно вживаних вернакулярних назв тільки у науковій літературі^[3].

Є три основні джерела наповнення синонімічних рядів (ibid.):

• місцеві назви, ареали і сфери вживання яких поступово розширюються; найчастіше такі назви приходять у літературу як результат краєзнавчих експедицій (дослідження Івана Верхратського та ін.)
• як запозичення з суміжних мов (в Україні найчастіше це відбувалося в періоди мовних експансій із суміжних країн);
• як неологізми при впорядкуванні нових переліків та їх розширенні (наприклад, у зоологічному словнику Маркевича і Татарка 1983 такі назви відмічені зірочками, що зазначено у передмові).

При зростанні кількості синонімів пошук і архівування інформації ускладнюються, що щоразу завершується новим періодом стабілізації з виокремленням титульних назв, рекомендованих науковцями і науковими товариствами до вжитку.

В Україні було кілька прецедентів стабілізації зоологічної номенклатури:

• 1918 року, коли були впорядковані перші зоологічні словники на основі доробків М. Полянського, І. Верхратського і М. Шарлеманя, що затверджено відповідною комісією ВУАН^[4],

• 1927–1928 рр., коли Інститут української наукової мови видав серію «Словник зоологічної номенклатури» на основі доробків М. Шарлеманя, І. Щоголіва, С. Паночіні та К. Татарка^[5];

• 1931 р. Науково-дослідчий інститут мовознавства ВУАН видав упорядкований С. Паночіні «Словник біологічної термінології»^[6], у який увійшла не видана, але підготовлена перед тим (1930) зоологічна частина цього словника С. Паночіні «Словник зоологічної термінології» (1930; не надрукований)^[7]

• 1983 р. К. Татарко у співпраці з акад. О. Маркевичем і під егідою Комітету наукової термінології АН УРСР видав суттєво перероблений і розширений «Русско-украинско-латинский зоологический словарь. Терминология и номенклатура»^[8]. Словник був суттєво відкоригований з огляду на політику зближення братніх мов і, як зазначено у передмові І. А. Акімова^[9] до перевидання «Словника» 1927–1928 рр., «Значно перероблений і виправлений на „вимоги часу“, словник…. вирізняється певним відсотком лексем, що просто „скальковані“ з відповідних російських назв. … оригінальний доробок знавців живої української мови у цій праці, на жаль, значною мірою втрачено».

З середини 1990-х років в Україні почався процес відродження вернакулярних назв, і нові зоологічні огляди здебільшого містять питомі українські назви, які у період 1933–1983 рр. активно вилучали зі словників^[10] і замінювали на російські відповідники. У цитованій праці І. А. Акімова прямо сказано про те, що тогочасні «… термінологічні словники …. несли тавро зросійщення української наукової мови». Нові переліки назв різних груп хребетних (птахів, земноводних, риб і, зокрема, ссавців) тепер орієнтуються на назви, що були в ужитку в працях творців української ономастики, а не її ревізорів (наприклад, Писанець, 2005^[11]; Фесенко, Бокотей, 2007^[12]).

Попри це, у низці випадків синоніми, сформовані шляхом запозичень, інколи стають у нагоді для позначення різних родів або видів, що у часи формування словників не розрізнялися. Такими прикладами є вживання («розведення» у різні роди) назв «вовчок» і «соня» («соня» була «замінником» української назви «вовчок»), нориця і полівка («полівку» у багатьох працях періоду мовних ревізій взагалі писали на російський взір як «польовка»^[13]), «вивірка» і «білка», «сарна» і «косуля» та ін. Торкнулася ця проблема і назв чужорідних видів, що відомі загалу, зокрема назви «їжатець», яку викорінювали і пробували замістити назвою «дикообраз».

Тенденції змін широти вжитку суперечливих назв докладно розглянуто на прикладі місцевої назви «їжатець» та її запозичених відповідників «дикообраз» (з рос.) та «поркупін» (з англ.).

Слово «Їжатець» зустрічається не тільки у науковій, але й у краєзнавчій і художній літературі.

• 1982: Андієвська Емма / Роман про людське призначення (роман): «…їм прочинив їжатець, що їв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той інший їжатець, котрий так сподобався Федорові, ще перед війною в Київському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька…» [2]

• 1982: Словник мудрої голови. А. Вовк. Відповіді та зауваги до словогри. Ч. 8 (про тварини) Юнак, 1982, № 12 с. 17): «Тут зате живе подібна тварина з багато довшими шпильками, що зветься porcupine. її українська назва є ЇЖАТЕЦЬ, але не „дикобраз“, що є російське слово». [3] [Архівовано 19 квітня 2014 у Wayback Machine.]

• 1987: Андієвська Емма / Вірши / Віґілії LXXVI: «Ні соломини, на яку — зіпертись. І на долоні, як молюск — життя. Ні звуку — лиш світанку їжатець.» [4] [Архівовано 10 березня 2016 у Wayback Machine.]

