Смерть (персонаж)

Образ смерті — персоніфікація смерті у вигляді певної фізичної істоти.

Смерть як персонаж зустрічається в міфах, легендах і релігіях усіх світових культур, починаючи з незапам'ятних часів. У європейській (і, зокрема, українській) культурі смерть часто зображується у вигляді скелета з косою. В західній культурі персоніфікація смерті відома як «Похмурий Жнець» (англ. Grim Reaper).

Походження образу

Американський психолог Ірвін Ялом пояснював, що персоніфікація смерті виникає в дитинстві через усвідомлення реальності смерті та прагнення якось її контролювати. Смерть розглядається як людська фігура, здатна вирішити, хто помре, а отже виникає уявлення, що на неї можна вплинути та змінити її рішення^[1].

Стать персоніфікації смерті не завжди пов'язана з граматичним родом слова «смерть».

Французький мистецтвознавець Андре Мальро запропонував підставу, згідно з якою смерть у культурі постає в чоловічому чи жіночому образі. Персоніфікація смерті у подобі чоловіка виникає в патріархальних суспільствах, а в подобі жінки — в матріархальних. Тобто, образ смерті визначається тим, представники якої статі розпоряджаються благами, адже смерть настає через втрату благ: їжі, захисту, опіки^[2].

В культурах світу

Майже всі персоніфікації смерті виконують функцію відділення душі від тіла, що спричиняє припинення життя^[3].

У багатьох політеїстичних цивілізаціях функції смерті виконують окремі божества. Зазвичай у кожній релігії існував бог-психопомп, провідник душ у царство смерті і бог-господар підземного світу: Анубіс (Стародавній Єгипет), Танатос (Стародавня Греція), Плутон (Стародавній Рим), Гель (Германо-скандинавська міфологія), Грох (Вірменська міфологія), Енма (синтоїзм), Яма (індуїзм).

Стародавні греки персоніфікували смерть як бога Танатоса. З ним пов'язані Аїд — володар підземного світу, Харон — перевізник душ і мойра Антропос, яка визначає тривалість життя^[2].

В юдаїзмі, християнстві та ісламі смерть персоніфікується як Ангел Смерті. Найчастіше це Азраїл, в юдаїзмі також буває Самаїл^[4]. Смерть — єдиний з вершників Апокаліпсису, що згадується за ім'ям.

З XIV ст. у Європі поширився образ Похмурого Женця (Grim Reaper, Der Gevatter Tod) — скелета чи розкладеного трупа в темному одязі з капішоном і з косою чи серпом, якими він «жне» душі. Поява цього образу пов'язана з епідемією чуми 1347—1351 років^[2]^[5]. Похмурий Жнець чоловічої статі, хоча в деяких європейських народів (іспанців, французів, у слов'янських народів) персоніфікація смерті — жінка^[2].

Образ Похмурого Женця поділяє зовнішність з давньогрецьким Кроносом^[6] і давньоримським Сатурном, які зображалися з серпом^[7] або косою. В цьому випадку сільсько-господарське знаряддя має подвійний символізм: воно є символом життя (врожаю) та його завершення^[6]^[8].

У Похмурого Женця коса чи серп вказує також на раптовість смерті — подібно як швидко зрізають стебла рослин, так смерть забирає людей^[9]. Його атрибутом може слугувати пісочний годинник як символ скінченності життя, чорний ворон, візок із камінням^[10].

Похмурий Жнець популярний також у американській культурі. В мексиканців смерть уособлює жінка-скелет Санта Муерте, Худа Пані, Біла Сестра чи навіть Божа Матір^[11].

Крім того смерть описується через метафори, де називається невблаганним суддею, подругою, товаришем, який завжди поруч^[10].

Смерть в українській культурі

Витоки українських уявлень про смерть містяться в загальнослов'янських віруваннях. Бог Велес, подібно до давньогрецького Аїда, уявлявся володарем усього підземного, зокрема похованих мерців. Тоді як конкретно смерть могли уособлювати Мара чи Желя^[12]. Саме слово «смерть» утворене від праіндоєвропейського кореня *mrk- зі значенням «чорнити», «темнити» (звідти ж слова «морок», «хмара», «марати»)^[13]. Разом з тим смерть часто асоціюється з білим кольором^[14].

Смерть в українській культурі зустрічається в різних образах. Традиційно її зображують у вигляді старої кістлявої жінки з косою, загорнену в біле простирадло^[14]. Іноді має власне ім'я — Ки́рпа^[15]. Вона може поставати крім того як жінка з білою шкірою та палаючими очима; як тварина білого кольору (особливо собака). Смерть мешкає десь далеко серед снігів, або в печері, де тримає свічки, кожна з яких означає живу людину. Людина, що скоро помре, може побачити Смерть. Смерть нічого не робить на свій розсуд, вона забирає життя в присуджений час, а тому невблаганна^[14].

У казках на кшталт «Як чоловік кумався зі смертю» Смерть радить чоловікові стати лікарем і підказує йому хто з хворих помре, а хто виживе. Та чоловік порушує умову не брати грошей з бідняків. Потім він декілька разів обдурює Смерть, яка прийшла за ним, щоб подовжити життя щоразу ще на рік. Зрештою Смерть перемагає. В казці «Бідний чоловік і смерть» чоловік ув'язнює Смерть у люльці для куріння. Звільнившись, Смерть проклинає чоловіка, щоб він старів, але не міг померти, поки з нього не зостануться самі кістки. В іншій казці Смерть відправляє чоловіка, що скористався її порадою для накопичення несправедливого багатства, до пекла, де він буде вічно зі своїми статками^[14].

Крім того, зустрічаються й інші уособлення смерті. Зокрема, образ смерті як птиці-качки, що перетинає водне плесо, зустрічається в тужливій народній пісні Пливе кача по Тисині, яка стала широковідомою під час реквієму за загиблими учасниками Революції гідності^{[джерело?]}.