Софроній (Дмитрук)

	Митрополит Софроній
	На зустрічі учасників Архієрейського собору РПЦ з президентом Росії Дмитром Медведєвим у Кремлі 3 лютого 2011 року
	Митрополит Черкаський і Канівський; (до 24 вересня 2008 — архієпископ,; до 3 листопада 2000 — єпископ)
	Митрополит Черкаський і Канівський; (до 24 вересня 2008 — архієпископ,; до 3 листопада 2000 — єпископ)
9 серпня 1992 — 22 червня 2020
Церква:	Українська православна церква (Московський патріархат)
Попередник:	кафедра заснована
Наступник:	Феодосій (Снігірьов)
Альма-матер:	Московська духовна семінарія; Московська духовна академія
Науковий ступінь:	Кандидат богослов'я
Діяльність:	православний священник
Тезоіменитство:	12 квітня
Ім'я при народженні:	Дмитрук Дмитро Савич
Народження:	15 лютого 1940 ; Мнишин, Гощанський район, Ровенська область, Українська РСР, СРСР
Смерть:	22 червня 2020 (80 років) ; Черкаси, Черкаська міська громада, Україна
Похований:	Михайлівський кафедральний собор (м. Черкаси)
Священство:	7 січня 1973
Чернецтво:	12 квітня 1971
Єп. хіротонія:	9 серпня 1992
Нагороди:
	Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
	Орден Святого рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня
	Софроній у Вікісховищі

Софро́ній (в миру Дмитрук Дмитро Савич; 15 лютого 1940, с. Мнишин Гощанського району Рівненської області — 22 червня 2020^[1]) — архієрей Української православної церкви (Московського патріархату)^[2], у 1992-2020 рр., митрополит Черкаський і Канівський.

Один з основних прибічників канонічної автокефалії Української православної церкви^[3], вважався лідером «проукраїнського крила» в УПЦ (МП)^[4].

Біографія

Дмитро Савович Дмитрук народився 15 лютого 1940 року в селі Мнишин Гощанського району Рівненської області.

Після закінчення середньої школи у 1957 році працював на будівництві. З 1960 року служив у лавах Радянської армії.

З 1962 по 1966 роки навчався у Московській духовній семінарії, з 1966 по 1970 роки — у Московській духовній академії, після закінчення якої отримав науковий ступінь кандитата богослов'я. З 1970 по 1972 роки працював при Московській духовній академії професорським стипендіатом, співробітником Церковно-археологічного кабінету і старшим екскурсоводом, викладав у Московській духовній семінарії.

24 листопада 1968 року висвячений у сан диякона. 12 квітня 1971 року прийняв чернецтво з ім'ям «Софроній» на честь святителя Софронія Іркутського. 7 січня 1973 року висвячений у сан ієромонаха. У 1977 році зведений у сан ігумена.

У 1974—1979 роках викладав у Московських духовних академії і семінарії.

З жовтня 1979 року був настоятелем Храму Різдва Пресвятої Богородиці в селі Старий Коврай Чорнобаївського району Черкаської області. У 1980—1987 роках був настоятелем Храму Різдва Пресвятої Богородиці в Черкасах, у 1987—1989 роках — настоятелем Спасо-Преображенського храму в місті Городище Черкаської області, у 1989—1992 роках — настоятелем Борисо-Глібського собору в місті Бориспіль Київської області, благочинним Бориспільського округу.

У 1992 році зведений у сан архімандрита.

9 серпня 1992 року у Пантелеймонівському храмі Києва висвячений на єпископа Черкаського і Канівського, керівника новоствореної Черкаської єпархії.

3 листопада 2000 року зведений у сан архієпископа.

З 1 жовтня по 30 грудня 2001 року тимчасово керував Полтавською єпархією.

24 вересня 2008 року зведений у сан митрополита.

Помер 22 червня 2020 року після довготривалої хвороби^[1]. Похований на території Михайлівського кафедрального собору міста Черкаси^[5]

Погляди

Митрополит Софроній був основним і відкритим прибічником автокефалії Української православної церкви серед її єпископату.

2005 року, після Помаранчевої революції, митрополит Софроній звернувся до єпископату УПЦ, закликавши негайно домагатися автокефалії для УПЦ, користуючись сприятливою політичною ситуацією^[3]^[6]:

Моя позиція однозначна: до тих пір, поки ми не будемо мати статус повної незалежності нашої Церкви, з нами ніхто ніколи не буде розмовляти про приєднання. Тому що Михаїл Денисенко ніколи не відмовиться від свого «Патріаршества», і тільки тоді, коли нашу незалежність визнає не тільки Москва, але і весь Православний світ, всі розкольники і в тому числі і греко-католики не будуть заявляти про те, що вони є національна Церква.

Мені незрозуміло, чому найбільша за кількістю віруючих людей Православна Церква світу не може без будь-кого самостійно керуватись у своєму житті.

Ще раз повторюю: самі найсприятливіші умови для набуття статусу незалежності для нашої Церкви — тепер; якщо ми сьогодні або завтра не скористаємось цією можливістю, то післязавтра буде вже пізно. Я не хотів би цього, але нас за це буде судити Бог.

Єпископат відкрито не підтримав звернення, але, водночас, не прозвучало ніякого засудження і не було застосовано жодних санкцій. Надалі митрополит Софроній продовжував відстоювати свою позицію.

2008 році на Архієрейському Соборі УПЦ, що відбувався напередодні візиту в Україну патріархів Константинопольського та Московського, під час обговорення зміни статусу із «самоврядної Церкви з правами широкої автономії» на власне автономну Церкву був єдиним, хто активно підтримав цю ідею.

2008 року архієпископ Софроній був зведений у сан митрополита. Ймовірно, це було обумовлено бажанням єпископату врівноважити активну проросійську політику митрополита Одеського Агафангела рівним за статусом архієреєм з активною патріотичною позицією.

2018 року митрополит Софроній заявив в інтерв'ю виданню «Главком»:

Він (Філарет) став лідером розколу. Якби він не поліз туди, куди поліз, то в нас давно була би церква незалежна, автокефальна.^[3]^[7]

Якщо мої собраття не підуть на Собор, то вже вони будуть винуваті в розколі.^[8]

В кінці 2018 заявив що він «ні туди ні сюди» і що МП не залишиться."Я не згадую під час служби патріарха … У незалежної держави повинна бути незалежна церква. А виходить так, що ніби ми і незалежна держава, а ліземо у тенета до греків. А яка різниця, Константинополь чи Москва? Я би вам сказав зараз, що слід далі робити, якби я у руках тримав Томос, знав, про що там написано. Тож дочекаймося.". Після отримання ПЦУ Томосу про Автокефалію митрополит так і не перейшов до неї.^[9]

Нагороди

Державні

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (1 грудня 2018) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю^[10]
Орден «За заслуги» I ст. (22 січня 2014) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю^[11]
Орден «За заслуги» II ст. (22 липня 2008) — За вагомий особистий внесок у розвиток духовності в Україні, багаторічну плідну церковну діяльність та з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі^[12]
Орден «За заслуги» III ст. (15 травня 2003) — за вагомий особистий внесок у відродження духовності, утвердження ідей милосердя і злагоди в суспільстві, активну миротворчу та благодійну діяльність^[13]