• 1991: Багряний Іван. Тигролови. Роман // Журнал Дніпро, Київ, 1991 № 2^{[недоступне посилання з липня 2019]}. с. 4-128. — С. 43: «… Вепр — не вивірка. А „сікач“, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як на їжатцеві, стоїть пилкою по хребту. …» [5]

• 2001: Фенімор Купер «Звіробій» (пер. Леоніда Солонька [Архівовано 1 вересня 2011 у Wayback Machine.]): «Жоден червоний воїн не верещатиме, мов недорізаний кабан. Той стогін виривається з горлянки блідолицього, з грудей інгіза, і звуки ці приємні, мов дівоча пісня. Пес! Смердючий тхір! Бабак! Видра! Їжатець!» … «Придивившись до мокасина, Уа-та-Уа впевнено сказала, що він гуронський, бо на передку по-особливому розташовані голки їжатця.»[6] [Архівовано 27 жовтня 2012 у Wayback Machine.]^[14]

Існує щонайменше 10 словників, в яких наводиться або збереглася назва «їжатець», попри складну історію зі збереженням питомо українських назв у період 1930–1990 років:

• 1886: Малоруско-німецкий словар (ред. Євгений Желеховский), 1886 рік.: «їжатець — stahelschwein»

• 1917: Російсько-український словничок термінів природознавства і географії (упорядник К. В. Дубняк), м. Кобеляк Полтавська обл. 1917 р.: «дикобраз — їжатка»

• 1924: Російсько-український словник (гол. ред. А. Е. Кримський), 1924 рік, перевидано 2007 рік.: «дикобраз — їжатець, їжатка.»

• 1928: Полонський Х. (Українська Академія Наук) — Матеріяли до української термінології та номенклатури, том XI, Словник природничої термінології (проєкт), Державне видавництво України, 1928, ст. 30: «Дикобраз, Hystrix L. — їжате́ць».

• 1929: Голоскевич Г. — Правописний словник (за нормами УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ Всеукраїнської Академії Наук), Харків, 1929, с.221: їжате́ць, -тця́, -тце́ві; -тці’, -тці'в

• 1930: О. Ізюмов — Російсько-український словник (видання четверте доповнене й виправлене за новим правописом), Державне видавництво України, Харків, Київ, 1930: Дикобраз, зоол. — їжате́ць, -тця; -зовый — їжате́цький, -а, -е.

• 1931: Паночіні С. Словник біологічної термінології / Науково-дослідчий інститут мовознавства ВУАН. — Харків: Радянська школа, 1931. — 89 с. — (Серія практичних словників. Випуск IV). — Словник побудовано за схемою «рос. -> лат. -> укр.». С. 20: «Дикобраз, Hystrix — їжате'ць(-тця)» [7] [Архівовано 7 лютого 2018 у Wayback Machine.].

• 1977: Павло Штепа. Словник чужомовних слів і термінів (Монреаль, 1977 р.): «дикобраз (тварина) — їжатець» [8] [Архівовано 3 листопада 2011 у Wayback Machine.]

• 1985: Етимологічний словник української мови, том 2, Київ, Наукова думка, 1985 р.: «[їжатець] (зоол.) „дикобраз, Hystrix“, [їжатка] — похідні утворення від [їж] „їжак“; назви зумовлені зовнішньою подібністю тварин.»

• 1987: УРЕС том 1, 1987 (ред. Ф. С. Бабичев, А. В. Кудрицький): «ДИКОБРАЗ, їжатець (Hystrix) — рід гризунів. Тіло (довж. до 90 см) зверху вкрите голками (довж. до 40 см).»

• 2010: Російсько-український словник (Українська академія наук): «Як перекласти ДИКОБРАЗ? — ЇЖАТЕЦЬ»[9] [Архівовано 7 березня 2016 у Wayback Machine.]

У спеціальних таксономічних оглядах ссавців, першим з яких став «Словник зоологічної номенклатури» (1927), назва «їжатець» вжита як титульна назва роду. У передмові до перевидання цього словника (2005 р.), підготовленій директором Інституту зоології НАН України І. І. Акімовим, зазначено, що видані в радянські часи словники «побудовані на засадах творення прямих відповідностей російським термінам, несли тавро зросійщення української наукової мови». (с. 5). і далі: «Провідні українські зоологи дійшли висновку, що факсимільне видання унікального лексикографічного документа — „Словника зоологічної номенклатури“ — є єдино можливим відправним пунктом для розвитку сучасної зоологічної номенклатури і термінології.» (с. 5).

• 1927 (2005): Шарлемань М., Татарко К. Назви хребетних тварин // Словник зоологічної номенклатури. Частина 2 (Київ: Держ. вид-во України, 1927): «208. Hystricidae — Їжатцюваті. р[ос]. — Дикобразы. н[ім]. — Erdstachelschwein. … 210. Hystrix cristata L. — Їжатець чубатий. Їжатець чубатий (Пол[янський].), Їжатка (Грінч[енко].). р[ос]. — Дикобраз. нім. — Stachelschwein.». Перевидано Інститутом зоології як видання, що не втратило актуальності, 2005 року^[15].

