Славнов Валентин Миколайович

Валентин Славнов
2014-й рік
Народився	18 січня 1924(1924-01-18) Київ, УРСР
Помер	4 лютого 2018(2018-02-04) (94 роки) Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Alma mater	Чернігівська фельдшерсько-акушерська школа (1949) Київський медичний інститут (1955)
Галузь	радіологія, ядерна медицина
Заклад	Інститут інфекційних хвороб АМН СРСР (1958—1960) Міністерство охорони здоров'я Української РСР (1958—1960) Київський державний інститут удосконалення лікарів (1960—1968) Київський науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин (1968—2005) Інститут кардіології ім. М. Д. Стражеска НАМН України (2005—2013)
Посада	науковий співробітник, старший інспектор, доцент, професор, завідувач відділу, завідувач лабораторії
Вчене звання	професор (1974)
Науковий ступінь	доктор медичних наук (1967)
Науковий керівник	Микола Заркевич
Відомі учні	Євген Лучицький, Галина Валуєва, Віталій Рудіченко
Членство	член правління Всесоюзного наукового товариства рентгенологів та радіологів, заступник голови Київського наукового товариства рентгенологів і радіологів
Відомий завдяки:	фундаторству української радіології, розробці радіонуклідних методів дослідження ендокринних залоз, впровадженню радіоімунологічних методів у клінічну практику
Нагороди

Валентин Миколайович Славнов (18 січня 1924, Київ — 4 лютого 2018, Київ) — український науковець-радіолог, фахівець з ядерної медицини, педагог. Доктор медичних наук (1967), професор (1974). Фундатор української радіології, розробник радіонуклідних методів дослідження ендокринних залоз, впроваджувач радіоімунологічних методів у клінічну практику.

Учасник німецько-радянської війни, молодший лейтенант медичної служби. Кавалерист, командир відділення протитанкових рушниць, брав участь у деокупації Херсонщини, Миколаївщини та Одещини. Нагороджений понад 15 військовими орденами та медалями.

Після закінчення війни, майже 40 років — науковий співробітник Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин (1968—2005), з яких 22 роки — завідувач відділу радіології. Головний радіолог УРСР (1973—1978). Автор близько 475 наукових робіт, понад 10 авторських свідоцтв на винаходи. Учень професора Миколи Заркевича^[1].

Народився 18 січня 1924 року в Києві в родині ливарника заводу «Ленінська кузня» та закрійниці. Славнови мешкали в місцевості теперішньої Солом'янської площі^[2].

Після репресій проти батька, матері та діда виховувався у дитячому будинку в Коропському районі Чернігівщини, неподалік від села Вишеньки. Перед початком німецько-радянської війни переїхав до матері в село Мерке Казахської РСР, працював трактористом та помічником комбайнера^[2].

З серпня 1942 року — на військових теренах, проходив військово-кавалерійську підготовку в Алма-Аті. На початку 1944 року, у складі 10-ї гвардійської козачої кавалерійської дивізії, як командир відділення протитанкових рушниць, брав участь у деокупації Херсонщини, Миколаївщини та Одещини. З квітня 1944 року воював у Білоруській РСР, у складі 1-го Білоруського фронту. Демобілізований у липні 1947 року в званні молодшого лейтенанта^[2][3].

Після завершення військової служби мешкав у Чернігові разом з матір'ю, оскільки київський будинок був зруйнований під час війни. У 1949 році закінчив Чернігівську фельдшерсько-акушерську школу, у 1955 році — лікувальний факультет Київського медичного інституту. Під час навчання чотири роки працював у науковому гуртку кафедри фармакології під керівництвом професора Олександра Черкеса^[2].

У 1958 році закінчив аспірантуру кафедри рентгенології та медичної радіології, захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата медичних наук (науковий керівник — професор Микола Заркевич). Відтоді ж — молодший науковий співробітник радіологічної лабораторії Інституту інфекційних хвороб АМН СРСР, паралельно — старший інспектор з рентгенології та радіології Міністерства охорони здоров'я УРСР^[4].

З 1960 року — асистент, пізніше доцент кафедри медичної радіології Київського державного інституту удосконалення лікарів. У 1967 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, захистивши дисертацію на тему «Функциональное состояние печени при заболеваниях щитовидной железы и у больных тиреотоксикозом, леченных радиоактивным йодом».

У 1968 році, за пропозицією академіка Василя Комісаренка, очолив відділ радіології Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин. З 1973 по 1978 роки — головний радіолог УРСР. У 1974 році затверджений у вченому званні професора^[3].

Наприкінці 1980-х років Інститут ендокринології та обміну речовин очолив доктор медичних наук Микола Тронько, який, за словами Валентина Славнова, почав «утискати пенсіонерів», перевівши професора Славнова спочатку на половину ставки, пізніше — на чверть^[2]. У 1990 році Валентин Славнов залишив обов'язки завідувача відділу радіології та перейшов на посаду провідного наукового співробітника.

З 2005 року — керівник лабораторії радіоізотопних методів дослідження Інституту кардіології ім. М. Д. Стражеска НАМН України. 31 грудня 2013 року, у 89-річному віці, вийшов на заслужений відпочинок^[2].

Помер на 95-му році життя 4 лютого 2018 року. Похований разом із родиною на Байковому кладовищі (ділянка № 26, 50°25′5.22″ пн. ш. 30°30′18.91″ сх. д. / 50.4181167° пн. ш. 30.5052528° сх. д. / 50.4181167; 30.5052528).

Автор близько 475 наукових робіт, понад 10 авторських свідоцтв на винаходи. Науковий керівник та консультант близько 25 докторів та кандидатів наук. Серед учнів Валентина Славнова — науковці Євген Лучицький, Галина Валуєва, Віталій Рудіченко тощо.

Фундатор української радіології, дослідник радіонуклідної діагностики захворювань щитоподібної залози, нирок тощо. Розробник радіонуклідних методів дослідження ендокринних залоз, методів сцинтиграфії надниркових залоз, впроваджувач радіоімунологічних методів у клінічну практику. Як головний радіолог УРСР, здійснив суттєвий внесок в організацію радіологічної допомоги населенню України^[4].

Член правління Всесоюзного наукового товариства рентгенологів та радіологів, заступник голови Київського наукового товариства рентгенологів і радіологів. Член редакційної колегії «Українського радіологічного журналу», заступник відповідального редактора посібника «Експериментальна і клінічна радіологія»^[3].

• 1975 — «Способ диагностики нарушений обмена инсулина»
• 1983 — «Способ сцинтиграфии надпочечников»
• 1992 — «Способ дифференциальной диагностики пубертатного диспитуитаризма и болезни Иценко-Кушинга»
• 2001 — «Спосіб доопераційної діагностики раку щитовидної залози та його метастазів»
• 2002 — «Спосіб радіонуклідної діагностики діабетичних ангіопатій нижніх кінцівок»
• 2003 — «Спосіб виявлення порушень гемодинаміки яєчок у хворих на цукровий діабет»
• 2003 — «Спосіб радіонуклідної діагностики запальних процесів кісток стопи у хворих на цукровий діабет»
• 2005 — «Процес радіонуклідної діагностики порушень кровотоку та остеоартропатій колінних суглобів у хворих на цукровий діабет»
• 2013 — «Спосіб ранньої діагностики нефропатії у хворих цукровим діабетом»

• орден Вітчизняної війни II ступеня
• орден «За мужність» III ступеня
• медаль «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• медаль «30 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• медаль «40 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• ювілейна медаль «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• ювілейна медаль «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• ювілейна медаль «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»