Спалення

Спалення — метод смертної кари шляхом живого спалення на вогнищі, відомий ще з античності. Про нього згадують Геродот^[1], Плутарх^[2] та Сенека^[3]. Це покарання застосовувалося з античності, упродовж Середньовіччя та до XIX століття. Спосіб виконання кари полягав у прив'язуванні засудженого до стовпа, складанні купи деревини та підпалі.

Іноді трупи засуджених, яких страчували іншими способами, наприклад повішенням чи задушенням, спалювали на вогнищі. Це означення є вузьким, оскільки враховує спалення живої людини (на відміну від кремації, коли спалюють тіло померлого, часто також на вогнищі).

Люди, спалені на вогнищі

Засудженими були християни, яких звинувачували в єресі (єретики), інакомислячі та жінки, що мали справу з магією (відьми), євреї. Окрім того, це покарання застосовували до невдалих прокурорів^[4] та звичайних злочинців (наприклад, фальшивомонетників).

Деякі люди, засуджені до спалення на вогнищі:

Полікарп Смірнський (155 або 156)
Євлогій з Таррагони (259)
Маргарет Порете (1310)
Жак де Моле (1314)
Гійом Белібаст (1321)
Ян Гус (1415)
Ієронім Празький (1416)
Жанна д'Арк (1431)
Мігель Сервет (1553)
Томас Кранмер (1556)
Джордано Бруно (1600)
Анна Шведичка (1678)
Аввакум Петрович (1682)
Кетрін Циммерманн (1701)
Олександр Возніцин (1738)
Барбара Здунк (1811)

Кремація та спалення

Спалення тіла померлої людини, або кремація, застосовували та продовжують це робити в деяких культурах та релігіях, наприклад в індуїзмі. Це давня індоєвропейська практика, тому її практикували і слов'яни. Широко поширене і сьогодні^[5].

У багатьох культурах (наприклад, в Індії) було прийнято добровільно спалювати вдову на вогнищі з тілом свого чоловіка — в Індії цей звичай називають саті (заборонений з 1829 року). Вдова найчастіше заходила на вогнище з власної волі, оскільки культура не передбачала для неї жодної ролі після смерті чоловіка.