• 1930: * Київ, довідник (ред. Федор Ернст, 800 ст.), Київ, 1930, розділ «Київський Зоологічний Сад», 675 ст.: «Ліворуч містяться тварини та хижі птахи, що їх нечасто можна спостерігати в природі, через вночішній спосіб їхнього життя — це вовки, їжатці (дикобрази), сови, пугачі, а трохи далі — величезні представники хижих птахів — грифи, орлани-білохвости, орли (беркути, могильники)…»

• 2003: Карабута О. П. Морфемна будова зооназв // Зб. наук. праць. Південний архів. Філолог. науки.- Херсон, 2003.- Вип. ХХІ.- С. 63-67: «У словотворчій структурі аналізованих назв поширений також суфікс -ець. Шляхом додавання цього суфікса до іменникових основ утворилися зооназви, твірна основа яких указує на особливість тварини: їжатець, песець, телець; воронець, лінивець, сивець, сліпець.» (pdf [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.])

• 2007: Кагало О. О., Проць Б. Г. (ред.). Тлумачний посібник з визначення типів оселищ (habitats) Європейського Союзу / Центр розвитку інновацій Університету Вагенінген (Нідерланди), Державний природознавчий музей НАН України. — Львів, 2007. — 202 с. (pdf [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.])

• 2009: огляд «Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів…» (Збірник праць Зоологічного музею ННПМ НАН України. Київ, 2009, № 40 / За ред. Ю. Некрутенка) «… розрізняють такі три основні групи гризунів: сциуроморфи („вивірковидні“, Sciuromorpha) міоморфи („мишовидні“, Myomorpha) та гістрікоморфи („їжатцевидні“, Hystricomorpha).» [10] [Архівовано 9 грудня 2017 у Wayback Machine.]

• 2010: «Основи зоологічної систематики. Лекція 4» / проф. В. Корнєєв [Архівовано 30 вересня 2016 у Wayback Machine.], (Інститут зоології НАН, 2010) : с. 39: «Географічні ознаки. 1. Загальні біогеографічні особливості. … Hystricidae. Їжатці»[11] [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]

• 2010: Коробченко М. А., Загороднюк І. В., Ємельянов І. Г. Підземні гризуни як життєва форма ссавців // Вісник Національного науково-природничого музею. — Київ, 2010. — Том 8. — С. 5-32. — «Табл. 2. Розподіл родів, що включають види підземних гризунів, за вищими таксонами в обсязі світової фауни: Підряд Hystricomorpha — Їжатцевидні.» (с. 7) [12].

Широко відома англійська назва porcupine походить від середньоанглійського та англо-фр. «porc» = свиня, свинина (так само лат. «porcus» = свиня, опорос) [13] [Архівовано 15 листопада 2011 у Wayback Machine.] та «pine» — так само з середньоанглійського та староанглійського «pīn» = штир, з лат. «pinus» = сосна. Тобто, разом це можна перекласти як «порося голчасте», або «свиня наїжачена» тощо^[16]. Назва в різних виданнях закріплена або за групою «їжатцещелепних» (Hystricognathi) загалом, або за американськими Erethizontidae.

Слово «дикобраз» з'явилося в українських словниках після постанов 1933 року (див. Українська мова в СРСР) і до кінця витіснило репресоване слово «їжатець». Обидва слова разом зустрічаються лише у кількох словниках 1987, 1987 років (див. нижче). Слово це є запозичення з рос. мови і походить від рос. «дикий + образный» = «дикообраз» з подальшим стягуванням двох голосних в один звук.

Сучасні згадки в україномовних джерелах пов'язані переважно з перекладами з російської мови. Прикладами є праці, що в пошукових системах знаходяться як джерела варті уваги:

• електронний довідник http://vseslova.com.ua («Дикобрази — значення слова») [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]: «Дикобрази (Hystricidae), сімейство ссавців загону гризунів. … Дикобразами Нового Світла називають іглошерстов.» (правильно має бути: «Їжатці — родина ссавців з ряду гризуни. … Їжатців з Нового Світу називають „голкошерстами“ (?)».

• дисертація (і відповідні публікації): Мороз В. Ф. Механізми функціонування м'язово-скелетної системи та закономірності її розвитку у хребетних^{[недоступне посилання з липня 2019]}. спеціальність 16.00.02. Автореферат дис. … докт. вет. наук. Київ, 2005: поруч з «дикобразом» в переліку досліджених 119 видів хребетних згадано, зокрема (окремі приклади з різних груп): «товстолобик» (рос. «толстолобик», правильно ТОВСТОЛОБ БІЛИЙ!), «сіра жаба» (рос. «серая жаба», правильно РОПУХА СІРА!), «звичайна неясить» (рос. «обыкновенная неясыть», правильно СОВА СІРА!), «звичайна Тупайя» (рос. «тупайя», правильно ТУПАЯ!), «лісна соня» (правильно СОНЯ ЛІСОВА!), «афалин» (правильно АФАЛІНА!), «косуля» (правильно САРНА, або КОЗУЛЯ!)….."

• «Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення»: окрім «дикобраза», неприхованими кальками з рос. є, напр.: «Ленівець» (рос. «ленивец», правильно ЛІНИВЕЦЬ!), «Порожньорогі» (рос. «полорогие», правильно БИКОВІ!, або ПОРОЖНИСТОРОГІ), «буйвол» (правильно БУЙВІЛ та ін., а ще там є вид «Качка, що свистить, руда» (Dendrocygna bicolor) (не можна навіть припустити переклад з рос. :)) Особливий інтерес становлять такі назви, як рід «Саламандри ісполинські» з родини «Скритозяберники».

