ТЕЦ Тарнув-Мосьциці
ТЕЦ Тарнов-Мосціце – теплоелектроцентраль на півдні Польщі у місті Тарнів, котра відноситься до комплексу споруд хімічного заводу Групи Азоти. ТЕЦ ІУ другій половині 1920-х років у Мосціцах (наразі вже район Тарнова) почалось спорудження великого підприємства азотної хімії. Забезпечувати його електричною та тепловою енергією повинна була власна станція, котру ввели в експлуатацію у 1929-му. ТЕЦ мала центральну котельню із шістьома котлами, чотири з яких постачив краківський завод Зеленевського, а ще два сосновецький майданчик компанії Fitzner&Gamper (у 1928-му ці два виробники об'єднались). Видалення продуктів згоряння відбувалось за допомогою двох димарів висотою по 114 метрів, які на момент спорудження були найвищими в країні (за іншими даними, висота димарів складала 110 і 105 метрів). Три генераторні комплекти з конденсаційними турбінами потужністю по 7,6 МВт та генераторами на 9,5 кВА виготовила швейцарська Brown Boveri. Ще одну турбіну потужністю 2,1 МВт та з'єднані з нею два генератори загальним показником у 2,6 кВА постачила шведська Stal-Asea. Останній агрегат мав турбіну з протитиском, котра дозволяла продукувати пар для технологічних та опалювальних цілей. Оскільки потреби заводу первісно становили лише 17 МВт, частину потужності використовували для постачання електроенергії іншим промисловим підприємствам та споживачам Малопольського регіону.[1][2][3][4] Електростанція споруджувалась з розрахунку на спалювання вугілля. У 1933-му сюди проклали газопровід від родовища Розтокі, що дозволило використовувати газ для розпалювання котлів (в 1960-х блакитне паливо до Тарнува стало надходити із Ярослава). У 1950-х комплекс азотного заводу підсилили другою електростанцією, а в 1970-х ТЕЦ І вивели з експлуатації. ТЕЦ IIДля покриття зростаючих енергетичних потреб в 1955-му запустили ТЕЦ II потужністю 50 МВт. Вона мала три пиловугільні котли TP-170 (відомі як К-1, К-2 та К-3) і створені за радянською технологією дві конденсаційні турбіни WPT-25 (TG-1 і TG-2). Видалення продуктів згоряння відбувалось за допомогою димаря висотою 104 метра. У 1960-х станцію підсилили. На цей раз встановили два пиловугільні котли OP-230 (К-4 та К-5) виробництва Rafako (Рацибуж), та теплофікаційні турбіни угорської компанії Lang (TG-4 і TG-5). Для видалення продуктів згоряння спорудили димар висотою 120 метрів. Необхідну для охолодження воду відбирали із річки Дунаєць. Наприкінці 1990-х котельне господарство ТЕЦ частково модернізували. Котел К-1 перевели на природний газ (він отримав маркування TPG-170), а для котла К-4 застосували технологію циркулюючого киплячого шару (OPF-230). Станом на початок 2010-х станція мала електричну потужність у 96,8 МВт (за іншими даними — 102 МВт) та використовувала зазначені вище чотири турбіни та чотири котли (К-1, К-3, К-4 і К-5). Вона забезпечувала 100 % потреб хімічного комбінату у парі та гарячій воді і 85 % в електроенергії.[5][6][7] Примітки
|
|||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
