Трансатлантичний телефонний кабель

Трансатлантичний телефонний кабель (англ. transatlantic telephone cable) — будь-який підводний кабель для передачі телефонного трафіку і даних, прокладений дном Атлантичного океану.

Історія

До прокладки трансатлантичних телефонних кабелів з 1927 зв'язок між Європою і Америкою здійснювався за допомогою довгохвильового радіозв'язку. Вартість послуги становила 9 фунтів стерлінгів за 3 хвилини. Таким чином здійснювалося близько 2000 розмов на рік.

Перший трансатлантичний телеграфний кабель було прокладено ще в XIX столітті для забезпечення телеграфного зв'язку між континентами. Ініціатором і організатором прокладки кабелю був американський підприємець і фінансист Сайрус Вест Філд. Хоча експедиції, яка пройшла в 1857–1858 рр., і вдалося прокласти кабель, вже за декілька тижнів він вийшов з ладу (ймовірно, у зв'язку з порушенням ізоляції).

Протягом наступних 10 років було зроблено ще п'ять спроб і врешті вдалося прокласти відразу декілька трансатлантичних телеграфних ліній з більшою довговічністю. Для ізоляції в ті часи використовували озокерит, який постачався з бориславських покладів під Львовом.

До 1919 р. число кабелів досягло 13, і більшість з них належали Великій Британії.

Перші трансатлантичні телефонні кабелі

Прокладання трансатлантичного телефонного кабелю почало обговорюватися ще в 1920 р., проте практична необхідність в нім з'явилася лише в кінці 1940-х рр.

Перший трансатлантичний телефонний кабель ТАТ-1 було прокладено між містами Обан (Шотландія) і Кларенвілль (Ньюфаундленд) протягом 1955–1956 рр. і введено в експлуатацію 25 вересня 1956 р. Він містив 36 незалежних каналів передачі мови із смугою пропускання 4 кГц і 51 підсилювач, розташовані на відстані 70 км один від одного. За перших 24 години з його допомогою було здійснено 588 дзвінків Лондон—США і 118 — Лондон—Канада. Незабаром кількість каналів було збільшено до 48, а смуга пропускання звузилася до 3 кГц. У 1978 р. Tat-1 був відключений.
Другий трансатлантичний телефонний кабель ТАТ-2 був введений в експлуатацію 22 вересня 1959 р. Завдяки технології концентрації каналів шляхом використання природних пауз в розмові (англ. time-assigned speech interpolation, TASI), число каналів в нім було доведено до 87. При використанні цієї технології клієнтові виділявся канал лише в ті моменти, коли він дійсно говорив.
Заснований на коаксіальному кабелі ТАТ-3 сполучав Велику Британію та Нью-Джерсі і включав 138 голосових каналів, здатних підтримувати 276 одночасних з'єднань, що, проте, зажадало зменшити відстань між підсилювачами до 37 км.

Сучасні трансатлантичні кабелі створюються на базі оптоволоконних каналів і топології «самовідновлюване кільце» («self-healing ring»).

Хронологічна таблиця

Назва кабелю	Роки експлуатації	Початкове число каналів	Остаточне число каналів	Початок	Кінець
TAT-1	1956–1978	36	48	Шотландія	Ньюфаундленд
TAT-2	1959–1982	48	72	Франція	Ньюфаундленд
CANTAT-1	1961–1986	80	—	Ньюфаундленд	Шотландія
TAT-3	1963–1986	138	276	Англія	Нью-Джерсі
TAT-4	1965–1987	138	345	Франція	Нью-Джерсі
TAT-5	1970–1993	845	2112	Род-Айленд	Іспанія
BRACAN I	1973	—	—	Іспанія	Бразилія
PENCAN I	1973	—	—	Іспанія	Бразилія
CANTAT-2	1974–1992	1 840	—	Нова Шотландія	Англія
TAT-6	1976–1994	4 000	10 000	Род-Айленд	Франція
TAT-7	1978–1994	4 000	10 500	Нью-Джерсі	Англія
TAT-8^[1]	1988–2002	40 000	—	США	Франція
PTAT-1	1989	3 × 140 Мбіт/с		Бермудські острови	Ірландія/Англія
TAT-9	1992–2003	80 000	—	США	Іспанія
TAT-10	1992–2003	2 × 565 Мбіт/с	—	США	Норден, Німеччина
TAT-11	1993–2003	2 × 565 Мбіт/с	—	США	Франція
CANTAT-3	1994	2 × 2,5 Гбіт/с		Канада	Німеччина
TAT-12/13	1996	2 × 5 Гбіт/с	—	США	Англія/Франція
TAT-14	2001	64 × 10 Гбіт/с	—	США	Англія