• огляд: Зиков О. Класифікація сучасних плацентарних ссавців (Eutheria): стан і проблеми // Праці Зоологічного музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. — 2006 [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.]: у цьому огляді, присвяченому переважно аналізу змін у класифікації відповідно до книжки «Классификация современных млекопитающих» (Павлинов, 2002), — жодного посилання на україномовні праці або словники. Окрім «дикобраза», там є низка інших калькованих назв, у тому числі (уточнення за словником Маркевича і Татарка та ін.): «тупайєві» (рос. тупайевые", правильно ТУПАЄВІ), «слонячі стрибунчики» (рос. «слоновые прыгунчики», правильно СТРИБУНЦЕВІ), «пищухові» (рос. «пищуховые», правильно ПИСКУХОВІ), «віскашеві» (рос. «вискашевые», правильно ВІСКАЧЕВІ), «ведмежі» (рос. «медвежьи», правильно «ВЕДМЕДЕВІ!), „полорогові“ (рос. полорогие», правильно БИКОВІ!), «смугастикові» (рос. «полосатиковые», правильно СМУГАЧЕВІ!), а ще «собачі» (псові), «тюленячі» (тюленеві), «конячі» (коневі), оленячі та ін.

Існує низка інших пар синонімів, що використовуються незалежно для позначення одних і тих самих таксонів ссавці. Тут наведено тільки ті, з якими виникають суперечки щодо їх вживання у поточній науковій літературі та у просторі вікіпедії.

Сарна (Capreolus) — рід оленевих, широко поширений і добре відомий в Україні, проте в окремі періоди історії (зокрема, перша половина 20 ст.) вид був винищений на більшій частині країни, що впливало на знання його місцевими жителями і, відповідно, на збереження або поширення тієї або іншої назви.

Са́рна. Слово нерідко вважають запозиченим з польської мови, sarna, і спорідненим з іншим українським — серна. У інших мовах: болгарська — сърна́; верхньолужицька — sorna; давньоруська — сьрна; македонська — срна; нижньолужицька — sarnja; російська — се́рна; сербохорватська — ср́на; словенська — sŕna; старослов'янська — сръна; чеська і словацька — srna; споріднено з авестійська — srvā (ріг); давньоіндійська — śŕŋgam (ріг); старолатиська — sirna; пруська — sirvis (олень); існує думка про спорідненість лише з литовською stìrna та латиська — stiřna.

Назва цього виду/роду оленевих пов'язана з його подібністю до молодих оленів: малі розміри, невеличкі роги, пістряве забарвлення. Остання особливість прямо відображена у назві.

Відомі такі приклади давнього вживання назви «сарна»: «В бору плодились кабани, ведмідь і сарна прудконога» (Я. Щоголів); «Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, помайнують» (Т. Шевченко). Ця ж назва рекомендована Термінологічною колегією Українського наукового товариства (Шарлемань, 1920) та Інститутом української наукової мови (Шарлемань, 1927) і часто вживана тепер (Загороднюк, 1999, 2004; Делеган та ін., 2005; Булахов, Пахомов, 2006).

Косу́ля (козуля) — запозичення з російської мови, вважається результатом видозміни назви коза. У російській мові, включаючи й наукові зведення початку і середини 20 ст., термін спочатку звучав винятково як «козуля» (прямий переклад латини). В останні десятиліття заміщений у російській і частково українській літературі на дивне «косуля» із сумнівною етимологією. В українській мові «козуля» означає тільки «маленьку корову із загнутими назад рогами» (Грінченко, 1997: с. 266), а ніяк не «дику козу».

Пес. У інших мовах: білоруська та російська — пёс; болгарська та македонська — пес; верхньолужицька — pos; давньоруська та старослов'янська — пьсъ; нижньолужицька — pjas; полабська — ṕas польська — pies; сербохорватська -пàс; словацька та чеська — pes; словенська — pès. Однозначної етимології немає. Здебільшого зіставляється з латинським «pecus» — «худоба, свійська тварина», давньоіндійським «páśu» — «худоба», авестійським «pasu-» — «худоба», грецьким «πέκος» — «шкура, вовна» як таке, що первісно означало або «волохатий» або «сторож худоби»; зближується з латинським «specio» — «дивлюся, спостерігаю», давньоіндійським «páśyati» — «дивиться, поглядає», авестійським «spasyeiti-» — «вистежує», тобто первісне значення слова пес — «наглядач за худобою». Ряд дослідників слово «пес» пов'язують з давньоіндійським «piśángah» — «рудуватий, брунатнуватий» чи «piśáh» — «лань», грецьким «ποικίλος» — «строкатий» і праслов'янським «pьstrъ» — «строкатий»
Соба́ка. У інших мовах: російська — собака, білоруська — сабака, давньоруська — собака, кашубська (як лайка) — sobaka (сука, розпусна людина). Виводиться від іранського «*sabāka-», парсі «sabah».

