Сікельгайта Салернська
Сікельгайта або Гайта (Sichelgaita, Sigelgaita або Gaita; бл. 1040 — 16 квітня 1090) — лангобардська принцеса, донька князя Салернського Гваймара IV та друга дружина нормандського герцога Апулії Роберта Гвіскара. Її статус та походження зіграли важливу роль у підпорядкуванні Робертом Гвіскаром земель у Південній Італії, легітимізуючи його правління та правління його наступників. Сікельгайта часто супроводжувала Роберта в походах і відома тим, що особисто брала участь у битвах на чолі війська. Після сметрі чоловіка вона продовжувала надавати важливу підтримку своєму синові, герцогу Апулії Рожеру I «Борса», і залишалася активно залученою до політики до самої смерті. Походження та раннє життяСікельгайта народилась у 1040 році[a][4] в лангобардській родині князя Салернського Гваймара IV та його дружини Джемми[5]. Про її раннє життя та виховання відомо небагато, але вона мала багато братів та сестер[6]. На думку Бальфура, немає жодних підстав вважати, що вона отримала якусь військову чи іншу спеціальну освіту[3]. Завдяки політиці союзу з нормандцями, її батько розширив вплив та кордони Салернського князівства на великі території в Південній Італпідпорядкувавши собі багато важливих міст. У 1052 році, коли Сікельгайта ще була дитиною, Гваймара IV вбили чотири дядьки Сікельгайти по материнській лінії. Нормандські союзники Гваймара допомогли його брату Гі помститись вбивцям і звільнити брата Сікельгайти, Гізульфа II, якого оголосили новим князем Салерно[7]. Одна з її сестер, Гайтельгріма[b], раніше вийшла заміж за зведеного брата Роберта, Дрого Отвільського, а інша Гайтельгріма пізніше вийшла заміж за племінника Роберта, Жордана I Капуанського[9]. Шлюб з РобертомНормадці з'явились у Південній Італії ще до народження Сікельгайти, одним із найуспішніших з них був Роберт Гвіскар, який в 1057 році успадкував Апулійське графство від свого брата Онфруа[10]. Завоювання Робертом земель у Південній Італії досягло моменту, коли йому потрібно було лігітимізувати свої здобутки за допомогою шлюбного союзу. Оскільки його син, Боемунд, був немовлям і занадто малим, щоб одружитися з Сікельгайтою, він вирішив одружитися з нею сам[11]. Гізульф неохоче погоджувався на шлюб. Норвіч стверджує, що Гізульф завжди ненавидів нормандців і вважав їх варварами[12], але погодився за умови, що Роберт умиротворить Вільгельма Отвіля, молодшого брата Роберта, та Річарда I Дренго, ангерсивні дії яких по захопленню територій представляли найбільшу загрозу для Салернського князівства[13]. Натомість, за словами Валері Ідс, Гізульф пішов на шлюб через скасування простроченої сплати данини, яку Гізульф був винен Роберту[8]. В будь-якому разі, Сікельгайта одружилася з Робертом у грудні 1058 року, після того, як Роберт розлучився зі своєю першою дружиною Альберадою через ймовірне кровне споріднення[10][11]. Розлучення з Альберадою та шлюб із Сікельгайтою, вірогідно, були частиною стратегії союзу з рештою лангобардських баронів, князем яких був Гізульф[4]. Наприкінці серпня 1059 року, на Мельфійському синоді Річард був возведений у титул герцога Апулійського папою Миколаєм II[14]. Герцогиня АпуліїУ перші кілька років шлюбу Сікельгайта виглядає політично неактивною. Скіннер пояснює, що її головною метою протягом перших кількох років було народження спадкоємців чоловічої статі, щоб забезпечити претензії Роберта на ломбардські землі. Вона почала згадуватися в хартіях поруч із Робертом у 1065 році[15], і оскільки Роберт часто конфліктував зі своїми сусідами та васалами, вона залишалася близькою до нього протягом усього їхнього шлюбу[8]. Сікельгайта виявила своє амбіційне прагнення забезпечити своєму синові якомога раннє успадкування земель Роберта. Коли Роберт був близький до смерті у 1073 році, вона змусила їхніх васалів присягнути на вірність своєму старшому синові Рожеру як спадкоємцю замість свого старшого пасинка Боемунда[16]. Окрім народження дітей, Роберт бажав з допомогою Сікельгайти