Таранов Анатолій ПавловичАнатолій Павлович Таранов (12 листопада 1912, Орськ — 28 травня 1999, Київ) — український радянський правознавець, педагог. Доктор юридичних наук (1964), професор (1968). Один із провідних радянських конституціоналістів, дослідник конституційного права, теорії держави і права, державного управління, політичної організації суспільства. Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1972), лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1981). Реформатор Інституту держави і права АН УРСР, майже півстоліття — науковий співробітник установи (1952—1999). Автор близько 200 наукових робіт, співавтор проєктів Конституції УРСР 1978 року та Конституції України[1]. ЖиттєписНародився 12 листопада 1912 року у місті Орськ, Оренбурзька губернія, у робітничій сім'ї. Після смерті матері у 1920 році жив у дитячому будинку Харкова. У 1930 році закінчив школу фабрично-заводського навчання при Харківському електромеханічному заводі[2]. За направленням працював техніком-контролером у Прилуцькій трудовій комуні НКВС УРСР під керівництвом корифея педагогіки Антона Макаренка. Паралельно заочно навчався у Прилуцькому індустріальному технікумі, який закінчив у 1933 році. У 1938 році з відзнакою закінчив Харківський юридичний інститут імені Л. М. Кагановича. Практично закінчив аспірантуру при інституті, але почалась війна[1]. З 1941 по 1944 роки обіймав різні посади: члена Алтайського крайового суду, члена Харківського обласного суду (Куп'янськ), ревізора управління навчальних закладів Народного комісаріату юстиції СРСР (протягом 1943 року), директора судово-прокурорських курсів (Саратов)[1]. З 1944 року — начальник відділу навчальних закладів Народного комісаріату юстиції СРСР. З 1947 року — у Києві, обійняв посаду старшого викладача кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка[2]. У 1951 році здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук, захистивши дисертацію на тему «История конституции Украинской ССР 1929 года». У 1952 році обійняв посаду старшого наукового співробітника Сектору держави і права АН УРСР. Виступив реформатором його структури, за активної участі Анатолія Таранова у 1969 році Сектор був реорганізований в Інститут держави і права АН УРСР (ІДП)[1]. У 1964 році здобув науковий ступінь доктора юридичних наук, захистивши дисертацію на тему «Конституция Украинской ССР и ее историческое развитие». З 1966 року — завідувач відділу проблем державного і господарського управління ІДП. Через три роки обійняв посаду заступника директора ІДП з наукової роботи. В інституті очолював колективи науковців з дослідження проблем державно-правового будівництва, виступав відповідальним редактором багатьох наукових робіт[1].  З 1976 року — провідний науковий співробітник-консультант ІДП. У 1977—1978 роках брав участь у розробці проєкту Конституції УРСР 1978 року, очолював одну з робочих підгруп з підготовки необхідних матеріалів[3]. У 1981 році, разом з колегами, нагороджений Державною премією УРСР в галузі науки і техніки — «за монографію „История государства и права Украинской ССР“, опубліковану в 1976 році». Деякий час входив до складу Київської міської ради депутатів трудящих[2]. Після проголошення незалежності України розпочав роботу над проєктом Конституції України. У 1996 році обраний членом-кореспондентом Національної академії правових наук України[2]. Навіть після 80-річного ювілею продовжував працювати, відвідував робочі засідання та обговорення дисертацій. Помер на 87-му році життя 28 травня 1999 року. Похований разом з родиною на Байковому кладовищі, поруч з колегою з ІДП — професором Олександром Свєтловим (ділянка № 49а, 50°25′0.53″ пн. ш. 30°30′5.96″ сх. д. / 50.4168139° пн. ш. 30.5016556° сх. д.). Наукова діяльність та інтересиАвтор понад 200 наукових робіт. Науковий керівник та консультант близько 15 докторів та кандидатів наук, зокрема директора Інституту держави і права Юрія Шемшученка[1]. Один із провідних радянських конституціоналістів, дослідник конституційного права, теорії держави і права, державного управління, політичної організації суспільства. Після здобуття Україною незалежності розвинув низку положень теорії конституційного права, довів прийнятність назви «конституційне право» замість застарілої «державне право»: «Виокремлення цієї галузі дає можливість для більш глибокого вивчення і практичного вирішення проблем конституційного будівництва» — казав він[2]. Був шанувальником футболу та шахів, організовував шахові турніри в ІДП. Вболівав за київське «Динамо»[2]. Науковий доробок (частковий)
Нагороди
Примітки
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