Ви́вірка. Синоніми: веві́рка, ве́вериця, ве́врик, вевю́рка, ви́верица, ви́вірица, віве́риця, вію́рка, вові́рка, гавю́рка, є́вірка, лави́рка, лови́рка. У інших мовах: російська — ве́верица; білоруська — вавёрка; давньоруська — віве́риця, болгарська — ве́верица, верхньолужицька — wjewjerčka; македонська — веверица, верверица; нижньолужицька — njewericka; сербохорватська — вjеверица;словенська — vẹ́verica; чеська — veverka, veveřice; словацька — veverica; польська — wiewiórka; споріднено з литовською — voverė̃; латиська — vãvere; пруська — weware; кімрська — gwywer; перська — varvarah; латинська — viverra (тхір). Слов'янські форми цього слова виникли, очевидно, через варіантне подвоєння індоєвропейського кореня «ver-» — «вигинати», «викривляти», натякаючи на вигнуту, викривлену форму хвоста цієї тварини.

На відміну від слова «білка», «назва „вивірка“ не пов'язана з податтю чи забарвленням, і вона вживана у всіх слов'ян, крім росіян. Спільні корені цієї назви … можна шукати з назвою „вівера“ (Viverra L.)» (Загороднюк, 2009, loc. cit.).

Білка. В давньоукраїнських текстах слово "білка" позначало лише рідкісний вид білих вивериць («бѣла вѣверица»),^[17] але згодом на Наддніпрянщині почало позначати весь вид. Так, Огієнко у своєму Стилістичному словнику української мови (виданому у Львові 1924 року) вказує, що на Наддніпрянській Україні слово «вивірка» — невідоме, замість нього вживають слово «білка».^[18] Про поширеність цього слова ще в дорадянські часи свідчать також інші авторитетні словники, зокрема Словник Грінченка^[19], Історичний словник під редакцією Тимченка^[20] та Енциклопедії українознавства під редакцією Кубійовича.^[21]

Вовчок як вихідна спільна назва всіх Griridae. Вихідною назвою всіх представників родини Gliridae (=Myoxidae), очевидно, була назва «вовчок», і тільки ліскулька («вовчок ліщиновий») мала власну вернакулярну назву (що надалі зникла). У «Словнику зоологічної номенклатури» (Шарлемань, 1928) знаходимо для родини і різних видів такі назви:

• Glyridae — Вовчкуваті. [Syn.:] Кушликуваті (Верх[ратський]. Зоол.). р[ос]. — Сони. н[ім]. — Schläfmausartige.
• Eliomys quercinus L. — Вовчок садовий. [Syn.:] Вовчок садовий (Шар[лемань].). р[ос]. — Соня садовая. н[ім]. — Gartenschläfer.
• Diromys nitedula Pall. — Вовчок лісовий. [Syn.:] Чертец, черун, чертежник, чертіж, лупіж, лупей (Верх[ратський]. 1878), вовчок лісовий (Шар[лемань].). р[ос]. — Соня лесная. н[ім]. — Baumschläfer.
• Glis glis L. — Вовчок великий. [Syn.:] Паухан, кашавок, кашавец, лускооріх, лускоріх (Вер[хратський]. 1878), чороліс (Шух.), кашавка, кашавець, кушлик (Верх. Зоол.), попілиця, повх, соня (Полян[ський].), вовчок великий (Шар.). р[ос]. — Полчок. н[ім]. — Siebenschläfer.
• Muscardinus avellanarius L. — Ліскулька або лускорішок. [Syn.:] Лускорішок (Верх[ратський]. 1878), мідиця (Шух.), ліскулька (Верх. Зоол.). р[ос]. — Мушловка, орешниковая соня. н[ім]. — Haselmaus.

Період синонімічності. Обидві назви, «вовчок» і «соня» на рівних використовувалися в зоологічних оглядах другої пол. 20 ст., це пов'язано з ревізією словників і наданням переваги синонімам, спільним з російськими (слово «соня» було одним із 14 синонімів одного з видів — Glis glis), аж до появи таких зоонімів, як «соня-вовчок» для Glis glis (Підоплічка, 1937) або «соня, повчок [sic!]» для роду Glis (Маркевич, Татарко, 1983). Обидві назви пов'язані зі здатністю тварин залягати у сплячку (на зиму), згорнувшись «калачиком» (вовчком).

З огляду на невелике видове різноманіття родини у фауні України (4 види) і формування фауністичних переліків як переліків видів (а не родів чи родин) ідея використання єдиної першої назви в українських біноменах була допустимою, і першим кроком стало відновлення назви «вовчок» (з критикою таких «українських» назв як «повчок», «вовчок горішниковий» = ліщиновий тощо)^[22].

«Розведення» назв. 2001 року запропоновано фіксувати назви «соня» і «вовчок» за двома різними підродинами, які представлені в Україні: 1) вовчки = Glirinae (роди Glis + Muscardinus) та 2) соні = Leithiinae (роди Dryomys + Eliomys) (^[23]. Проте, з огляду на наявність власних назв видів родини вовчкових у формі іменників (вовчок, соня, ліскулька), назви «соня» і «вовчок» були «розведені» у різні роди: Glis = вовчок, Dryomys — соня (Загороднюк, 2008–2009 [Архівовано 25 січня 2012 у Wayback Machine.]).