зміцнити свої претензії на землю та забезпечити, щоб її походження дало мир васалам, які в іншому випадку повстали б через його статус іноземця, а також передало її престижне походження їхнім дітям[17]. Конфлікт з Гізульфом СалернськимНезважаючи на їхній союз через шлюб Роберта та Сікельгайти, брат Сікельгайти Гізульф II Салернський, мав напружені стосунки з Робертом. Роберт постійно здійснював загарбницькі завоювання земель навколо Салернського князівства, зокрема у 1073 році Роберт захопив Амальфійське герцогство[18]. Сікельгайта намагалася стати посередником між братом і чоловіком, але за переказами, Гізульф пообіцв їй, що зробить її вдовою. Роберт невдовзі відповів, розпочавши облогу Салерно влітку 1076 року[19]. Гізульф не був готовий до тривалої облоги, і місто здалося у грудні 1076 року, тоді як останні сили Гізульфа відійшли до внутрішньоїій цитаделі міста, де тримались до травня 1077 року. Після завоювання Салерно, Роберт і Сікельгайта зробили місто новою столицею свого Апулійського герцогсва замість Мельфі[20]. Оскільки Сікельгайта була настільки важливою для легітимності Роберта, її час від часу визнавали співправителькою в Салерно[3], а двічі вона називалася герцогом, а не герцогинею в Салернських хартіях. Скіннер стверджує, що це Роберт визнавав, що права Сікельгайти на Салернське князівство є сильнішим за його власні[21]. Військові кампанії 1080—1085 років Сікельгайта часто супроводжував Роберта в його походах, але часто як демонстрацію легітимності для його лонгобардських послідовників. Валері Ідс зазначає, що після закінчення облоги Салерно та років дітонародження, її військова кар'єра набула обертів у 1080 році[6]. Її першою військовою метою була облога Трані в 1080 році, поки Роберт рушив проти Таранто, щоб розгромити повстанців[22]. Облога була успішною, і повстанець Петро II Транійський мусив визнати поразку[23]. Невідомо, якою мірою вона керувала облогою і чому її там залишили. Ідс припускає, що він міг довіряти лише обмеженій кількості людей, які також користувалися відданістю ломбардських військ. Вона стверджує, що будь-який родич, який претендує на землі Роберта, може легко його зрадити, і що йому потрібна була дружина як гарант вірності[6]. Сікельгайта також брав участь у вторгненні в Діррахій у 1081 році проти Візантійської імперії. Спочатку кажуть, що вона намагалася переконати Роберта не нападати на Візантійську імперію, бо стверджувала, що християни не повинні воювати з іншими християнами[24]. Сікельгайта, ймовірно, брала участь з тих самих причин, що й раніше: брак вірних генералів та непохитне прагнення захистити інтереси свого сина та спадкоємця[25]. Іншою можливістю може бути те, що чоловіки, якими її відправили командувати, були солдатами з Салерно і могли вважатися людьми Сікельгайти через її походження[26]. У 1083 році Сікельгайта повернувся до Італії разом з Робертом, щоб захищати папу Григорія VII від імператора Священної Римської імперії Генріха IV[27]. До 1084 року Роберт і Сікельгайта знову звернули свій погляд на візантійців у другому поході, під час якого Роберт невдовзі захворів і помер на Кефалонії 17 липня 1085 року, а поруч із ним була Сікельгайта[28]. Роль у битвіЧи брав Сікельгайта участь у битві, невідомо. Візантійська історикиня Анна Комніна, дочка імператора Олексія I, з якою Роберт та Сікельгайта билися в 1081 році під Діррахієм, писала в «Олексіаді», що Сікельгайта була на полі бою в повному обладунку, збираючи свої та війська Роберта списом, коли візантійська армія спочатку відбила їх і ризикувала втратити єдність[29]. За словами Скіннера, опис та розповідь Анни Комніни про Сікельгайту є спробою дискредитувати та знецінити нормандську армію, стверджуючи, що їм потрібна була ломбардська жінка, щоб змусити їх битися[30]. Ідс додає, що розповідь Комніни є вигадкою, оскільки Сікельгайту не було б чутно в битві серед хаосу, і що єдиним способом для неї було спілкуватися зі своїми військами було б розмахувати списоподібним