Ця історія є ода з ілюстрацій того, як процес зросійщення наукової номенклатури може бути розвернутий на користь: накопичений синонімічний ряд не був скорочений, а був «розформований» шляхом прив'язки різних вернакулярних назв, що стали поширеними в українській зоологічній літературі, до різних родів однієї родини (Загороднюк, 2008–2009).

Джерела. Шарлемань, 1928 (loc. cit.); Маркевич, Татарко, 1983 (loc. cit.); Загороднюк, 2001, 2004, 2008–2009 (loc. cit.).

див. також: єноти

див. також: єноти

Бик як самець — назва, вихідне значення якої поширювалося тільки на самців свійської худоби, згодом — на всіх самців одомашнених форм великорозмірних Bovidae — «велику рогату худобу». Ще пізніше назву бик застосовували для всіх великорозмірних копитних, вкл. зубрів, оленів і лосів. Тобто термін бик вживався як відповідник слова самець і антонім щодо корова.

Бик як рід — одночасно з позначенням статі термін бик набув широкого вжитку для позначення різних видів роду Bos та суміжних родів. Поступово, упродовж 20 ст. цей термін закріпився виключно за родом Bos. У прийнятому тепер обсязі рід «Бик (рід)» містить 6 сучасних видів, у тому числі «Бик свійський, або корова (Bos taurus)». Цей рід є типовий для родини «Бикові, бичачі або порожнисторогі (Bovidae Gray, 1821)».

Тур — одна з найвідоміших назв диких биків (вид «бик первісний, Bos primigenius Bojanus, 1827»). Цей вид багаторазовано згаданий у літописах (зустрічі з туром, полювання на тура тощо). Назва тур є власна назва цього виду, і її ніколи не поширювали на весь рід або інші види родини бикових (проте див. далі «тур / козел»).

Отже, назва «Бик» тепер є усталена назва роду Bos і перша (родова) частина всіх біноменів для позначення видів цього роду ссавців. Назва «тур» є синонім біномену «бик первісний», тобто власна назва одного з видів биків.

див. також: бик, бугай, бик (рід), тур

Джерела: Жарський, 1938^[24], Сокур, 1961^[25], Кіріков, 1983^[26] та ін.

Тур — бик. Про назву тура як бика див. вище. Після винищення цього виду назву поширили на інших мисливських звірів з тієї ж родини (переважно в російськомовній літературі, поширеній і в Україні).

Тур — козел. Назву тур, попри її однозначну прив'язку до копитних з роду Bos (бик), у 19 ст., у період завоювання Кавказу і вивчення її фауни, поширено на інший вид копитних з підродини «козлових» — козла кавказького (Capra caucasica). Останнього в зоологічній і мисливській літературі приблизно з поч. 19 ст. почали називати «туром», що, очевидно, було пов'язано з наявністю у цих козлів потужних рогів. Відповідно, цей вид козлів нерідко називають «кавказький тур», розрізняючи два його підвиди (інколи як види): C. c. cylindricornis («східнокавказький, або дагестанський тур») та C. c. caucasica («західнокавказький, або кубанський тур»).

Отже, в україномовній зооніміці назва «тур» має чіткий зв'язок з позначенням одного з видів биків, позаяк її поширення на позначення диких козлів Північного Кавказу є вторинне. Для уникнення плутанини бажано обмежувати використання назви «тур» обсягом виду Bos primigenius. Для видів роду Capra усталеним відповідником є назва «козел».

В Україні здавна існувала власна назва скам'янілостей, що стосуються цих тварин, — «мамут»: саме її зафіксовано як реєстрову назву в усіх перших словниках (напр.: Дубровський, 1918^[27]; Шарлемань, 1928^[28] та ін.; докладніше див. далі). Така сама назва використовується і в мовах багатьох європейських народів, у тому числі польській, чеській, угорській, німецькій, болгарській, словацькій, верхньолужицькій, македонській, сербській, хорватській, англійській тощо. Надалі, в період тотальної русифікації, цю назву почали заміняти російською (а первинно, ймовірно, французькою) назвою «маммонт». У словнику Павла Штепи номен «мамонт» подається як чужомовний відповідник українського слова «мамут»^[29].

В одному зі своїх коментарів в книзі Культура слова: Мовностилістичні поради відомий мовознавець проф. Олександр Пономарів^[30] присвячує номену «мамут» спеціальну увагу:

"Викопний ссавець льодовикового періоду по-українському звався мамут: «Мамут спиною розгортає твань» (М. Бажан). Пор.: п. ч. слц. вл. слн. mamut, мак. срб. мамут. Пізніше його в українській мові назвали так, як у російській — мамонт, а слову мамут у словниках дали позначку «застаріле». Прикладів такої «інтернаціоналізації» дуже багато. Настав час повернути українську термінологію до багатющих джерел рідної мови. Чужого, безперечно, варто навчатись. Проте насамперед не треба цуратися свого."

Відомий дослідник і популяризатор зоологічних знань Ігор Акімушкін зазначає, що

Сучасна російська назва мамута походить від староруського слова «мамут» (в ориг.: "Современное русское название мамонта происходит от старорусского слова «мамут»." (цит. за рос. ориг.[31], докладніше в укр. перекладі див. нижче)

Словник московсько-український (1918 р.) лексикографа Дубровського Віктора Григоровича подає рос. слово «Мамонтъ» як «мамут».^[32]

ЕСУМ подає слово мамонт із молодшим синонімом мамут, зазначаючи, що назва мамонт запозичена з мов народів Півночі через посередництво російської мови, звукова форма мамут є повторним запозиченням через польську із західноєвропейських мов^[33].

Ця назва в російській мові походить з мов народів Півночі, а саме від мансійського слова «манґ онт»^[34][35] — «земляний ріг» і до нас прийшло через російську мову та поширилось на інші мови (наприклад англ. Mammoth). Остаточної визначеної етимології немає. Пов'язується з якутським mamut похідним від mamma — «земля», оскільки якути вважали, що мамонти живуть в землі.^[36] Існують і інші версії походження, зокрема від західно-тунгуського «ведмідь», є думки про хантийське і ненецьке походження. Процес русифікації в Україні, який чіпляв також українську наукову термінологію, набув особливо значного розвитку в середині XX ст. (див. Русифікація України), коли, зокрема, було закрито останні україномовні зоологічні видання^[37]. Особливо активне зросійщення розпочалося наприкінці 1950-х років, коли було видано Постанову Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання (1958 р.) та на XXII з'їзді КПРС ухвалено Програму партії про «злиття націй» в єдиний радянський народ (1961 р.). Перша відома україномовна праця, в якій у назві вжито слово «мамонт», датована 1960 роком^[38].

Номен «мамут» є найпоширенішим в мовах багатьох народів для позначення цих тварин. Тільки у просторі вікіпедії ця назва зустрічається в багатьох мовних версіях^[39], у тому числі в арабській, болгарській, польській, словацькій, чеській, сербській, хорватській, естонській, литовській, латвійській, німецькій, фінській, угорській, португальській, турецькій тощо.

В Україні — як раніше, так і тепер — також широко вживається ця давньоруська форма назви — Ма́мут (Шарлемань, 1928; Караваєв, 1930^[40]; Жарський, 1938^[41]; Підоплічко, 1948^[42]; Шидловський, 2004^[43]; Сеґеда, 2008^[44]; Плачинда, 2008^[45] Михайлов, 2009^[46], Залізняк, 2016^[47] та ін.). На слух назва «мамут» збігається з латинською назвою іншого роду хоботних — мастодонтів (Mammut Blumenbach, 1799). Попри це, у «Біологічному словнику» (1974)^[48] назва «мамут» однозначно асоційована зі слонами (Elephas primigenius), а не мастодонтами.

Особливо часто в науковій літературі згадують «мамута» у зв'язку з вивченням палеолітичних стоянок. Пов'язано це з великою частотою знахідок кісток мамутів при проведенні сільськогосподарських робіт, розчистці русел річок тощо. Найвідомішою є виявлена на Черкащині Межиріцька стоянка^[49], докладно описана у працях І. Підоплічки, О. Короткевич та ін. палеозоологів. Згадують «мамута» і в описах інших відомих стоянок, зокрема Мізинській^[50].

Відомими є й інші місцезнаходження, у тому числі пам'ятка «Семенівка» (Баришівський район Київщини), де науковцями Київського національного університету протягом 1997–2001 років виявлено велику кількість мамутових кісток (саме «мамутових»)^[51]. Докладно є описані петрогліфи із зображеннями мамутів (саме як «мамут») в Кам'яній Могилі^[52].

Ця тема активно розвивається і тепер і «мамутів» та «мамутові кістки» (тобто не тільки зуби, але й бивні, черепи, хребці, кістки автоподію тощо) згадують у багатьох працях (наприклад, Залізняк та ін., 2003^[53], Шидловський, 2004^[54]).

Велика кількість згадок «мамута» і «мамутових кісток» подана і в нещодавньому випуску «Сіверянського літопису», присвяченому підсумкам наукової конференції, присвяченої 100-річчю відкриття Мізинської палеолітичної стоянки (2008)^[55]. Відтворення картин полювань на мамутів обговорюється в і сучасних конференціях з проблем музеології (напр.^[56][57]). Так само багато вживається назва „мамут“ в сучасних українознавчих дослідженнях, зокрема в нещодавній монографії Валерія Сніжка „Українознавство: природна психо-філософська концепція“ (Сніжко, 2010)^[58]. В іншій своїй праці — „Творчість через символ“ — аналізуючи орнаменти на браслетах з мізинської культури, Валерій Сніжко та Любов Отрошко зазначають: „Мамут“ — від назви тварини у міжнародному визначенні Mammuthus; невідповідний міжнародному російський переклад не повинен бути в українському правописі»^[59].

«Мамут» і «мамутові кістки» (або «роги») багаторазово згадані як у класичних оглядах історії (як «косматий мамут»), зокрема у «Великій історії України» (Голубець, 1935/1993)^[60], так і в сучасному (2011) виданні «Економічна історія України», зокрема у розділі «Привласнювальна економіка палеоліту та мезоліту на теренах України» (Кіосак, 2011)^[61]. Багаторазові згадки «мамутів» знаходимо розділі «Кам'яна доба» неперевершеної «Історії України» у версії Наталії Полонської-Василенко^[62].