прапором позаду своїх військ[25]. Комніна також сказала, що Сікельгаїта була «як інша Паллада, якщо не друга Афіна»[29] маючи на увазі її хоробрість[3]. Ідс зазначає, що опис Сікельгаїти Комніною перегукується з римським описом Боудіки [31], і це не єдине посилання на іншу давнішу літературу, оскільки вона приписує їй цитату з «Іліади»[32]. Джон Джуліус Норвіч стверджував, що «в ній ми стикаємося з найбільшим в історії наближенням до Валькірії. Жінка величезної статури та геркулесової фізичної сили, вона майже ніколи не залишала свого чоловіка — найменше в битві, одному з її улюблених занять. […] У такі моменти, велично кидаючись у бій, її довге світле волосся виривалося з-під шолома, оглушуючи друга та ворога гучними криками підбадьорення чи прокльонів, вона, мабуть, виглядала — навіть якщо не зовсім звучала — гідною зайняти своє місце серед дочок Вотана»[33]. Бальфур заперечує цю думку та каже: «Образ Сіхельгайти як „Валькірії“ або принцеси-воїна є оманливим, оскільки немає жодних доказів того, що вона коли-небудь була справжнім бійцем»[27]. Вільгельм Апулійський, сучасний поет, якого наймав Роже Броза, написав інший опис битви при Діррахії під Сікельгайтою у своїй поемі «Діяння Роберта Гвіскара». За словами Вільяма, вона нібито втекла, боячись за своє життя, під час битви, намагаючись потрапити на ворожий корабель після того, як зазнала поранення випадковою стрілою, але Бог врятував її від глузувань[34]. Історик Пол Браун зазначає, що заступництво Вільяма згадується лише в кінці поеми, і що ім'я покровителя може бути сумнівним[35]. Ідс припускає, що розповідь Вільяма могла бути вибором, заохоченим самою Сікельгайтою, щоб не затьмарювати свого сина, і що малоймовірно, що він брехав про бойове поранення, яке могли легко перевірити при дворі актори його поеми[36]. Вона також додає, що ця розповідь пояснює, чому вона носила обладунки, адже «комбатантка чи ні, вона перебувала в небезпеці смерті або полону, як і будь-який з її військ»[37]. ВдівствоПісля смерті Роберта, Сікельгайта примудрилася назвати Роджера Борсу спадкоємцем його титулів, хоча сама залишалася активною акторкою. Скіннер припускає, що вона неохоче відмовлялася від влади та відходила у відставку на користь свого сина чи пасинка[38]. Серед кількох хартій, які вона підписала зі своїм сином, вона передала євреїв Барі під керівництво архієпископа цього міста[39]. У своїй «Історії церкви» Ордерік Віталіс стверджує, що вона вивчала та дізналася про використання отрут серед лікарів Салерніцької лікарні. Знаючи це, вона спробувала отруїти сина Роберта, Боемунда, але її спіймали та змусили дати йому ліки[40]. Норвіч стверджує, що немає жодних доказів того, що це сталося, і що це, ймовірно, походить з точки зору, яка підтримує Боемунда як спадкоємця титулів Роберта[41]. Сікельгайта мала повне право турбуватися про Боемунда, навіть попри те, що вони зрештою дійшли угоди, згідно з якою її син Роджер Борса отримав право успадкувати трон Роберта в герцогстві. Це не завадило Боемунду бачити своє законне право на спадщину батька як старшої дитини. На щастя для Сікельгайти, Боемунд не знайшов особливої підтримки серед васалів Роджера Борси[42]. На початку 1086 року Сікельгайта перебував у Салерно, щоб подарувати монастирю Монтекассіно місто Четраро на честь Роберта, яким подружжя щедро забезпечувало місто протягом усього подружнього життя[43]. Сікельгайта пожертвувала велику кількість срібла для свого здоров'я, коли вона хворіла іншого разу[44]. Пізніше вона померла 16 квітня 1090 року[45] й похована в Монтекассіно «за її волею»[46][45]. РодинаВільгельм Апулійський писав у своїй праці, що Роберт мав від Сікельгайти «трьох синів і п'ятьох дочок»[47]. Чоловік — Роберт Гвіскар, герцог Апуліїй і Калабрії Діти:
Історик Фердинанд Шаландон знайшов ще двох дочок Роберта та Сікельгайти:
Сікельгайта в поп-культурі
НотаткиПримітки
ДжерелаПервинні джерела
Вторинні джерела
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