Все це свідчить не тільки про велику роль Мамута в історії місцевих економік на теренах України, але й визначну роль як самої тварини, так і даних про неї у розвитку місцевих форм природокористування (зокрема й полювання та використання дериватів) та системи знань про природу (вкл. й сучасні палеозоологічні дослідження). Важливими і частими є згадки мамутів в сучасних історико-етнологічних дослідженнях (Сеґеда, 2008)^[44].

Також про вживання в художній літературі: Мамут#Мамути в художній літературі

Азовка — назва одного з підвидів фоцени звичайної, Phocoena phocoena relicta. Азовка — єдина форма дельфінів, що зустрічаються в Азовському морі. На Азові вид називають пихтуном або морською свинею. Назва «азовка», найімовірніше пов'язана зі знахідками виду в Чорному морі, куди азовка мігрує на зимовий час. Відповідно, назва пов'язана з уточненням виду: «той, що з Азовського моря». Ареал азовки відокремлений від ареалу інших підвидів фоцени звичайної.

Пихтун — одна з назв азовки, пов'язана з характерним для виду важким диханням, «пихтінням».

Лелека — українська назва роду Ciconia. Хоча у складі цього роду розрізняють 7 видів (а в Україні — два), нерідко під цією назвою в Україні розуміють тільки вид Лелека білий. Назва етимологічно близька до леляк, лель, лилик, зміст яких пов'язаний з лісовими угіддями, ніччю тощо. Мабуть назва «лелека» первісно стосувалася лелеки чорного (Ciconia nigra) — аборигенного виду лелекових України, бо лелека білий — адвентивний вид, що розселяється з півдня (з Африки) на північ з часів середньовіччя (цей процес розселення на північ і схід триває дотепер).

див. також: Леля (міфологія)

Чорногуз та бусол (а також бузько, бусьок, боцюн, гайстер) — синоніми одного з видів лелеки — Лелека білий (Ciconia ciconia).

Крук — назва птаха виду Corvus corax. Назва утворена шляхом звуконаслідування, адже часто можна почути як птах у польоті вимовляє щось середнє між «кра» і «кру». У інших мовах: білоруська і діалектна російська — крук; діалектна словацька — kruk, словацька та чеська — krkavec, ісландська — *krukъ, очевидно споріднене з литовським — krauklỹs (і kraữkti — крукати), латиським — krauklis. Далі цьому слову споріднені давньоісландське — hrókr (морський крук), готське — hrukjan (крукати).

Ворон. У інших мовах: болгарська і македонська — вран; верхньолужицька — wron; давньоруська — воронъ; нижньолужицька — ron; російська — ворон; старослов'янська — вранъ. Точна етимологія невідома.

Обидві назви використовуються як синоніми з основною назвою «веретільниця»^[63].

Формально всі три назви відносяться до одного виду — Ratilus rutilus з родини коропових (Cyprinidae). Назви є синонімічні, проте їх застосовують до різних екологічних і географічних (підвидових) форм.

Плітка, або плітка звичайна — загально прийнята українська назва виду Ratilus rutilus, один з 17 видів роду Плітка (Rutilus).

Вобла — солоноводна форма плітки, поширена в Каспії й Аралі (поки існував Арал). Каспійська форма описана як «вобла каспійська» (R. rutilus caspicus), аральська — як вобла аральська (R. rutilus aralensis).

Тараня — прохідна або сононоводна форма плітки, її підвид Ratilus rutilus heckeli, поширена в Азово-Чорноморському басейні. Має промислове значення і відома загалу за готовим продуктом — в'яленою рибою. З її назвою пов'язана, загальна для цього типу продуктів, гастрономічна назва «тараня».

• Вернакулярна назва тварин
• Зооніми

• Акімов І. А. Передмова [до перевидання] // Словник зоологічної номенклатури (1927–1928) / Інститут зоології НАН України. — Київ: Наукова думка, 2005. — (Факсимільне відтворення).
• Кличев А.-М. Красота солнечного края. — Ашхабад: Магарыф, 1979. — 176 с.
• Загороднюк І. В. Таксономія і номенклатура немишовидних гризунів фауни України // Збірник праць Зоологічного музею. — Київ, 2008–2009. — № 40. — С. 147–185. [Архівовано 9 грудня 2017 у Wayback Machine.]
• Шарлемань М. Ссавці. — Плазуни. — Земноводяні // Шарлемань М., Татарко К. Назви хребетних тварин. — Київ: Держ. вид-во України, 1927. — С. 9-67. — (Словник зоологічної номенклатури. Частина 2). [Архівовано 4 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Етимологічний словник російської мови Макса Фасмера (ве́верица) [Архівовано 17 серпня 2013 у Wayback Machine.]
• Етимологічний словник української мови, том 1, Київ, Наукова думка, 1982
• Етимологічний словник української мови, том 3, Київ, Наукова думка, 1989
• Етимологічний словник української мови, том 4, Київ, Наукова думка, 2003
• Етимологічний словник української мови, том 5, Київ, Наукова думка, 2006